А вони більше розуміються на цих шахтах і уранах, ніж ти і я. А якщо ти мене так образив, то я тобі скажу: хоч тобі й дали Героя, а ти ще темний чоловік і той... Савко, як це? Демагог. І не думай, що тільки одному Снопові дорога земля.
– По цій мові бувайте здорові, – сказав Сніп. – Іди, Михею, і щоб мої очі тебе не бачили!
– Себто ти мене виганяєш зі своєї хати? Дожився. – Кожухар довго шукав свого кашкета. – Бувай здоровий, порога я в твоїй хаті не переступлю.
– Михею, куди ж це ти? – зустріла Марія Кожухаря на подвір'ї.
– Вигнано мене, Маріє, з вашої хати, – відповів Михей і, низько опустивши голову, пішов, чудернацько присідаючи на своїх довгих ногах.
– Ничипоре! Що ж ти наробив?! – вбігла в хату Марія. – Юхиме, заверни дядька Михея, – заглянула в суміжну кімнату. – Чого ж це ви посварилися? Та це ж уже кінець світу настає, якщо Михея з хати випроваджувати!
– Посварилися через полєзні скопаємі...
Ничипір мовчав, збентежений таким поворотом, Савка теж не міг збагнути, що сталося, тільки Никодим Динька сумно хитав головою:
– Весь вік товаришували, а...
– Я не зрадив ні нашого товаришування, ні землі, – сказав Сніп. Він підвівся зі стільця, якось неприродно випроставшись, і, тримаючись за стіну, пішов у другу кімнату.
Савка думав, що Ничипір ліг у ліжко, й кивнув Диньці, щоб іти, але раптом знову з'явився Сніп, одягнений у новий сірий піджак.
– Ти куди, Ничипоре?! – злякалася Марія.
– Піду на партійні збори... Сказав Юхим, що Шаблій скликає всіх...
– Не дійдеш ти, не йди, Ничипоре!
– Дійду! – сказав Сніп і вийшов з хати.
– Юхиме, іди з ним, сину.
– Та йду ж, мамо.
Ничипір не хотів, щоб його вели, ішов сам, часто зупиняючись, але вже біля контори таки сперся на Савчину руку. Так вони вдвох і ввійшли в кабінет Гайворона.
Шаблій і Мостовий, побачивши його, кинулися навстріч і посадили.
– А ми до вас збиралися, Ничипоре Івановичу, після зборів завітати, – сказав Шаблій. – Що з вами, серце?
– Чого ви прийшли? Вам треба лежати, – промовив Мостовий.
– Зараз скажу, чого прийшов... Сьогодні мені один... мій товариш... колишній сказав, що я, значить, темний... демагог... і що це всі люди знають... І ще сказав, що мені Героя дали, що я, значить, не заробив, а просто мені дали. То це щира правда... Не заробив. Думав ще відробити за Зірку, а вже не зможу. – Сніп вийняв з коробочки Зірку й поклав на стіл. – Ордена, може, й заробив, а Зірку ні... То хочу передати її правлінню для всього колгоспу... І ось цю заяву.
Шаблій прочитав, потім передав Мостовому й Гайворону.
– Ничипоре Івановичу, – Шаблій узяв Зірку і приколов на Снопового піджака. – Нагородила вас від імені всього народу й партії Президія Верховної Ради, і ми не можемо відмінити Указу. І я вам ось що скажу, по секрету... Буде вам весною наступного року сімдесят.
– Якщо доживу, то буде, – тихо сказав Сніп.
– То ми вирішили, Ничипоре Івановичу, представити вас до звання Двічі Героя Соціалістичної Праці, – промовив Шаблій. – Уже й написали. І Гайворон, і райком партії...
– Та ви що? Де ви бачили?! Я не візьму! Артілі всій треба, а не мені. За що ж?
– За хліб, – сказав Шаблій. – І колгосп ваш нагородимо... як солдата, що вірно служив... За хліб нагородимо "Рідне поле", а за уран ордени Сосонці хай уже заробляють ваші діти... А заяву це ж не ви писали, Ничипоре Івановичу. Не ваш почерк. Сніп такої заяви не напише...
