В білосніжній повітряній блузці, з вигорілим на сонці волоссям, що шовковими світлими пасмами спадало на ледь оголені плечі, з білозубою посмішкою та грайливими бісиками в очах, порівнялася з ним.
— Ох-ох, ох! Я мав би боятись? — примовляв смачно оглядаючи Славу.
— Розслабся, кусатись не буду...
— А мені от здається, що я тебе таки вкушу. Або, точніше, з'їм...
— Зголоднів, вовчику-братику?
— М-м... — замуркав Василіс, — апетит нагуляв не гірше за вовка! А тут ще така лань на моїй дорозі.
— Для початку незле було б угамувати спрагу, бо в дорозі не п'ю з відомих причин, і в горлі пересохло.
— Вгамуєш, і спрагу, і голод. Нас уже чекають.
— Хто?
— Не здогадуєшся?
— Фотіні й Адоніс, — відповіла впевнено.
Василіс кивнув головою на знак згоди. За кілька хвилин вони вийшли з автомобіля і попрямували до узері.
Парочка сиділа біля самого моря і Фотіні кидала щось у воду, певно, хліб рибкам. Сиділа спиною до дороги. Вловивши погляд Адоніса, спрямований до Василіса і Слави, повернула голову теж. Закивала, сміючись, і підвелася назустріч.
— О-о, che bella! Amica mia!.. Come un angelo meravilioso!.. Come sta[§§§] ?
— Bene, bene[****]... Чао Андоні! — привіталася з Адонісом, намагаючись тримати тон та інтонацію, як того вчила Фотіні. Італійська мова — то ще й жести та погдяди, легка грайливість і театральна емоційність.
ла подругу в захваті, продовжуючи розмовляти італійською.
— Отже, буду всім рекомендувати такий спосіб відпочинку. Вітрильник! Як непокірний буревісник...
— Що тут відбувається? — спитав Василіс Адоніса. — У мене видіння? Ще ніби й не пив! Де ми підчепили цих туристочок? А чи я пропустив якісь епізоди?
— Ти ще втратиш увесь сюжет, як будеш ловити ґав, — перейшла на грецьку Фотіні, киваючи при цьому на Славу.
— Та це не просто сюжет, це цілий серіал! — сміючись, відповідав Василіс, закручуючи вус, майже як український козак.
— І цей серіал тобі не набридає, а чи мені здається? — продовжувала Фотіні.
— Гм... Залежно від епізоду.
— А, то ти хотів би одноманітного й незмінного? — втрутилася Слава. — Надто нудно вийде, так і на вимикач натиснеш!
— Ого! Я вас двох не потягну! — замахав руками Василіс. — Краще братися за узо, може, додасть мені натхнення і сил до боротьби зі злом.
— Хто це тут зло?! — грайливо обурилася Фотіні. — До тебе такий Янгол завітав! Золотоволосий, блакитноокий!
— Ага! І від своєї святості геть чорний, аж припечений! Ніби в смолі його купали та на вогні підсмажували! — реготав Василіс, а з ним і Адоніс.
— А зовсім ні! — заперечила Слава. — То очищуючи інших від їхніх гріхів, мимоволі втрачаєш білизну та. невинність...
— А-а, зараз вони скажуть, що то гріхи чоловіків, що їм доводилося брати на свої тендітні плечі, — додав Адоніс.
— О, любий! Ти просто читаєш мої думки, — звернулася до нього Фотіні, — а ще як будеш 'їх підтримувати, то святість тобі гарантована!
— Як легко добитись у тебе вінка, кохана!
— Я щедра, як Юпітер. Але й вимоглива, як Сатурн... Будь обережним, бо другий не вибачає помилок.
— Вічне поклоніння красі, і ніщо мені не загрожує. — Адоніс підняв склянку, — Ямас, Богине!
— Бачиш, як усе чудово вирішує правильне розуміння речей?
— беручи і своє узо, звернулася Слава до Василіса.
— Я завжди там... останнім часом, — спокійно відповіла Слава, — і роблю велику честь, сходячи зрідка до простих смертних. А їм би це варто мати на увазі і цінувати, — зробила наголос на останньому.
— Офіціант! — крикнув Василіс до хлопця, — ще одну тарілочку восьминогів, кальмарів, порцію печених крабів та смажених креветок... будь ласка.
— Все для вас, ваша милосте, — звернувся до Слави, — і будьте певні, всі ваші божественні переваги будуть належно оцінені! Все лише починається, — хитро примружив око.
Справді, на Славу чекали три чудових тижні в гурті милих серцю людей. Нерідко зустрічалися в містечку за узо чи холодним пивом, та частіше їздили до моря, вишукуючи тихі й мальовничі бухточки, де можна було уникнути людей. Василіс не раз рибалив, витягуючи з володінь Нептуна вгодованого восьминога чи червоного омара. В таких випадках наступного дня збиралися в пабі, у садку. Пекли на грилі рибину й восьминога, нарізали свіжих овочів, дещо необхідне привозили з дому і насолоджувались холодним пивом чи узо, смакували печеню. Їм не набридало разом ні вдень, ні вночі.
А далі розбігалися до сну, бо ввечері чекала робота, що для Василіса й Фотіні була одночасно й розвагою.
Слава спостерігала за Фотіні, відкриваючи деякі зміни як в її поведінці, так і в зовнішності. Подруга світилася завжди, та тепер це сяйво було якимось добрішим, рівномірним, ніжним і спокійним. То було не просто світло на її лиці. То було щастя.
Якось спитала її про це:
— Бачу, Адоніс має на тебе особливий вплив?
— Так помітно?
— Є ж у вашого народу приказка, що "кохання й кашель не приховати"...
