погляди на... селянство і... На мене написали анонімку, що я... вимагав од Бунчука й Кутня компрометуючих матеріалів на вас і Гайворона. А це брехня! Я вигнав Кутня, коли він почав читати мені записи про вас... Клянуся вам. Бунчук був тоді... Ось викличіть його й запитайте...
– Я анонімками не цікавлюсь, товаришу Валинов. – Мостовий підійшов до вікна, відчинив – йому тяжко було дихати. Під'їхала "Волга". З машини вийшов Шаблій.
Він швидко ввійшов до кабінету. Ще з порога почав:
– Розумієш, Олександре Івановичу, посварився Сніп з... – Шаблій, побачивши Валинова, замовк, а потім спитав: – А ви що тут робите, товаришу Валинов?
– Я... я був на Косопільському заводі, – підвівся Валинов, – а потім...
– Сідайте. З'ясовуєте стосунки з Мостовим?
– Розмовляємо, Павле Артемовичу, – вичавив посмішку Валинов. – Разом починали "Факел"... а вже перші будинки з'явилися на Видубі...
– Розмовляєте? Хм, – Шаблій підсунув стільця до столу. – Я на місці Мостового, товаришу Валинов, з вами не розмовляв би... Це я вам кажу не офіційно, бо як секретар обкому я мушу говорити з вами, копирсатися в тому бруді, який виплеснувся з вашої душі...
– Павле Артемовичу, ви мене знаєте не один рік, я завжди... Я визнаю, що помилився, але я не хотів... На мене самого написали анонімку, – уже скаржився Валинов, – і я прошу захисту, прошу вас розібратися...
– Від кого вас треба захищати, Валинов? – Шаблій впритул нахилився до нього. – Од Мостового, від Снопа? На вас написали анонімку такі ж людці, як і ви. Правда, ви свою заяву підписали. Бо у вас не було іншого виходу... Мені соромно за вас і за... таких, як ви... Я старію, коли читаю анонімки чи наклепи на людей... Я не хочу їх читати...
– Павле Артемовичу, я визнаю свою помилку й прошу вас, – Валинов ніяк не міг застебнути плащ, – прошу вас...
– Мене просити нічого. Ми поговоримо на бюро.
Валинов хотів ще щось сказати, хотів просити, благати, але зрозумів, що розмова закінчена.
На вулиці побачив біля скверу Бунчука й Кутня. Вони удали, що не помітили його, зайшли в магазин. Валинов дочекався, поки вони вийшли.
– Я знаю, що це ви написали на мене анонімку, – прошипів Валинов. – Це провокація, і ви... ви будете відповідати.
– Ви що, не виспалися, Іване Івановичу? – нахабно посміхнувся Бунчук. – Ви нас не шантажуйте! Самі заварили кашу, самі й розхльобуйте. Чистеньким з цієї історійки не вийдете, а нас не вплутуйте. Ми собі живемо тихо з Василем Васильовичем... План перевиконуємо, масло відвантажуємо, хе-хе...
– Ми собі тихо живемо, – повторив Кутень. – Нам чинів високих не треба, а якщо вас той... з "Факела"... попросили, то ми не винуваті.
– Кутень, – скипів Валинов, – ви... ви аморальний тин, і я... я доведу і ще доберуся до вас!
– Чуєте, Петре Йосиповичу, ще й лякають Іван Іванович. – Кутень взяв під руку Бунчука й обернувся до Валинова: – Чесних рядових комуністів залякуєте? Не вийде... Руки короткі, Іване Івановичу. Життя – воно таке: ви – начальник – я дурний, я – начальник – ви... Одне слово, бувайте здорові... Начальство приходить і відходить, а ми – залишаємося, як той казав...
Валинов нічого не міг відповісти Кутневі. Ще тиждень тому він тремтів від одного погляду Валинова, а тепер: "Руки короткі, Іване Івановичу"... І буде ще довго жити цей Кутень, заповнюючи свій записник. У парі з Бунчуком нишком ходитимуть по білому світу й паскудитимуть тихенько, помщаючись усім, хто досяг більшого, хто живе чисто й ясно...
