Уран

Внутрішнього протесту у Наталки вистачало ненадовго.

Усі ці дні вона думала про Платона, але заговорив про нього Давид:

– Наталочко, ми... ти повинна сказати Платонові про... все.

– Ні!

– Але так далі тривати не може... Ми повинні бути з тобою чесні.

– Що ти пропонуєш, Давиде?

– Треба йому написати або поїхати й розповісти, що ми... одружуємося.

– Я не поїду! Я не перенесу цієї зустрічі, Давиде.

– Треба, щоб ти оформила розлучення, – тверезо підходив до справи Давид. – У нас може з'явитися дитина...

– Дитина? Ти впевнений? – спалахнула Наталка, а потім сказала: – Може.

– Цілком закономірно... І я мушу сказати про це твоїм батькам.

– Мій батько... проклене мене.

– Але я це мушу зробити, Наталочко.

І Давид розказав про все Ользі Аркадіївні.

Ольга Аркадіївна подивилася на доньку, охнула, випила валер'янки й крізь сльози промовила:

– Що ж, треба підкоритися долі... Якщо ви покохали одне одного, то що можуть зробити батьки?

Сокальський вдячно схилив голову, відтак проказав:

– Я був певний, Ольго Аркадіївно, що ви... зрозумієте. А-а... як Михайло Костянтинович?..

– Не хвилюйтесь, – заспокоїла Ольга Аркадіївна стривожених Давида й Наталку. – У батька дуже старомодні погляди на життя, але...

– Я піду поговорю з ним. – Наталка одягнула пальто й вийшла на подвір'я.

Високий вродливий хлопець з каштановим волоссям, у старенькому чорному светрі й піджачку розмовляв з Нарбутовим біля хвіртки. Трохи осторонь стояла струнка русява дівчина з неймовірно голубими очима, тримаючи в руках валізу... "Напевне, з якоїсь школи прийшли попросити батька виступити на вечорі", – подумала Наталка, милуючись дівчиною.

– Наталко, – покликав батько. – Впізнаєш?

– Н-ні, – ступила кілька кроків Наталка.

– Доброго дня, Наташо, – сказав хлопець. – Я – Василь. Гайворон.

– Васько! – вирвалися десь із далеких закутків її душі разом з цим ім'ям спогади. – Милий Васю!

Наталка обняла Василя й розплакалася. А він стояв, позираючи на Лесю, й не знав, що робити.

Вийшла з хати й Ольга Аркадіївна (що за сосонське нашестя?), запросила гостей до хати. Василь узяв Лесю за руку й вів за собою, наче боявся, що їх розлучать.

Наталка частувала Васька й Лесю, але вони почували себе не дуже зручно під поглядами господарів і незнайомого чорнявого чоловіка. Васькові довелося вислухати захоплення: який ти став! Виріс!

Потім спогади: а пам'ятаєш, як встановлювали телевізор? А пам'ятаєш, як ми їздили на голубому візку?..

І жодного слова про Платона.

Васько подивився на годинник.

– Ти поспішаєш, Васю? – запитала Наталка.

– Так. Ми поїдемо з Лесею вечірнім.

– Чому ж так скоро? Погостюйте, я покажу вам наше місто, музеї...

– Ні, нам треба в школу... Ми приїхали не в гості, а... – Васько раптом став рішучий. – Я хочу поговорити з тобою, Наташо... Без сторонніх...

– Тут сторонніх нема, – сказала Ольга Аркадіївна.

– Пробачте, я не так висловився... Я хочу поговорити з Наташею віч-на-віч.

– Не будемо заважати, – вийшов з кімнати Давид.

– Сидіть, сидіть, – Наталка повела Васька до себе.

Василь бачив, як Наталка, зайшовши до кімнати, швидко забрала зі стільця білу чоловічу сорочку, галстук і кинула їх у шафу. На столику лежала пачка сигарет.

