Взагалі дуже добре, що в Сосонці буде "Факел", і Тимко не може втямити, чого тоді в клубі всі кричали. Та повіддавали б оці поля та й жили б собі на п'ятому поверсі. Хліб і так печуть у пекарні. Не сподобалося Тимкові тільки те, що приїжджий дядько казав, ніби їх можуть переселити із Сосонки. Нікуди Тимко зі свого села не поїде, хіба що в нове місто за Видубом. Жаль йому й тітки Теклі з її хатою, бо хата славна, з різьбленим ґанком і віконницями. Тимко, сидячи на акації біля вікна, теж аплодував тітці Теклі, коли вона сказала на зборах, щоб усі швидко йшли вперед до комунізму.
Коли б уже швидше той комунізм настав, думає Тимко. Вчителька їм часто розказує, яке буде життя за комунізму. Все робитимуть машини, електронні апарати. В кожному селі будуть ракетодроми, космонавти просто ходитимуть по вулицях, як зараз трактористи Юхим чи дід Сніп. І люди будуть інші – добрі, веселі, такі як дядько Кожухар. Тимко й зараз би пропустив дядька Михея з тіткою Ганною в комунізм. От зустрінеш його на вулиці, привітаєшся, то він неодмінно тебе запитає про щось або скаже: "Ти диви, як ти виріс. Парубок!" І після цих слів ти мовби справді стаєш вищим. Або коли дядько Михей їде на "Запорожці", то – сідай і катайся. "Запорожець" стоїть в гаражі, і всі, хто лиш уміє керувати машиною, заходять, беруть її і їдуть куди хочуть, бо дядькові Михеєві не шкода. Кілька разів Тимко їздив на "Запорожцеві" з Васьком. Пропустив би в комунізм Тимко й Васька Гайворона, й Лесю, бо, видно, Васько без неї не пішов би, дядька Диньку теж, бо в нього завжди можна попросити, щоб вистругав автомата й... закурити. Тимко взагалі не любить курити, але робить це інколи для авторитету. Семена Коляду Тимко не пропустив би. Труситься над кожною грушкою. Собак на ланцюгу тримає в садку.
Сьогодні неділя, й у Тимка величезні плани: можна піти на заплаву, під Видуб, де прокладає дорогу Кім Пузов, і поїздити на бульдозерах, можна піти до екскаваторів і пошукати в котлованах кістяк мамонта, старовинних грошей і мідних наконечників для стріл і принести до шкільного музею. Цілий день можна не з'являтися додому, бо бабуня пішла до родичів, а дід поїхав зі Снопом і дядьком Кожухарем в область "по другу голову". Так сказала бабуня Никодимові Диньці.
Та перед тим, як махнути кудись зі своїм військом, Тимко заходить до Васька: може, є яке доручення.
І доручення, звичайно, є.
Васько, прикриваючи рукою папір, пише записку й подає Тимкові.
– Віднеси, Тимко, Лесі. Віддай просто в руки, чуєш? Нікому, тільки Лесі. Почекаєш відповіді і – бігом до мене.
Тимко хитає головою і, затиснувши в руці записку, мчить по вулиці. Що ж він їй написав? Тимко зупиняється біля кооперації й, озирнувшись на всі боки, читає:
"Дорога моя Лесю! Буду тебе чекати о четвертій годині біля вітряка. Прийди!! Щось маю тобі сказати! Секретне. Напиши відповідь. Тимка не бійся, він людина надійна. Гайворон Василь".
Тимкові трохи незручно, що він прочитав записку, будучи такою надійною людиною, але він заспокоює себе тим, що нікому не видасть Василевої таємниці.
Ну, якщо прочитана записка Васька, то Лесину теж треба прочитати.
"Васю! Прийду". Він їй "дорога", а вона йому – "Васю". Чого це вона йому така дорога, дивується Тимко. Довгонога, цибата, очі – ніби синькою заляпані...