— Справді, я почуваюсь особливо. Вперше мені так комфортно з іншою людиною поряд, затишно. Мене сприймають такою, як я є, розуміють. Присутнє відчуття ейфорії, а разом з тим — упевнено стою на ногах...
якою зможеш пов'язати своє життя.
— Напевно. І знаєш, не страшно бути з кимось, коли розумієш, що в тебе не заберуть волю, не захочуть змінити, не будуть вимагати неможливого. І не лишень це, бо розділиш оту волю на двох і вона дасть крила. Розділяючи у такий спосіб, не відриваєш шматок від себе, а набуваєш, стаєш багатшим.
— Невже лише в єдності поглядів і цінностей щастя?
— Чому, може бути й у відмінностях. Але це тоді, коли один доповнює другого, коли один в одного вчиться і постійно потребує. А відтак — глянути на світ очима свого партнера. Так можна побачити й відкрити для себе те, що неможливо було одному. Варіантів стільки — скільки й людей. До речі, тут згадаю про синастрію знову. Отож, із появою Адоніса я почала розбирати її глибше.
— І що?
— Результати вражаючі! Справді, нічого не відбувається випадково, все чимось зумовлено, певними силами й енергіями.
— Наприклад?
— Ну, наприклад, наші Сонця в трині[††††], що свідчить про гармонійну течію енергій у стихії повітря. Далі, що дуже важливо, в трині наші Місяці, а це — комфорт і легкість поряд, особливо в побуті та сумісному житті. Багато гармонії, як і стимулів до розвитку. А ще — поєднання Нептуна з Венерою, такий небесний союз і земний робить казкою.
— Що ще треба в такому випадку, — зітхнула Слава, — хіба що жити свою казку вічно, летіти з нею десь за хмари. Головне, не гепнутись потім на землю грішну.
— Слушне зауваження. Тут уже буде важливим володіння вищим пілотажем, щоб уміло й безболісно торкнутися землі. Тоді не страшно буде знову піднятись!
— Виходить, для хорошої казки й небо, і земля одинаково важливі...
— Певно так, — згодилась Фотіні, — а ще те, чого найбільше потребує сама людина. Бо ж є душі, котрим ця земля надто суха й пісна, їм потрібне піднебесся, навіть якщо з висотою і обсмалить крила.
А іншому, як не відчувається під ногами тверда основа і фундамент, то й життя уваги не варте.
— У нас кажуть — "комусь журавель в небі, а комусь синиця в руках".
— Ось-ось. Кожному важливо те, ким і чим є сам. І та людина, котра виявиться для мене щастям, для когось іншого може стати горем.
— Цікаво, в якій мірі ми з Василісом пасуємо одне одному? Бо інколи легко й просто разом, а часом — повна чортівня! Ніби все з ніг на голову перевертається.
— Нагадаєш мені в Афінах про це. Сядемо й розберемо, може, якісь кінці знайдемо.
— Що шукаєте, дівчатка? — підійшов до них знизу Василіс.
— Та хто й що загубив, — відповіла Слава, — і де є можливість те знайти.
— Знайдіть краще пляшечку текіли і розлийте на чотирьох. Бо далі почнеться робота.
Під високою стіною бару з боку дороги було чутно стук від дверцят автомобілів. Чергове висадження нічного десанту.
Час, як потяг, — тук-тук, тук-тук, тук-тук, стукотять колеса, несучи вагони в синю даль. Та на якусь мить цей потяг зупиняється, а разом зупиняються й змучені миготінням за вікном очі подорожнього. Надовго зупиняються на чомусь одному. На будівлі вокзалу чи на окремих постатях людей. І в певний час подорожній може повірити, що ніщо не змінюється на цій станції. Вона стоїть ось, непорушно, а він біжить невпинно. Вона стоїть роками й віками, а він змінюється постійно. Вона застигла в часі, а подорожній намагається обігнати його. Та все це в дійсності зовсім не так. Змінам підвладне все без винятку. І ота станція, на якій надовше затримався погляд, зміниться в часі, а то й зникне рано чи пізно. Лише швидкість тих змін буде різнитись від швидкості руху в потязі. Звісно, подорожній має вибір, може вийти з потяга й залишитись тут назавжди. Пов'язати швидкість руху свого життя з цією будівлею, тим самим створивши для себе незмінний, на перший погляд, світ. Можливо він зруйнує цей світ, або посадить в ньому сад. Можливо нерухомість набридне і знову вирушить в дорогу. Можливо, він має вибір. Як і має вибір продовжити шлях в потязі.
Та поки він вагається з рішенням, потяг життя несе його, змінюючи вокзали, змінюючи обличчя людей у вагоні, вони заходять і виходять, дехто затримується довше, дехто менше. Дехто починає сповідь свого життя, щоб відпустити минуле разом із потягом. У синю даль. А дехто лише мовчки споглядає у вікно в очікуванні своєї зупинки. Потім радіє з того, що виходить і потопає в обіймах рідної душі. А потяг рушив знову. Знову в невідомість, далі — в безкінечність. І подорожнього обіймає сум. А де ж його зупинка?Хто зустріне його на ній? Хто обійме?
Після трьох тижнів зупинки на своєму улюбленому вокзалі Слава знову вирушала в путь. Нехай не потяг чекав на неї, а лише автобус. Але дорога чарувала. Й одночасно так сумно залишати цей вокзал...
У перші вихідні поспішала до Дарини. Добре, що на зупинках життя має кого відвідати. Добре, що у своїх подорожах зустрічає таких чудових людей. Фотіні... Елевтерія... Навіть оті юні створіння, з котрими вчиться новому. Нефелі й Одіссеас. А Василіс. яка ж то подорож без нього?! Яка зупинка?..
Збіг вересень. Нарешті у жовтні домовилися про зустріч із Фоті— ні.