* * *
Після партійних зборів поїхали на Видубецькі гори. Турчин і Долідзе показували Шаблію, як споруджується місто за Видубом. Уже кілька будинків було заселено, бігали діти, на вікнах біліли фіранки.
– Як назвете місто? – запитав Шаблій
– Ще не думали, Павле Артемовичу, – відповів Долідзе.
– Бога ради, хай ваша фантазія підніметься трохи вище за різні там Гірничогорське, Рудне чи Уранове, – зауважив Шаблій. – Подумайте, всі подумайте.
– Давайте назвемо наше місто – "Видуб", – сказав Мостовий.
– Чудово! – підтримав Отар Долідзе.
– Видуб, – повторив Турчин. – Сила у цій назві є... Мені подобається.
– І мені, – Шаблій потиснув руку Мостовому. – Бути тобі, Олександре Івановичу, хрещеним батьком.
– Почесним громадянином назвемо Олександра Мостового, – сказав Турчин.
До чотириповерхового будинку під'їхало три автомашини, навантажені різним домашнім скарбом.
– Це звідки, Арсене Климовичу? – спитав Шаблій.
– Зараз дізнаюся. – Отар Долідзе пішов до машин, повернувся й доповів: – Екскаваторники приїхали з Луганська, перша партія, речі зі станції перевозять.
З однієї машини вийшла ставна вродлива жінка з карими розкосими очима й гукнула до Отара Долідзе:
– Що ж ти прийшов, запитав і пішов, кацо? Клич-но своїх друзів та хай допоможуть речі повносити!
– Що ж, доведеться допомогти, хлопці, – сказав Шаблій, і всі разом підійшли до машини. Чорнява красуня подала Турчину невелику пальму:
– Неси на другий поверх! А ви, – звернулася до Шаблія, – беріть швейну машинку. А ви, молодші, тягніть канапу й шафу.
– Як хоч тебе звати, красуне? – запитав Шаблій.
– Марта. А тебе?
– Павло.
– Дуже приємно, тягни, Павле, машинку на другий поверх.
Коли всі речі були внесені, Марта дістала з валізи півлітру "Московської", закуску, налила в склянки.
– Випийте. Спасибі, що помогли, бо чоловік десь машини розвантажує, а мені хоч плач.
– Ну, з новосіллям, Марто! – сказав Турчин. – Вітаємо вас від імені управління "Факела".
– А ви ж хто? – зніяковіла Марта.
– Ми ж і є управління, – розсміявся Турчин. – Я – начальник, ось секретар обкому партії Павло Артемович Шаблій, а це секретар райкому Олександр...
– Боже! Саша! Мостовий! Це ж ви приїжджали до нас в Луганськ по Галинку... Даруйте мені! Що ж я наробила?!
– Нічого, нічого, – заспокоював Марту Мостовий.
– З новосіллям у місті Видубі! – привітав розгублену Марту Шаблій.
Гайворон лише тепер зрозумів, що перед ним стоїть мати Степки й Фросинки.
Шаблій запросив Гайворона в свою машину.
– Я знову, Платоне Андрійовичу, повертаюся до нашої розмови. Доведеться тобі попрощатися з Сосонкою. Ми хочемо рекомендувати тебе на завідувача сільгоспвідділу обкому.
– Я не можу, Павле Артемовичу, – сказав Гайворон.
– Треба дивитися на речі реально, Платоне. – Шаблій почастував Гайворона сигаретою. – Ти зробив тут свою справу, далі хай веде Турчин... За рік у вас залишиться триста двадцять гектарів землі. Будете розводити на поливних землях городину... молочні ферми залишаться... Це не для тебе. Мало. Ти мусиш ще багато зробити, Гайворон... Я уже мав розмову в ЦК...
– Я не можу піти із Сосонки, Павле Артемовичу.
– Чому?
– На перших порах буде важко людям... І я мушу бути з ними...