Про що ж вони говоритимуть? Що в них за секрети? Тимкові так хочеться знати, що він вирішує до обіду побувати на Видубі, а потім підкрастися до вітряка й... Ні, він підслуховувати не буде, а стоятиме на посту, щоб ніхто не підійшов до Васька. Бо хто-хто, а Коза напевне приведе хлопців, і тоді вони піднімуть на сміх його друга.
Тимкові дуже подобається начальник бульдозеристів Кім Пузов. Він не ображається, якщо навіть Тимко каже на нього просто Кім. Коли Тимко з'являється зі своєю командою на трасі, Кім дозволяє бульдозеристам взяти в кабіни по одному хлопчаку. Тимко завжди їздить з Іваном – височенним, здоровенним хлопцем у синьому береті, якого всі називають Ванькою. Іван тільки зовні сердитий, а так – дуже добрий. Частує пряниками Тимка, показує фотокарточку дівчини, що живе десь під Тулою, й свою, на якій Іван знятий з орденом. Тимко любив слухати, коли Іван оповідав йому про Сибір, де вони будували рудники, прокладали дороги, про Далекий Схід. Півсвіту об'їздив Іван на своєму бульдозері. Інколи Іван дозволяє Тимкові потриматися за важелі. Тимко міцно стискає їх в руках і лишіться, як широкий відвал горне поперед себе гору землі. Виросте Тимко й стане бульдозеристом!
– Іване, котра година? – запитав Тимко.
– Пів на четверту.
– Запізнююсь! – кричить Тимко й вискакує з кабіни бульдозера. До вітряка він не встигне й за годину.
Тимко кулею мчить по луках, перебирається через Русавку й по крутому схилу берега видряпується до поля. Як справжній розвідник, Тимко на животі підповзає до чагарників і вдивляється: сидять. Васько і Леся. От якби був бінокль! Бінокля нема, але Тимкові й так видно, що Василь сидить навпроти Лесі й щось говорить. А що? Не чути. От якби... обіцяв йому Васько зробити магнітофона, але ще не встиг.
Тимко робить маневр і, нарешті, добирається до вітряка з іншого боку. Тепер йому все чути.
– Я поїду й поговорю з нею, – каже Васько.
– До Яснограда далеко, – відповідає йому Леся.
– Все одно поїду. Хай вона скаже мені всю правду. Я бачу, як страждає Платон. Тільки ти, Лесю, нікому не говори...
– Ні...
– Прийде з роботи пізно, зачиниться в своїй кімнаті, сидить і дивиться на її фотографію... Він мені, Лесю, сам сказав, що ми з ним уже їй не потрібні. А я поїду й запитаю.
– Поїдь, Васю... А тобі не соромно буде говорити з нею про... любов? – низько схиляє голову Леся.
– Я думаю, що про любов говорити не соромно. Всі люди говорять про любов... Одні голосно, інші – нишком...
– Коли ж ти поїдеш, Васю?
– Взавтра. У школі скажу, що...
– Васько! – крикнув зі своєї схованки Тимко. – Ти скажи, що до сестри в Косопілля підеш!
– Ти де тут взявся? – Василь витягує Тимка з-під вітряка.
– Я не підслуховую, я вас... оберігаю, щоб Коза не прийшов і не... – Тимко майже впевнений, що одержить доброго ляпаса, але Васько обтрушує його піджачка й каже:
– Спасибі тобі, вірний Санчо! Іди стань отам біля берега й дивися, щоб Коза не приплівся.
Тимко трошки образився, що Василь назвав його якимсь дивним ім'ям, але, згадавши, що було сказано "вірний Санчо", заспокоївся. Мабуть, цей Санчо був розвідник або партизан. А якщо так, то Тимко готовий стояти біля цього вітряка три дні, щоб ніхто не завадив Лесі й Васькові поговорити.
– Знаєш, Васю, я теж з тобою поїду, – вирішила Леся. – Удвох веселіше, і, може, я тобі чимсь допоможу.
– А тебе відпустять? –світяться радістю Василеві очі.
– А я про все розкажу мамі... І вона відпустить мене з тобою.
– Тільки попередь маму, щоб Платонові не розказала.
