І знай, що завжди можеш прийти до мене з будь-яким питанням чи турботою, чим зможу — допоможу, або просто вислухаю.
— Дякую вам. То є великий дарунок долі — знайти в чужому світі плече, на яке опертися можна. Я це зрозуміла тут і зі мною це вже повторюється. Я щаслива, і ніяк інакше, — усміхнулась.
— Нічого не випадково, хороша моя. Добрій людині — добро на дорогу посилається. Там, де падає, — палицю подадуть, звідти,
— вказала на небо, — бо що даєш, те й одержуєш.
— А чому ж тоді стільки зла в цьому світі, стільки людей підлих? І ніби не зле їм?
аєш, іноді речі не завжди є такими, як видаються на перший Тай ніхто не знає, коли й кому рахунок виставляють. Багато чого мені в житті довелося побачити, за іншими спостерігаючи. Побачиш і ти, тільки тримай очі за два — чотири. Мандрували ми багато з чоловіком і помітила, що добро та зло поряд ідуть, лише не в оди— накових пропорціях. Де бідніші, там, здається, добріші і щасливіші, і усмішка щира на губах і очі сяють, і двері відчинені. Кубу такою пам'ятаю, хоч глянеш, — а злидні кругом! Уже у Франції шик та блиск навкруги, до якого нам далеко, достаток у кожній хаті, а на поріг не пустять, навіть не пхайся без попередження. Все заздалегідь домовлено має бути, бо у всіх обов'язки, зайнятість і перевантаження, як і тут. А на щастя й посмішку часу не залишається. Отакий парадокс...
— Та все ж коли у шлунку порожньо й діти плачуть, то не до радощів, а в достатку задоволений мав би бути! — заперечувала Слава.
— Тож кажу, парадокс. Але, бачиш, справа в іншому. Найперше — в тому, що в серці твоєму. Бо злидні то є зло, а достаток — добро, та на суто матеріальному рівні. Справжнє ж добро те, що в душі, але не приспане там, на замок не зачинене, а серцю віддане. Тому й сміються бідні, бо мають хоча б час життю радіти, знають і вагу тим радощам, бо навколо біда. А для достатку в цьому світі покрутитися варто, як білці, та все мало і мало. І ось уже достаток навколо, а душа не сміється. Завмерло, зачерствіло там. Тож важливо, аби те серце мало вільні приливи добра і любові, як у злиднях, так і в достатку, коли ні одне випробовування, ні інше не змінить його, не отруїть. Бо може тобі дивним здатися, але достаток — то теж випробовування для серця людського, як і злидні. В нестатку важливо вміти останнім поділитися, а в статках — те останнє не забрати. Людина — ненажерлива. Все їй мало і мало, тож коли стає на дорогу збагачення, легко втрачає міру, людяність, мораль, а за тим і щастя... Починає боятися всіх і всього, аби не втратити багатства, живе зі страхом в обіймах. А чого боятися має бідак?
— Хіба біди своєї...
— В тім то й річ, що боятися того страшного, з чим живеш, немає сенсу, бо звикаєш, а далі починаєш шукати, щоб тебе втішило й радіти
— Тобто межа поміж ними — то міра.
— Мабуть. Міра на все. Але людина повинна вміти її дотримуватись, на то їй Господь глузд дав, — постукала себе пальцем по голові Елевтерія.
— Якщо дав, — розвела руками Слава, — бо щось мало спостерігається!
Обоє розсміялися.
— Бо й у злиднях всяке буває, за кусень хліба вбивають, іншим, хто найменше здобув, заздрять. Тому все відносно і якщо маєш добру душу й відкрите серце, то чи в достатку, чи в злиднях людиною залишишся.
— Це і є головним випробовуванням життя. Не всі те знають, а чи пам'ятають. А пам'ять — річ велика, в ній початок розуміння міри закладений.