Наталка гадала, що зараз Васько почне розказувати їй про Сосонку, згадувати минуле, натякати на їхні стосунки з Платоном. Вона не сумнівалася, що саме Платон прислав його сюди. Але Васько, по-дорослому суворо подивившись на неї, запитав:

– Ти повернешся до нас? Скажи мені правду.

– Васю. ти розумієш... передай Платону, що я після операції...

– Платон не знає, що я поїхав до тебе, – сказав Васько. – Але ми, – так і сказав "ми", – повинні знати.

– Так усе склалося, – Наталка не знала, що сказати Василеві.

– Скажи правду... бо нам, – знову "нам", – погано з Платоном... Йому погано... Так жити... неправильно...

– А чому він сам не приїхав? На цю тему... я повинна говорити з ним, а не... Ти ще, Васю, не все розумієш і...

– Я все розумію... І хочу... ми з Лесею хочемо, щоб не було неправди, й тому приїхали...

– Ви взяли на себе дуже складне завдання, – посміхнулася Наталка. – Треба було вам починати свою... боротьбу за правду з чогось легшого...

– Треба починати з тієї неправди, що тебе оточує. – Наталка зрозуміла, що це вже був не той Васько, якого вона купала у ночвах.

– Я... я не зможу... зараз повернутися до вас, – з болем, з жалем промовила Наталка.

– Це я й хотів почути. Ти вже ніколи не повернешся до нас. Добре, що хоч сказала чесно. – Васько вийшов з кімнати.

Наталка догнала його на крутих східцях.

– Васю, побудь! Васю, зрозумій, що... Не кажи йому... все ще може змінитися...

Леся, бліда й стривожена, чекала на нього.

– Ходімо, Лесю, – взяв й за руку Васько.

– Не їдьте, побудьте, – просила Наталка.

– Наталко, вони ж поспішають на поїзд, – зауважила мати.

– А ти... ти... я ненавиджу тебе! – крикнула матері Наталка. Вона не відпускала Васька, чіплялася за поли його піджачка, хапала за руки. – Не йди, не йди!

Підійшов Давид, щось їй сказав, і Наталка перестала голосити й приказувати.

– Передай Платонові, – сказав Давид, – що ми приїдемо з Наталкою, щоб... поставити всі крапки над "і".

Вони вийшли з Лесею на шосе, освітлене височенними ліхтарями. І Лесі здалося, що кожний стовп, з яскравою крапкою плафона, схожий на літеру "І".

16

Пісні складають не завжди відомі поети й композитори, бо їх мало, а населених пунктів багато. Але якщо, наприклад, є пісня про Житомир, Тираспіль, Гомель, Тулу, Голу Пристань чи П'ятихатки, то чому не може бути пісні про Косопілля? Завідувач районного відділу культури справедливо запитував про це Юхима Снопа.

– Нема тексту, – відповідав Юхим.

– Напиши.

– Я не вмію писати віршів.

– Ти що, неграмотний? Попроси вчителя з Телепеньок, адже він написав пісню про своє рідне передове село? Пам'ятаєш?

Телепеньки мої, Телепеньки,

Ти моя дорога сторона, –

тремтячим голосом заспівав завідувач райвідділу культури. – Гаразд, я сам до нього поїду й домовлюся.

Але зараз Юхимові було не до пісень: захворів батько.

Приїхав з Кожухарем і Савкою з області, ввійшов у хату й зліг. Привіз Юхим лікаря з Косопілля, але старий Сніп навіть не захотів, щоб той оглянув його.

– Нема вам чого на мене дивитися.

– Що ж у вас болить, Ничипоре Івановичу?

– Нічого.

І на збори не пішов Сніп. Лежав у білій сорочці, худий, сивобородий, глухо кашляв. Дочекався, поки вернувся Юхим, запитав:

– Ну що, віддали землю?

– Віддали, тату. Шаблій на зборах був... Турчин показував на макеті, яка Сосонка буде за рік-два... Славно.

– А Кожухар був?

– У президії сидів.

– Голосував?