– Добре. А що ти скажеш Платонові?
– Я... я скажу, що поїду в Київ, – прикидав щось у голові Васько. – Скажу, що куплю собі пальто на зиму, деталей різних для приймачів.
– А відпустить?
– А чого ж ні? Він мені сам радив поїхати.
– А гроші є в тебе, Васю, бо як нема, то я попрошу в мами, – сказала Леся.
– Платон усю зарплату мені віддає, гроші в шухляді лежать. То коли ж ти мені скажеш, чи відпустила тебе мама?
– Взавтра в школі.
...Добрий сивенький дідусь, позіхаючи, висунувся з віконця, подивився на Васька:
– До Яснограда? Скажем, скажем, усьо скажем... Два? Бери звичайні, нічого до плацкартів звикати, – грюкнув компостером і подав два квитки.
Не треба печалитися, якщо ви не дістали квитка у м'який чи купейний вагон. Прекрасно можна їхати і в плацкартному або в загальному. Комфорт, звичайно, не той, але місце буде завжди і чаю гарячого принесуть. У цих вагонах, не розділених на дерматинові шафи з полицями, стільки людей можна побачити, стільки розмов цікавих почути, що й за рік мандрів не почуєш у купейному.
У цих веселих вагонах їдуть люди, не дуже переобтяжені гаманцями, до вагонів-ресторанів не пробираються на ходу, споживають харчі, взяті з дому, на зупинках вискакують з чайниками та пляшками по воду. Знайомляться у цих вагонах швидко, спільну мову знаходять зразу: мине година-друга – і всі вже ніби сто років знають одне одного.
– Я десь вас бачив, але не знаю де.
– І я вас бачила... Ви часом не Мартина Самов'яза синочок?
– Ні.
– А так, ніби Мартинів, геть і бородавка на вусі...
* * *
– Продала хату, дурна, виписалася з колгоспу та й поїхала до дочки... Воджу тих дітей, як цуценят на пасках, та в кухні товчуся до ночі, а вони на курорти, а вони на води... І дяки ніякої.
– Такі діти пішли...
– Спала на кухні, газ мені печінки роз'їдає. Плачу... Вдома ж я собі хазяйкою була, в почоті ходила. У неділю вберуся та до клубу, як лялька з коробочки, прийду... Оце їду додому, поки в сестри перебуду...
* * *
– Америка, воно, конешно, той... але щоб зовсім, то ні...
– Супроти нашої сили – дзуськи! Я оце в сина був, майор він у мене, значить, ракетний. Каже, тату, працюйте собі спокійно, бо ми...
* * *
– Здала хімію на трійку... Нема стипендії. Я – до декана. Кажу, якщо не дозволите перездати, то я з того ансамбля виписуюсь і хай вам хто хоче співає.
– Дозволив?
– Дозволив, бо без мене той ансамбль і гроша не вартий. Я під Едіту П'єху співаю, басом...
* * *
– Пив, пив та й допився. Стоїть в магазині зранку і просить: "Дай чвертку". Продавець йому каже: до десятої ранку не продаю... Підійшла я до нього та й говорю:
– Грицьку, навіщо ти п'єш? Кинув би ту горілку, одружився та костюма купив би, зуби повставляв пластмасові.
А він мені каже:
– Мамаша, здоров'я дорожче.
* * *
– Краде! І не кажіть мені.
– Дачу поставив камінну, машину купив...
– Краде...
– Жінка й за холодну воду не береться...
– Краде...
– І сам ходить, наче його щойно на фабриці зробили.
– Краде.
* * *
– Пішла з ним два рази в кіно, а на третій він мені каже: будь моєю... А я ж і прізвища його не знаю.
– А далі що?
– Кажу: нє-е.
– А далі що?
– Повів до ресторану... Набрав усього – повна кишеня троячок жужмом.
– А далі що?
– Випив кілька чарок та й за коліна почав мене...
– А далі що?
– Я його як турнула...
– А далі що?
– Всьо.
У вагоні було багато вільних місць, і Васько з Лесею дуже зручно влаштувалися біля вікна.