Сиділи одне проти одного, поклавши руки на столик, і дивились, як пропливали у вечірніх сутінках поля, далекі села, полустанки й смугасті шлагбауми.
На якійсь станції до їхнього купе ввійшла старенька бабуся з онукою – кирпатенькою смуглявою дівчиною. Васько звільнив для них нижню полицю й пересів до Лесі. Бабуня почастувала їх пиріжками з маком і яблуками, послала стареньке пальтечко, перехрестилася й вклалася спочигати. Онука теж збиралася лягати. Василь допоміг їй опустити полицю й вийшов у тамбур.
– Це твій жених? – пошепки запитала кирпатенька Лесю.
– Ні, ми просто з одного класу... Це мій товариш...
– А в якому ти класі вчишся?
– У дев'ятому, – відповіла Леся. – А ти?
– Я в десятому.
– Як тебе звати? Мене – Олесею. Або Лесею – як хочеш...
– А мене Вірою... Я залишила свою школу й село... Ніколи більше не повернуся туди... Буду жити в бабуні.
– Чого, Віро?
– Так... Ні, я тобі розкажу. – Віра присунулася до Лесі й зашептала, поглядаючи на бабуню. – Я... полюбила одного хлопця... Михайла, з нашого класу... Ми з ним дружили, поки не дізналися його батьки... І ось одного разу... його мати, – тремтів голос Віри, – вигнала мене з хати... й у школі розказала, що я чіпляюся до Михайла, бо в них великий садок, пасіка й вони... багаті. А навіщо мені їхній садок?.. З мене почали сміятися...
– А Михайло що?
– Він уже не ходить зі мною, – зітхнула Віра.
– І ти переживаєш? Та я б на такого й не подивилася! Та він же блазень, а не хлопець! – обурювалася Леся.
– Він красивий...
– Та плюнь ти на нього!
– Е-е, Лесю, тобі легко говорити, а я люблю... Якби ти знала, що це таке...
– Треба бути гордою, Віро.
– Я не можу бути гордою, коли бачу його... – Віра витерла заплакані очі й лягла на полицю.
Леся уявила себе на місці Віри, і їй стало страшно. А що, коли й Василь... не любить її, а тільки так... А Леся теж завжди думає про нього, ночами, навіть на уроках... Ні, він писав їй багато разів у записках, що любить, але ще ніколи не говорив про це... А вона ж мусить знати, почути.
Треба підійти до нього й запитати. Де ж він? Олеся тихенько йде коридором у тамбур. Василь стоїть біля вікна. Гулко вистукують колеса. Тут холодно, тьмяно світить маленька лампочка.
– Чого ти, Васю, тут стоїш?
– Я думав, що ви будете лягати спати...
– Віра вже, мабуть, спить... а я не хочу, – Леся у темній шибці вікна бачить вродливе худорляве обличчя Васька, з крутим, як і в Платона, зламом брів і неслухняним каштановим чубом. Тільки губи у Васька по-дитячому пухкі, наче в дівчини. Він стоїть, тримаючись однією рукою за ручку вікна, а другою вперся в двері, мовби загородив Лесю від напасників. Васько витягся високий, якщо вона стане поруч, то... Леся потихеньку підсувається до Василя... Так і знала: ледве досягає його очей.
Василеве обличчя лоскочуть Олесині коси, і він не може поворухнутися.
– Васю, – тихо питає Леся, – а може бути зараз так. Що... одна дівчина полюбила хлопця, а його батьки проти, бо вони... багаті, а вона...
– Це було колись, а зараз... .Зараз нема багатих... і це пережитки.
– А вона каже, що у тих великий садок і пасіка, а в дівчини, мабуть, нема...
– Ні, такого бути не може.
– А вона плаче.
– Хто?
– Віра. – І Леся розповіла сумну історію Вірчиного кохання. – Правда, що кохання завжди приносить горе?
– Ні, – відказав не вагаючись.
– Ну, а в Платона й у Наталки?..