– Усі проголосували.

– Так і знав... Нікому землі не шкода...

– Тату, треба.

– Треба... Візьми-но, Юхиме, ручку та напиши. Чуєш?

Юхим знає, що суперечити батькові не можна.

– Що писати?

– "Правлінню колгоспу "Рідне поле", – тихо говорить Сніп, – і голові Гайворону Платону... Андрійовичу... Прошу звільнити мене з бригадира тракторної бригади, бо вона вже вам не потрібна, а на тому клаптеві землі, що залишиться в артілі, ви справитеся й без мене..."

– Батьку...

– Пиши. "Справитеся й без мене". Дай я підпишусь – і віднеси Гайворону. – Взяв ручку, довго примірявся й вивів: "Сніп Н."

Увійшла Марія, взяла чоловікову заяву, прочитала і гірко заплакала.

– Чого це ти плачеш, Маріє? – почула голос Кожухаря.

До хати йшли ще й Савка Чемерис, Динька й Перепічка.

– Приймаєте гостей?

– Заходьте.

– Хто це там? – запитав Сніп Юхима. – І Кожухар? Давай мені одіж.

– Не можна вам вставати, тату.

– Причини двері, хай там посидять, а я вийду. – Ничипір Іванович одягався. – Не хочу, щоб мене Кожухар лежачого бачив.

І Сніп вийшов до нежданих гостей.

– Проголосували? – поглянув на Кожухаря й махнув рукою. – І ти, Савко, руку тягнув?

– Я не той, – кректав Чемерис, – я не дуже, значить, тягнувся, можна сказати, що й... отак трохи підняв руку лічно.

– Не дуже уверенно голосував Савка, – сказав Динька.

– А ти слово говорив? – Сніп до Кожухаря.

– Говорив. А що ж мені було робити, коли з шахтами нічого не виходить?

– А ти ж казав, коли ми від Шаблія поверталися, що стоятимеш, як кам'яна гора? Казав? – допитувався Сніп.

– Було, – признався Кожухар. – Але ж нам Шаблій виклав усю, значить, економіку. Не може держава такі гроші витрачати, щоб лиш тобі догодити... Турчин показав нам, яке наше село буде й місто за Видубом, то я подумав, подумав та й сказав, що даю згоду на "Факела".

– Конешно, бо полєзні скопаємі, – пояснив Петро Перепічка.

– Виходить, що ви всі розумні, а тільки один Сніп дурний і відсталий елемент. – Сніп говорив повільно, йому було тяжко дихати. – А в машині ви мені що обіцяли? Казали ви мені, що будемо разом просити Турчина, щоб шахти будував?

– Ничипоре, у Турчина все на плані написано, і ми нічого не могли йому довести, – переконував Чемерис. – І Шаблій же тобі цілий день тлумачив...

– Конешно, полєзні скопаємі...

– Що ж ми вдвох з Савкою могли вдіяти? Никодим теж голосував, – сказав Кожухар. – Не міг же я проти колгоспу йти.

– Я проголосував, бо мені Текля сказала, – винувато подивився на Снопа Динька. – Турчин їй показав, яку хату збудують, то вона й розкисла: звісно, баба.

– Дуже славну хату поставили будівельники біля клубу, – зауважив Перепічка, – для агітації й пропаганди... На три кімнати, з кухнею й службами всякими... Я теж у таку хату перейшов би.

– Добра хата, – підтвердив Кожухар. – Хоч би на старості в такій пожити, бо моя, їй-богу, розвалиться.

– Поживеш. Тобі дадуть! – запевнив Сніп. – І на трибуну виліз, щоб побачили, який, значить, активний Кожухар, показався, вислужився!

– Ти, Ничипоре, не маєш права так говорити про мене! – сказав Михей. – Мені нема перед ким вислужуватися. І шапки я ні перед ким не скидав. І не буду. А на зборах виступив, бо мене питали, що я думаю. І я сказав, бо вірю Шаблію й Арсену Турчину.