Ці тягучі хвилини прощання, як тортури. Враз, коли схопилася за ручку сумки, Нефе— лі кинулася до неї. Слава нагнулася, механічно розкриваючи обійми. Мала потягнулася до її голови, потягнула Славу до себе й поцілувала. У чоло. Той погляд і цілунок назавжди залишаться в її пам'яті.
А в автобусі, їдучи до Дарини, плакала безупинно, беззвучно. Подумала, що давно вже не плакала, давно їй не було за чимось чи кимось так жаль. Та сльози бігли самі, то був навіть не плач, а такий
собі викид емоцій, що не знаходили іншого шляху, як через очі. Не могла їх стримати, і не хотіла. На неї крадькома поглядали люди, та хіба то мало якесь значення? Вона була одна, в своєму світі, прощалася з іще одним відрізком свого життя.
Рішення піти, народившись одного разу, почало все рости та збільшуватись у часі. Дедалі більше турбувало, непокоїло, мучило. Намагалась розібратись у собі, що це й від чого? Відповідь знаходила лишень одну — вона хоче змін, новизни, хай навіть невідомости. Як тоді, коли щойно приїхала сюди. Тільки тепер вона готова до цієї невідомости, добре стоїть на ногах, краще знає себе. Тепер вона зміцніла, оговталася в новому, що вже стало знайомим і звичним. Та й не може вона, не виносить більше оцю незмінність! Однаковість. Непорушність. Кожен день схожий на інший. Події, слова, рухи. Не має руху. Аж болить, аж викручує щось усередині.
Цей застій був у всьому. В роботі, в буднях, в поїздках до Васи— ліса, в його проблемах, — а назбиралося вже чимало. В одноманітних вихідних.
Чого ж хотілося насправді, то це змін у стосунках із Василісом, бо вони, здається, перетворились на застояне озеро. Боялась, що озеро може стати болотом, що затягне, засмокче. Якщо вже не засмоктало, а вона й не помітила. Як би не було, не мала сили щось змінити у цих стосунках, тож довелося міняти в робочих, а разом з тим — у своїх афінських буднях.
Їй йшов тридцять шостий. Мати бідкалася вдома, чого це вона все по світу бродить. Ні сім'ї, ні кутка свого. Роки все з журавлями у вирій відлітають, з ластівками прилітають, а Слава все одна. Дитину треба.
Та Слава не задумувалась над такими питаннями, а може, й вирішила, а чи змирилася, що то не її. Зробивши при цьому ще один аборт.
Цього разу Василіс заперечував свою причетність. Навіть так. Бо він знає, що робить. А ось чим вона в Афінах займається? І як тільки сміє таке йому заявляти?! Стояла тоді з телефоном в руках, відкривши рота й хапаючи повітря, як риба, бо як може говорити й думати таке про неї'? Той, на кого звернені всі її погляди, всі думи
й мрії. Той, хто володіє її розумом і тілом. Від хвилювання й образи одного ранку почало кровити й продовжувалось кілька днів. На вечір ще й підскочила чомусь температура, Слава падала з ніг від утоми. Нарешті Наталія відвезла її до свого лікаря. Гарантії той не давав, але й на чистку не заохочував. Прийняла рішення сама.
Довго не могла відійти, ніби захолола всередині, та минув час і знову вибачила Василіса, звинувачуючи лишень себе. Та коли після того вперше доторкнувся до неї, не відчула нічого. Чомусь стало страшно, тіло мов зіщулилось. Він то зрозумів. І далі попливли за течією, знайомою та звичною. Дедалі більше, як друзі за щастям і нещастям, не розуміючи й не запитуючи себе чому й навіщо. Просто так.
Їхні стосунки певною мірою задовільняли обох, і кожен мав на те свою причину.
Всі ці роки регулярно їздила в Україну. Дозволила собі й деякі подорожі Європою.
З Дариною та її донечкою відвідали Прагу, побували в Мадриді, по дорозі на Малагу, там проживала й працювала їхня спільна подруга дитинства. Тих подруг немало було розкидано по світу.
Якось на Різдво зібралася в Париж, до Фотіні й Адоніса. Все вмовляла Василіса, та той ніби приріс до місця. То на економічні проблеми посилався, то на стару матір, котра й справді з року в рік все більше втрачала життєві сили.
Поїхала одна. Василіс ще довго після того тримав на неї образу, але навчилася не звертати уваги. В пам'яті ж мимовільно спливало інше: минуло роки три, як перед ще одним таким Різдвом Василіс поводився дивно.То щось недоговорював, коли сказала, що, як зазвичай, приїде на свята, то погляд відводив, коли відчувши дивину в його поведінці, спитала, чи сам кудись не їде. Наприклад, в Німеччину до сина... Відмовчувався, але Слава вміла наполягати, а Василіс не вмів, або й не хотів їй збрехати. Отож, він чекає на свята Моніку. Отакої! Хоч Слава і звикла до всякого, та в очах потемніло. Але, як завжди, оговталась, відійшла, та не забула. Моніка з якоїсь причини не приїхала. А Слава зрозуміла, що у своєму житті повинна робити лише те, що вигідно їй.
О, що то за казка, святковий Париж!
Чарівний удень, магічний увечері. Святково прибрана центральна міська площа Place de la Concorde[*****]. Луксорський обеліск, залитий вечірнім освітленням, а навпроти нього — колони церкви Сен— Мадлен, що чимось нагадують будівлі древньої Еллади. В Новорічну ніч потоки народу заповнили Єлісейські поля від площі Згоди й до Тріумфальної Арки. Вся розкішна вулиця міста горить і палає арками вогнів, вирує й розливається щасливими посмішками, жартами, вигуками. Вибухи шампанського змішуються з вибухами салютів, гарячими поцілунками та щирими побажаннями щасливого Нового року. В ці хвилини Славу таки вкололо. Хотіла мати його поряд...
