Діти чекали цієї миті з нетерпінням, а Слава з цікавістю. Ця цікавість переросла в захопленість, що заповнювала груди та здіймалась над морем разом із тріпотінням шляхетних вітрил.
— Ну, як враження? — питав її Димитріс.
— Це грандіозно! Таке відчуття, мов сама розправила крила.
— Так і є. Вітрильник дає людині відчуття польоту, не піднімаючись у небо. Для мене це навіть краще, бо маю одне й друге. Сподіваюсь, це буде важливим і для наших дітей.
— Коли ростуть із цими відчуттями, то вже не зможуть обходитись без них.
— Хочу вірити. Перший свій вітрильник я одержав у спадок від свого діда. Та з часом довелося з ним попрощатись і це уже третій, ще новенький.
— І вирішили назвати його в честь наших морських вовченят! — додала Наталія, а вовченята вдоволено закивали носиками.
Вітрила щасливо затріпотіли, прикувавши до себе погляди. Слава вмостилася зручно на одному з сидінь у хвості, а поруч неї втиснувся й Одіссеас. Звідси видно було всю передню частину вітрильника, а разом із ним — безмежність.
— Ну що, Славо, — мовила Наталія, — ми ще вигуляємо тебе наступного літа?
Слава усміхнулась і кивнула на знак згоди.
— Якщо б це не вдалося вам з якоїсь причини, то "Нефелодіс" попрацювала на вашу користь. А з такими матросами не то що у воду, уже і у вогонь не страшно!
— Бачиш, як міняється враження! Думала, марно хліб жують?
— Та вже! Вік живи — вік учись, — кричала проти вітру Слава.
— Тату, тату, відпустимо ще вітрило? — просив Одіссеас.
— З посиленням вітру відпустимо й вітрило, синку!
У морі вони були не одинокі, неодноразово їх обганяли, про— літаючи, як буревії, потужні моторки. Також вітрильники величезних розмірів.Такі використовували не одну щоглу, а дві або й три, а то й усі п'ять. Під повними, роздутими вітрилами, як лебеді-красе— ні розсікали хвилі. Немов чаклунки, не відпускали від себе напруженого погляду. Слава прикипіла до одного з таких, що рухався з боку Егіни в іншому напрямку.
— Красень, правда? — вловила її погляд і думку Наталія. — Кажуть, що нема нічого чарівнішого за жінку, що танцює, коня, що біжить і чайного кліпера під усіма вітрилами.
— Мабуть... — тільки й видихнула Слава.
Протягом наступного місяця вони ще не раз відвідають Егіну. А в середині липня почнеться їхня романтична, всім вітрам віддана мандрівка по Іонійському морі. Почнуть її з острова Керкіра.
Слава пливла на Керкіру кораблем на день раніше. Справа в тому, що сім'я Алексіу вирішила летіти літаком, і поки з'являться всі, вона мала прибрати внутрішню частину яхти. Зважаючи суто на економічні питання Димитріс здавав вітрильник в оренду.
Щоб дістатися вітрильника, що залишили у величезній, супер— модерній марині острова, Славі потрібно було проїхатись автобусом з одного його кінця в інший. Подорож була насолодою, як морем, так і суходолом. За вікном простягалися мальовничі пейзажі гір і долин, сади цитрусових та оливкових дерев. Гаї сосен, евкаліптів, платанів і кипарисів. Залитий буйною зеленню, щедро поси— паний квітами, відгороджений високими скелями від моря й вітрів в одній його частині, а в іншій — заручений із довгими, світлими піщаними пляжами, що вінчалися коронами смарагдових вод, острів, — скидався на рай. Недаремно Посейдон, по вуха закоханий у німфу, що носила ім'я Керкіра, викрав її та оселив отут. Красу посеред краси. З тих пір носить її ім'я. З тих пір не вщухає на ньому веселий танок квітів та ароматів. З тих пір плекає своїми ґрунтами численні види маслин, дарує людям найрізноманітніші відтінки троянд.
Марина на Керкірі знаходилася в районі Гувія, одна з найбільших в Греції. На її території розташувалась парковка для автомобілів, супермаркет, душові кімнати і туалети, кав'ярні та готель. Все необхідне людині, у кишенях якої не вітер гуляє. Слава шукала номер ряду, де на неї чекав "Нефелодіс". Йшла по безмежному густому лісу високих щогл — шхуни, бригантини, фрегати, кечі, йоли... Скільки їх тут?!
Порівнявшись із вітрильником, вийняла телефон і набрала номер людини, котра мала відкрити їй яхту. Набігав легенький вітерець і чайки, перекликаючись поміж собою, залишали в повітрі хрипле й тонке "кря-я-я...".
Уже ввечері, лежачи під щоглою, вслухалась у хлюпання води за бортом, вдивлялась у мерехтіння зірок, насолоджувалася самотністю. Їй подобалось бути одній, сам-на-сам зі своїми думками. Тільки з тишиною і простором. Без людей. Такий стан — то втеча й воля. Їй бракувало п'янкого відчуття волі, коли можеш розчинитись у безмежжі та увібрати його в себе. Заповнити собою все, не порушуючи при цьому навколишньої гармонії. Бракувало й Василіса, дивним чином свою волю й неволю пов'язала з ним. Летіла думкою до нього, десь там він, в "On the road"... годину тому розмовляли. Фотіні також там, скоро буде й вона. А поки що — ніч і небо. Думка від Василіса мандрує до безмежжя вгорі. Все глибше й глибше. До того, хто створив це чудо.