— Знаєте, я колись багато про древню Елладу читала й десь про золоту міру йшлося, чи то в Платона, чи в Арістотеля. Про її важливість у всьому. Пам'ятаю, як захоплювала мене тоді Греція. Думала, таке тут зустріну...
Елевтерія розсміялася:
— Ох, голубонько! Бач, чого захотіла?! А зустрілося лише розчарування!
— Ну, не зовсім... — скромно виправдалась Слава.
— Та облиш дипломатію. Від наших премудростей тільки пилюка на вершинах Акрополів залишилася! Якщо й ту не здуло, — сміялася Елевтерія.
— Що ж, я оговталась і звикла до цього, — зітхнула Слава.
— І це добре, коли вмієш адаптуватися в цьому світі, шаленому й далеко вже не мудрому.
— Бабусю! Бабусю! — бігла до них Нефелі. — Одіссеас знову б'ється!
Елевтерія й Слава розвернулися в бік малої, що розпашіла й червона вже стояла поряд і показувала рукою туди, де героїчний Одіс— сеас чубився й штовхався ще з одним героєм. До них уже прямувала матуся чи то нянька другого. Спокійна бесіда на сьогодні закінчена.
; кінець травня у дітей закінчилась школа-садок, це був й рік для Нефелі. З вересня вона стане справжньою школяркою, піде в перший клас, а там на черзі й Одіссеас. Нефелі хотіла до школи, але жалкувала, що не може взяти з собою своїх улюблених виховательок. Вдома виготовляла для них пам'ятні аплікації, бо мають пам'ятати про неї завжди.
А на початку червня вся сім'я переїде у свій літній будинок на березі моря в районі Кавурі.
— Ти бувала коли-небуть на Кавурі? — спитала Славу Нефелі.
— Ні, не доводилося. Є там щось особливе?
— Аякже! — вигукнула в захваті мала. — Наш великий будинок з іще більшим басейном, де ми хлюпаємося зранку до вечора і запрошуємо наших друзів. А як набридає, йдемо до моря навпроти, воно всього в кількох метрах! І наші двоюрідні сестри та братики там поблизу живуть, отож бачимось частіше.
— А ще звідти вирушаємо на нашому вітрильнику в подорож! — підхопив Одіссеас.
— У вас є вітрильник?
— Довжелезний! — показав малий. — Звідси й аж у кінець салону! З величезними білими вітрилами. А ти попливеш з нами?
— Ну, не знаю. Якщо візьмете.
— Візьмемо, — упевнено відповіла Нефелі, — ми завжди беремо когось із собою. Місце є і допомога потрібна.
Славі, звісно, ідея подобалась, хоч новина її дещо спантеличила. Бо мала надію взяти відпустку. Вирішила розпитати про все Наталію.
Того ж вечора, коли всі зібралися на кухні за столом, дівчина почала розмову:
— Сьогодні діти повідали мені про вашу літню програму й морські подорожі, вони чекають літа з нетерпінням. І у вас, виявляється, своя яхта?
— Так, ми морські вовки! — відповіла Наталія, як завжди, з ентузіазмом. — І тебе такою зробимо! Доводилося плавати на яхті?
— Ні, жодного разу... Тільки пливла кораблем колись на Кітіру й на Елафонісос.
— Ну, то зовсім не те. Вітрильник має свою чарівність та неповторність, але розказувати — марна справа, це потрібно пережити.
— Так ми домовлялися...
— Що ж, тоді на наступні попрошу тебе залишитись. Думаю, два дні тобі вистачить, аби дати там раду?
— Залежно від того, які там розміри. Триповерхову віллу мені аж ніяк не вдасться подолати за два дні.
— Не лякайся. Поверх лише один, хоча кімнат немало, зате мінімум речей. Здебільшого іграшки.
— Багато іграшок! — добавила Нефелі.
— А ще — сонця і води! — підхопила Наталія. — Бо це все, що нам необхідно літом. Подорожувати починаємо з середини липня, спочатку на яхті, а потім у серпні відвідуємо котрийсь із віддалених островів.