П'ять незабутніх днів провела як суцільне свято. Для неї Фотіні була Селеною, отим Янголом, поряд із яким — безпечно й добре, а ще вільно, розкуто й весело. Якому можна розповісти все, не боячись осуду.
Того ж року, навесні, Слава втратила того Янгола.
Було то на Великодні свята, у Василіса. Славі приснився дивний сон. Фотіні сиділа в білій сукні, але не у себе вдома, а в якійсь урочистій залі. Дивилася тужно на Славу своїми мигдальними з зеленуватим відблиском очима, посміхнулася ніжно й мовила: "Й ти прийшла?.. А я й не покликала, вибачиш?", ще пильніше заглянула у вічі, ніби благала вибачення.
Прокинулась із неприємним тягарем на серці. Відганяла чорні думки. "Подумаєш, наречена... Скільки разів себе у весільній сукні бачила, і що?" Пояснювала це своїм підсвідомим страхом шлюбу. А тепер ще й знає про ту темну Ліліт у домі партнерства. Все пояснюється. Може, й у випадку з Фотіні щось подібне. Байдужа вона до питань шлюбу.
А за тиждень їй подзвонила близька подруга Фотіні й повідомила страшну звістку. Фотіні й Адоніс поверталися з вікенду трасою на Париж. Слава закам'яніла. Поклала телефон. Враз її почало трясти і
якось м'яко, ніби з них повитягували кістки, підкосилися ноги. Так і сиділа на долівці невідомо скільки, здригаючись усім тілом. Потім інша якась сила підвела з місця й почала ганяти туди-сюди. Захотілося випити, багато, безмірно. Випила й зайшлася плачем.
На поховання не пішла, вона ж на весілля збиралася. Не могла бачити свою подругу якось інакше. Хай залишиться в пам'яті лише той сон і жива Фотіні. А як cтихне біль, тоді піде на цвинтар.
І за кілька років — пішла. Сиділа біля білого мармуру, гладила холодну гладку поверхню. "Невже це все, Фотінко? Невже це все і ти отут?". Чула її веселий сміх, бачила перед собою її прекрасні очі, згадувала їхні розмови... Новий рік в Парижі... Де це все? В іншому житті? Бо в цьому вже нема.
Там, біля могили Фотіні, їй прийшла зненацька, ніби з нізквід— ки, думка — "Я хочу знати, чому... Чому ти пішла так рано?... Десь я повинна знайти відповідь!.. Вона мусить бути!.. Астрологія. Так— так, там і звідти". Ця думка з'явилася легким, теплим відчуттям, як щось живе й пульсуюче, десь на рівні серця. Саме не розуму, а серця. А потім вже з грудей перенеслося в голову й вилилося там словами: "Я хочу розмовляти з зірками! І я буду..."
Прийшла ця думка до Слави не з абсолютної порожнечі, отак собі, раптово й зненацька. Підсвідомо вона йшла до цього все життя. Починаючи з того дитячо-юнацького віку, коли очима застигала на темному полотні зоряного неба. Коли кожна життєва незгода виносила на поверхню свідомості запитання, — "А чому? А навіщо? А за що?" Коли пізніше бігла до телевізора, залишаючи будь-яку роботу, щоразу, коли там велися бесіди на астрологічні теми, а чи транслювалися астрологічні програми. Та й навіть тоді, коли прийшло бажання вивчити італійську мову. А потім ще й іспанську. Знання та володіння мовами розширювали її світ. Але мову мали не лише люди, а кожна річ у Природі. Треба лише вміти почути ту мову. Не вухами, — серцем.
Почути, як вітер у діброві ніжно заграє з вербами й тополями, а десь, мабуть, засперечалися, бо он як подув сердито, гнучи їх до долу. А он дощик, що вилився з хмаринки спекотного дня на похилені голови квіточок і розвеселив їх. Вдячно підняли свої
барвисті оченята до неба і вже сміються! Від задоволення й радості сиплють ароматами в простір, то їхній гомін. Далі двійко ластівочок на линві про щось домовляються, певно, котрій в який бік летіти за поживою діточкам. На даху хати голуб до голубки воркоче, так ніжно та щемно про кохання своє, й лише вона одна єдина красуня перед ним.
Це бажання до постійного розширення і пізнання, до розуміння людей та світу, відчуття Природи й любов до неї привели Славу до віри предків. Привели через Дарину. Та натрапила якось в книжковому магазині на Омонії на відділ літератури з язичництва та ведизму. З тих пір Дарина сама захопилася не на жарт і дала поштовх Славі. А Слава взялася до пошуку в інших джерелах та іншими мовами. Так захопилася історією релігій. Далі міфологією. Вся та інформація різними струмками й річечками вела до одного величного джерела — арійства.
У своїх пошуках Слава надибала й Заратустру з його вченням астрології. Свого часу ця наука, будучи одним цілим з астрономією, мала статус релігії Персидської імперії протягом тисячі років. Релігія ця базувалася на знаннях. А коріння тих знань сягало далеко й глибоко.
Астрологія ніколи не була магією, але справляла враження містичної науки для тих, хто не мав здатності зрозуміти, як діє ця система символів, що описує реальність.
Згідно з міфом, Заратуштра народився з небесного молока, котре зійшло з небес в сплахна непорочної Діви.
А Бог Місра, Сонячний Бог у сирійців, за символ мав простягнуті долоні двох рук, одна навпроти другої.