– Платоне, все продумано. Турчин запросить на роботу всіх, хто лиш побажає. Жодна родина не відчує матеріальної скрути.
– Я розумію, Павле Артемовичу, але у Сосонці починається великий злам, не тільки в сівозмінах, а в душах... І я мушу бути з ними... з цими людьми, які вірили мені... Я не хочу, щоб Ничипір Сніп чи тітка Текля подумали, що я втік від них, коли щез з полів хліб...
– Але з'явиться уран, Гайвороне.
– Уран... Це вони зрозуміють пізніше, – подумав уголос Платон.
– Можливо, маєш рацію, – замислився Шаблій.
Їх машину обігнав Мостовий, Микита загальмував.
– Павле Артемовичу, я поспішаю, бо в мене сьогодні ще зустріч з директором школи. – Мостовий попрощався з Гайвороном.
– Я заїду в райком, – пообіцяв Шаблій.
– Як він себе почуває? – спитав Павло Артемович, коли машина Мостового сховалася за поворотом.
– Погано, Павле Артемовичу, – відвів погляд Гайворон. – Безперервні серцеві приступи... Живе на валідолі й ще біс його знає на чому – на характері, мабуть. Торік ще тримався, а зараз... І Валинов допоміг...
– Ми його відкликали з "Факела", – сказав Шаблій.
– Добре, що перевіряти його заяву приїхав розумний чоловік, – зауважив Гайворон, – а якби попався інший – роздув би справу на всю республіку.
– Платоне, не можна перебільшувати впливу різних Валинових на... – Шаблій добирав слова, – на хід подій.
– Звичайно, Павле Артемовичу, на хід подій ні, – погодився Гайворон, – а на життя окремих людей?
– Це чия хата? –запитав Шаблій.
– Михея Кожухаря.
– Зупиніться, будь ласка, – попросив Шаблій шофера. – Ходімо, Гайвороне, провідаємо.
...У приймальні сидів Валинов. Побачивши Мостового, відклав газету, встав:
– Можна до вас, Олександре Івановичу?
– Заходьте. – Мостовий пропустив його до кабінету, роздягнувся. – Я слухаю вас.
– Олександре Івановичу, я не знаю, з чого почати...
– Починайте з чого хочете, – відповів Мостовий.
Валинов деякий час мовчав, сподіваючись на те, що, може, сам Мостовий заговорить. Але той сидів стомлений, сухо й холодно блищали його очі.
– Я приїхав, Олександре Івановичу, щоб пробачитися перед вами, – жалюгідна посмішка супроводжувала ці слова. – Я був тоді у запалі й не зовсім правильно прокоментував деякі ваші висловлювання.
– То вже ваша справа, товаришу Валинов. Я не вимагаю від вас ніяких пояснень, – сказав Мостовий.
– Так, але... мою заяву розглядатиме бюро обкому, і... розумієте, Олександре Івановичу, у деяких товаришів у ЦК і в обкомі... складається враження, наче я звів наклеп на вас... щоб вигородити себе за зрив тих зборів... Я не перенесу такого звинувачення... Я ж хотів, щоб усе було якнайкраще... У нас з вами чудові стосунки... Ви досвідчений керівник.
– Давайте без компліментів, товаришу Валинов, – перебив Мостовий. – Кажіть одверто, чого ви хочете від мене?
– Я просив би вас, Олександре Івановичу, щоб ви поговорили з Шаблієм або, або... написали кілька рядків, що... у нашій з вами розмові... була заява гарячковість, і ми... не зрозуміли один одного...
– Іване Івановичу, – Мостовий пильно глянув на Валинова. – Ми добре зрозуміли один одного... Я читав вашу доповідну, й мені було страшно... Ні, не від того, що ви понавигадували й приписали мені... організацію саботажу рішення уряду – все це примітивний наклеп. Мені стало страшно від того, що ви... маєте владу у своїх руках... Хочете мати ще більшу й ідете на все, щоб піднятися ще на один щабелик...
– Олександре Івановичу, – уже благав Валинов, – я не писав про саботаж... я лише викладав вашу... філософську концепцію...