А він, Валинов, хіба кращий? Такий самий, як і Кутень, як і Бунчук. Дрібний кар'єрист і негідник, виніс для себе вирок.
Але до кінця свого життя Валинов про це нікому не скаже.
* * *
Васько придумав цілу історію про поїздку з Лесею до Києва – для Платона, але розповідати її не довелося, бо разом з грішми поклав у шухляду й квитки до Яснограда. Платон вранці, збираючись на роботу, випадково побачив їх, хотів розбудити брата й розпитати про Наталку, але вирішив не тривожити його.
І в школі, на перерві, Васько доводив Лесі, що Платонові необхідно розповісти про зустріч з Нарбутовими, але переконати Лесю не зміг.
– Може, вона ще приїде, Васю, – сподівалася Олеся. – Хай вона розкаже йому...
– Ні, Платон мусить знати правду, – наполягав Васько.
Ця суперечка тривала й увечері, коли вони разом готували уроки.
– Моя мама сказала, що ніколи не треба квапитися до людини з поганими вістями, – посилалася на незаперечний авторитет Леся. – Платон і так переживає.
– А я не хочу, щоб мого брата обманювали!
Вони принишкли, побачивши Платона. Він весело привітався:
– Як молоде покоління? Гризете граніт?
– Васько на п'ятірки гризе, а я, – Леся скривилася, – схопила з хімії трійку...
– Буває... Як же вам їздилося? Ночували у тьоті Дусі?
– Так... Ми були в кіно і... на Хрещатику... Дуже мені сподобалося. – Дівчина відчула, як почервоніла від цієї маленької неправди. – І тобі, Васю, сподобався Київ?
– Ми не були в Києві, – сказав, дивлячись на брата Васько. – Ми... ми до Наталки їздили.
Леся здивувалася, що ці слова Платон сприйняв спокійно:
– У тебе, напевне, були якісь справи у Яснограді?
– Ні. Ми їздили до неї.
– Навіщо?
– Щоб поставити всі крапки над "і", – Леся згадала слова Давида.
– І що, поставили? –іронічно запитав Платон.
– Ні. Він сказав, що приїде, – відповів Василь.
– Хто?
– Давид. Ти не ображайся на мене, Платоне, бо так... так неправильно, – Васько шморгнув носом і здався Платонові маленьким, беззахисним.
Платон сів поміж ними, обнявши за плечі Васька й Лесю, і притягнув до себе.
– Я вам дуже вдячний, обом, але, мабуть, не ми з вами будемо ставити оті крапки...
– А чому, чому вона так зробила? – тихо спитав Васько.
– На це може відповісти лише вона, Васю.
– Хіба можна любити, любити, а потім, – Леся зашарілася й змовкла.
– Можна.
– Але то... неправильна любов, – мовив Васько.
– Не думаю, Васю, що є любов "правильна" і "неправильна", – сказав Платон. – Є просто любов або її нема.
Васько пішов проводжати Лесю. Платон зайшов до своєї кімнати, сів на тапчан і вперше за останні роки відчув якусь надзвичайну порожнечу. Хата раптом стала німа. Німі стіни, сліпі вікна, безмовні фотографії. Лукаво дивилася на Платона Наталка. Він звик до цієї карточки, але зараз йому здалося, що побачив її вперше: очі холодні, посмішка – для фотографа. Платон витягнув з шухляди Наталчині листи, перечитав кілька, потім згріб їх усі руками й кинув у піч. Видався собі у цю хвилину смішним і сентиментальним хлопчиськом, але підпалив.
* * *
Щовечора, коли Нарбутов повертався з роботи, він завжди заставав у домі Давида. Йому не подобалося, що Ольга примушувала Давида помагати їй по господарству, посилала до магазину й називала "наш Давид". Нарбутов мовчав, бо кожна його спроба з'ясувати стосунки Давида й доньки закінчувалася бурхливими сценами, які влаштовувала Ольга Аркадіївна.
– Він врятував життя Наталці, а я буду його виганяти з дому! Я ще не вижила з розуму! І що тут, зрештою, поганого, що вони дружать?!