Нічого не може відповісти Олесі Василь. Виходить, що й серед закоханих є нещасні. Чому ж воно так буває в житті? І як довести Лесі, що в них буде все інакше, щоб вона повірила? Васькова рука ніжно опускається на плече дівчини, і він відчуває на шиї гарячий подих Лесі.
– Я тебе люблю, Олесю... Все життя буду любити одну тебе...
З розгону поїзд наскочив на стрілки, хитнуло вагоном.
– Ой! – Леся, щоб не впасти, вхопилася обома руками за Василя, смішно тицьнувшись носиком в його щоку.
Васько міцно пригорнув до себе дівчину. Він не бачив її обличчя, очей, нічого не бачив.
А вагон хитало, а вагон кидало, здавалося, що він уже став дибки, мчав боком, не по колії, а по відкосах, а потім відірвався од землі й зринув високо в небо, розштовхуючи зірки, – все це Василь відчув за кілька секунд, коли злилися в першому поцілунку їх уста.
– Хочеш, я вистрибну зараз із поїзда? – І якби Леся навіть не сказала, а просто кивнула головою, то Васько вже пірнув би у ніч, у вітер.
– Навіщо? – тихо прошепотіла Олеся. – Ти ж сказав, що на все життя?
– Хочеш, я тобі поклянуся? – Васькові необхідно було зараз щось зробити таке, щоб у Лесі не виникло ні найменшого сумніву в правдивості його слів.
– Не треба, Васю... Я тобі вірю.
– Ми ніколи не будемо розлучатися з тобою, Олесю.
– Не будемо... А якщо ти поїдеш вчитися?
– Платон сказав, що коли збудують рудник, то відкриють технікум і філіал політехнічного інституту... Турчин йому розповідав. Я піду працювати після школи на "Факел", а потім поступлю вчитись... І ти, Лесю.
– Ти хочеш стати фізиком?
– Умгу... Я, коли думаю про тебе, Лесю, то все можу... Відкриваю нові землі, зірки, ракетоплани будую... для тебе... Ти змерзла?
– Трішки.
Вони зайшли у вагон. Бабуся спала. Віра, мабуть, теж. Василь накинув на Лесині плечі піджак. Так вони й сиділи, притулившись одне до одного.
Леся заснула, схиливши голову на Василеве плече, і він боявся поворухнутись, щоб не розбудити її.
З горішньої полиці дивилася на них Віра й тихо плакала...
* * *
Наталка повернулася з Дубултів посвіжіла, весела. Мура з Ольгою Аркадіївною, зробивши генеральний огляд, дійшли висновку, що вона трохи схудла і це їй до лиця. Про подробиці їхнього перебування на Ризькому узбережжі не розпитували, хоч і мати, і її подруга згоряли від бажання знати, як проводили час Наталка й Давид і чи було там щось поміж ними. Ольга Аркадіївна зразу виставила щит перед Наталкою, заявивши на Мурині натяки, що дочка у неї "не така" і взагалі ніяких підозрінь бути не може. І не приведи господи, якщо дійде щось до Михайла Костянтиновича.
– Мадам, – сказала Мура, – що ви з мене робите дурочку? Ваша дочка поводилася там, як непорочний янгол, але не треба цього афішувати, бо сьогодні, коли ми вечеряли на веранді, Давид весь час під столом тримав свою руку на... її коліні і трохи вище. Не роби, Ольго, з мене дурочку.
Ольга Аркадіївна бачила, як, прощаючись, Наталка цмокнула Давида в щоку, а тому, коли залишилися вдвох, запитала:
– Наташенько, а які у вас стосунки з... Давидом?
– Мир і дружба, солідарність і невтручання у внутрішні справи...
– Я серйозно питаю.
– Не треба бути такою цікавою.
– Ти мене ображаєш, Наталочко, колись ти про все мені...
– То було колись...
"Чужа, вона вже для мене чужа", – думала Ольга Аркадіївна. Назавжди щезло оте таке природне довір'я, яке буває між матір'ю й дочкою.