Де він? У якому куточку чарівному? В якому сузір'ї, в котрій Галактиці? Далеко чи близько? А чи й зовсім поряд? А чи в ній самій його частинка схована? Губилася поглядом серед зірок, занурювалася в них, як тоді, в дитинстві та юності. Це ж скільки потрібно фантазії й натхнення, аби сотворити оцю безкінечність. Мільйони галактик та мільярди зірок-діамантів! Розсипати їх по небу, ніби недбало, мимоволі, і разом з тим надати неповторної форми та схеми кожному сузір'ю. Розсипати, дозволити їм жити, дарувати світло й тепло. Дозволити розвиватися, рости, багатіти, старіти й помирати. Майже як людям...
Зорі. Далекі й одинокі у своєму безтямному, таємничому сяйві. Далекі від очей, але для цих очей — не самотні. Вони — одна велика
Он стоїть Він, перед темною пусткою, а поряд — палетки кольорів та різноманітність пензлів. Піднімає руку й бере один, вмочує його в котрусь із фарб і робить перший штрих. Знову і знову. Помалу, з нічого з'являється щось. Крилатим птахом Часу починає летіти ще несміливо темними просторами, створюючи порух. За ним — подію та місце події. Одне з іншого, попереднє в наступне. За думкою — дія. За нерухомістю — порух. За духовним — тілесне, живе. В живому — своя думка, а за нею — дія. В живому — серце, а за ним — бажання. В живому — Душа, а за нею — Вічність. З вічності — у вічність. Безперервний, безкінечний коловорот.
Цей геніальний художник, цей Абсолютний Творець у своєму творінні залишив усього себе, — свій біль і радість, любов і ненависть, гнів та невимовну ласку. Вся його сутність — в його безсмертному, постійному та змінному, зрозумілому й незбагненному Творі.
Прокинулася Слава досить рано, але не підвелася відразу. Приємно було ще трохи поніжитись у колисці, котрою робилася яхта під подихами вітру. Десь поряд чулися голоси. То, певно, хтось готується до відпливу. А сімейний екіпаж цієї яхти прибуде близько полудня. Тож є час навіть позасмагати, відкрити уроки італійської. Але перед тим слід би піти до найближчої кав'ярні, взяти велику порцію кави і чогось смачненького на сніданок.
На ніч команда "Нефелодіс" припаркує вітрильник під високою скелею, на вершині якої погордливо здіймаються вежі старого замку. Спустять на воду надувного човна та відправляться до берега, на прогулянку центром острова. Вийдуть через замкові тунелі та арки, через мости понад охоронними каналами, до великої площі. Очам відкриється море різнокольорових троянд на величезних клумбах, таке ж море дорослих і дітей, що снують туди-сюди, сидять на лавках,
На архітектуру міста великий вплив мали венеціанці, тож все тут нагадувало більше Італію, аніж Грецію. Старовинні італійські палаццо та католицькі церкви, строгі фасади будинків вісімнадцятого сторіччя. Тут кожна епоха залишила по собі слід і кожна нація, що час від часу володіла островом. Володіння переходило від одних до інших. Від венеціанців до французів, а відтак до англійців. Та й тепер Керкіра залишалась улюбленим місцем відпочинку як італійців, так і англійців. Слава все намагалася зрозуміти, якої мови чує більше — італійської а чи грецької. Сучасність тут переплелася подвійним ланцюгом із минулим, гості острова з його господарями, чужі зі своїми. Запахи парфумів — із запахами квітів та барвами вечірніх туалетів, високі підбори з хитросплетіннями легких сандаліїв. Світлі обличчя й обличчя темні, мови й діалекти, сміх і вигуки, дитячий плач і стукіт кінських копит у такт із легким поскрипуванням коліс екіпажів.
Скидалось все це на величезну стоянку перелітних птахів, що присіли в цьому місті на вечірній відпочинок перед довгою дорогою, кожен в своєму напрямку. І зранку розлетяться хто куди. А Славу "Нефелодіс" понесе до Паксів і Антипаксів, де пропливуть по довжелезному каналу поміж зелених берегів, переночують іще одну ніч, а далі вирушать на міфічну Ітаку. Оточена вона з усіх боків високими поодинокими горами— острівками, що, здається, виринули у шаховому порядку з морського дна, щоб захистити прекрасне місто від зайвого ока. Величезна бухта була вщент заповнена вітрильниками й скидалась на плавуче місто. Сонце помалу осідало за одну з вершин навпроти і омивало своїми багряними променями будинки та човни, накидало на все земне рожево-сизо-блакитну прозору вуаль. Занурювало людські очі у світ, де губилася межа реальності... Звідси за два дні вирушать на Кефалоню і Левкас із його білими пляжами та зеленими, як смарагд, водами. А на завершення — Закінф.
Після казкової мандрівки Слава ще тиждень побуде з малечею на Кавурі, підготує їх у дорогу і сама, зі щасливим стукотом у грудях, полетить до Василіса. В Мані.
Знову...
Василісові очі горіли. А як їм було не горіти? На високих підборах, що підкреслювали стрункість засмаглих ніг, в коротеньких шортиках Слава дріботіла до нього.