Нарбутов вирішив поговорити з дочкою після того, як побачив, що Давид залишився ночувати. Він покликав її до себе й запитав:
– Прошу пояснити, що це означає?
– Давид спатиме на першому поверсі, – відповіла Наталка.
– Наталко, це вже переходить всякі межі... Не забувай, що ти маєш чоловіка і взагалі – я протестую.
– Пхі, – скривила капризно губи Наталка. – Не забувай, тату, що я вже доросла.
– Що тут у вас за дискусія? – увійшла Ольга Аркадіївна.
– Батько хоче вигнати Давида, – спробувала перейти на жарт Наталка.
– Що?! – витягнулося обличчя Ольги. – Давид буда тут. Запам'ятай, Михайле.
– Ні. Поки я тут господар... Я з ним поговорю, я...
– Не смій! – крикнула Ольга Аркадіївна, але Нарбутов уже вийшов з кімнати.
Давид сидів за журнальним столиком, читав якусь англійську газету. Побачивши схвильованого Нарбутова, встав.
– Щось трапилося, Михайле Костянтиновичу?
– Так... Даруйте мені, Давиде, але я повинен... сказати вам, точніше, запитати... Які у вас стосунки з Наталкою?..
Почулися швидкі кроки, і в кімнату вбігла Ольга Аркадіївна.
– Давиде, ви не слухайте його!
– Тихо! – Нарбутов з силою причинив двері. – Я мушу поговорити з Давидом. Я хочу знати, що робиться в моєму домі!
– Ви так немилосердно кричите! – увійшла Наталка. – Сусіди почують.
– Я слухаю вас, Михайле Костянтиновичу, – спокійно закурив сигарету Давид.
– Я хочу знати, що робиться в моєму домі, – повторив Нарбутов.
– Про наші стосунки з Наталкою? – уточнив Сокальський.
– Так.
– Я запропонував Наталці вийти за мене заміж.
– Але ж вона... у неї є чоловік. – Нарбутов розгублено подивився на дочку. – Як же це?
– Вони покохали одне одного, – сказала Ольга Аркадіївна. – Що ж тут дивного?
– Я не тебе питаю, – обірвав її Нарбутов. – Наталко, це правда?
– Правда.
– Це неможливо! – вигукнув Нарбутов. – Я не дозволю! Я зараз же подзвоню Платонові! Хай він приїде! Ти не зможеш, Наталко, зрадити його!
– Я – вагітна, батьку, – тихо промовила Наталка.
– Що?
– Вона вагітна! – сказала Ольга Аркадіївна.
– Яка ганьба! Яка ганьба! – Нарбутов сів у крісло, обхопивши руками голову.
– Ти повинен радіти, а не влаштовувати дітям скандали, – Ольга презирливо зміряла поглядом згорблену постать чоловіка.
– Михайле Костянтиновичу, – порушив мовчання Давид. – Я люблю Наталку, і ми вирішили одружитися.
– А ти Платонові написала? – запитав дочку. – Чи вже й забула його... Який сором, як це безчесно, Наталко!
– Я йому напишу, батьку, він зрозуміє.
– Ех, ти, – Нарбутов повільно підвівся з крісла. – "Напишу йому"...
– Їх нічого не зв'язує, і не треба розігрувати драми, – Ольга Аркадіївна ретельно поправила зачіску перед дзеркалом.
– Наталко, ти мусиш поїхати до Платона й усе йому розповісти, – сказав Нарбутов.
– Нікуди вона не поїде! – заявила Ольга.
– Я поїду сам, Михайле Костянтиновичу, – пообіцяв Давид. – Для Наталки це буде непосильна місія...
– Місія, – похитав головою Нарбутов. – І слово ж яке ви знайшли! Мі-сі-я.
Нарбутов вийшов.
– Не звертайте уваги, це швидко мине, – запевнила Ольга Аркадіївна.
– Я... я думав, що ви сказали Михайлові Костянтиновичу, – звернувся Давид до Ольги Аркадіївни.