Тієї ночі, коли Ольга Аркадіївна не пускала Наталку до Платона, було порвано останні нитки, що зв'язували дочку з матір'ю. Наталка тоді забула, скільки вистраждала мати, доглядаючи її все життя, не захотіла зрозуміти причин, які штовхнули Ольгу Аркадіїьну на той крок. У Наталки заговорило почуття образи, а нема нічого страшнішого, ніж образити жінку. Це не прощається ніколи й нікому, навіть матері.
Ольга Аркадіївна вважала себе також нещасною. Вона всю себе віддала сім'ї, ось уже двадцять три роки була за няньку дочці й чоловікові, просиджувала роками над ліжком хворої Наталки, готувала обіди й чекала з відряджень чоловіка. Тепер, коли донька стала майже здорова, а чоловік разом з полковницькими погонами скинув із себе й усю значимість, як особи, Ольга Аркадіївна відчула, що все зараз тримається на ній, і, як кажуть, взяла віжки в свої руки. Михайло Костянтинович, людина м'якої вдачі, покірно сприйняв цю переміну й махнув на все рукою: роби, що хочеш. Наталка ж, егоїстична, розпещена постійною увагою, сприйняла це по-іншому. Їй вдавалося, що мати, підкреслено декларуючи свою зверхність, хоче примусити й Наталку, й батька віддячити їй за втрачені роки.
І це була правда. Коли Наталка повернулася з лікарні, врятована й виходжена, Ольга Аркадіївна поступово почала помічати, що дивиться на дочку, як на ще одну жінку в домі. А той вечір, коли вона показувала Наталці свої оздоби, був останнім місточком, який ще з'єднував їх.
Наталка приміряла перед дзеркалом медальйони, персні, кульчики, кліпси й була в захопленні, потім зібрала все це добро в скриньку й хотіла занести до своєї кімнати.
– Навіщо ти береш, Наталко? – запитала Ольга Аркадіївна.
– Собі, а що?
– Але то моє...
– Твоє-е? – здивувалася Наталка. – Воно тобі зовсім не потрібне.
– Чому?
– Бо ти вже стара...
– Я не стара! Я не стара! – крикнула Ольга Аркадіївна. – Це ви з батьком зробили мене старою! Ви! Ви перетворили мене на служницю...
Наталка жбурнула скриньку на підлогу й вийшла з кімнати.
Ольга Аркадіївна довго й невтішно плакала. Тієї образи вона не могла простити дочці.
Ольга Аркадіївна й без коментарів Мури зрозуміла, що в стосунках Наталки й Давида сталися певні зміни. Це було видно з того, як вони розмовляли одне з одним, як Наталка виймала з його чемодана інтимні речі свого туалету.
Ольга Аркадіївна була б вельми задоволена, якби швидше закінчилася ця Наталчина сосонська історія, хай би вже вона виходила заміж за Давида й дала можливість хоч кілька років пожити їй так, як хотілося. Вони з Мурою вже виробили цілий план своїх майбутніх подорожей: Крим, Кавказ, Ленінград.
– У мене багато друзів, і ми, Ольго, з тобою ще згадаємо молодість, – загадково посміхалася Мура.
Ольга Аркадіївна намагалася всілякими шляхами вивідати в Наталки про їхні з Давидом плани. Наталка, добре розуміючи матір, мовчала. Вона ще й сама не знала, що буде. Після тієї дубултівської ночі Давид став ще уважніший до неї, але у їх близькості не було ніякого романтичного забарвлення, душевного трепету. Кожного вечора Давид роздягався перед Наталкою й лягав з нею в постіль, наче робив звичайну якусь справу – снідав чи обідав. Це ображало Наталку. Вона змогла б ще знайти для себе виправдання, коли б усе це робилося в шаленому пориві пристрасті, коли можна втратити розум і силу над собою, але щоб отак буденно, банально спати з ним...