— А я матиму нагоду відвідати свій острів? — глянула з-під лоба на Наталію Слава.
— Звісно, — усміхнулась Наталія, — у серпні, поки ми будемо відсутні приблизно два-три тижні. Тож і ти зможеш "усамітнитись" та набратися сил до наступного року, коли ми будемо мати вже справжню школярку! Якщо, звісно, заміж не зберешся.
— Та ні, на таке не виглядає...
— Іноді хороші речі стаються зненацька, — заперечила Наталія, — якраз тоді, коли їх не чекаєш. Хоча, як на мене, то краще коли ти тут.
— І для мене! — насупилась Нефелі. — Навіщо тобі той заміж, ти ще маленька!
— Ага, — розсміялася Слава, — що маленька, то єдина правда! В школу з вересня піду, візьмеш за одну парту?
— Подумаю... Якщо лише не будеш набридати своїми повчаннями.
Тієї ночі перед тим, як заснути, Слава довго мріяла про літо. Про нові береги, куди ступить її нога. І про єдиний солодкий берег, де затримається майже місяць. А як іще вирішить приїхати Фотіні, то кращого сценарію годі шукати. В неї буде все.
Серед тижня подзвонила Фотіні, пропонувала зустріч і каву в неділю на Монастираках. Вона мала для Слави дещо. Та здогадувалась,
...Поміж роботою Славі вдалося збігати до моря. Травневе сонце припікало уже достатньо для того, щоб увігнати її у ще прохолодну воду. Скоро вона буде тут щодня. Не терпілося переїхати сюди, бо очам відкривався такий бажаний простір. Неба і моря. Вабила особлива атмосфера, коли під вечір багряний і важкий диск Сонця нависає над морем потужним ліхтарем. Розливає повсюди потоки світла, фарбує обрій, хмари і води рожевими відтінками. Занурюється помалу в темну воду, залишаючи тонку яскраву цівку понад морем. Пора ночі, пора відпочинку і сну, до нового світлового циклу...
В неділю не йшла, а летіла на зустріч з Фотіні. Місяць минув, як бачились востаннє. В сумці мала книжку поезій, — пора повертати, також була впевнена, що одержить не менш цікаву річ.
Розцілувавшись в обидві щічки, як годиться, дівчата присіли за столиком в одній з кав'ярень Аеропагіту. Очі милувала висока скеля з білосніжними стінами Акрополів. Фотіні виклала на стіл невеличкий білий пакет.
— Витягай... — звернулась до Слави.
Слава обережно зазирнула всередину, просовуючи одночасно туди руку. Спочатку вийняла невеличкий, але грубенький грецько— італійський словник, а за ним — підручник для самостійного вивчення італійської.
— Оце річ! Оце вже буде мені зайняття на все літо! — вигукувала захоплено. — Дякую! Дуже тобі дякую! Ну, і що це все коштує?
— Всі гроші. Не питай дурниць, будь ласка. А розплатишся тим, що в серпні ми будемо розмовляти мовою чарівною, як музика і мало хто буде нас розуміти... в "On the road" зокрема.
— То таки вирішила?!
— Так. З кінця червня беруся до обов'язків у знайомому вечірньому саду. Про невеличку гарсоньєру на Мавровунських схилах уже домовились. Туди й Адоніс прибуде на якийсь місяць.
— То я сьогодні маю два приємних подарунки, — зауважила Слава, — отже, маю повне право пригостити тебе кавою і до кави. В Україні беремо коньяк, але тут доречніше буде узо із закусочкою.
— Хай собі! На те й очі мають, а ми маємо все те, чим ті очі можуть милуватись.
— Почув би ці слова мій друг, що б то було? — закивала головою Фотіні.
— А що, хай би чув... До того ж, про очі мова. А з твоїм другом і моїм Васильком ніхто не зрівняється, навіть мого погляду не вартує.
— Ото ще одна вірна Пенелопа! — реготала Фотіні.