— До речі, і мій улюблений, та інколи для зміни смаків дозволяю собі "Туламор Дью", також ірландське. А з шотдандських в найкращій категорії — "Грантс".
— Бачу, в тебе є особиста оцінка напоїв, — зауважив Адоніс.
— А як би то мало бути, друже, стільки років з ними, — розливаючи, відповідав Василіс, — але відіграють роль і власні смаки та переваги, а ще — властивості самого організму. Я, наприклад, не можу "Бакарді" чи коктейлі, або лікери, про горілку й мови нема. Текіла так-сяк, та найкраще їх засвоює Слава, скільки б не випила, — хоч би що! А дайте їй горілку — таке почнеться!
— І що таке почнеться?! — жартівливо насупилася Слава.
— Ніби не знаєш, що? Одне говориш, якщо мовою то назвати можна, інше робиш, а куди ступаєш, то взагалі мовчу, — дошкуляв їй Василіс.
— Та що ти кажеш? Ти ще мене п'яною не бачив! — відбивалася Слава.
— Та боронь Боже від такої кари! — сміявся Василіс.
— Тож аби тебе не карати, я й п'ю текілу. Будь вдячним.
— Уявляю, що в Україні робилося без текіли, не одного нещасного зарубала!
— Ні, я лише крові покуштувала.
— Ага, десь Дракула й у твоєму селі похазяйнував!
— То ти гірська, Славо? — перепитав Адоніс.
— Не зовсім. Я з Прикарпаття, що значить — біля підніжжя Карпат, але то не заважає Василісу мене до благородної графської родини приписувати.
— Тож немало моєї випила, куди тебе ще приписати маю? — дивувався, жартуючи, Василіс.
— У такому разі маєш подякувати за регулярне випускання й оновлення крові! — тримала удар Слава. — І не болотиться. Бо в тихому болоті — чорти водяться! А ти такий чортик час від часу...
— Весела ви парочка, — сміявся Адоніс.
— Ага, — погодилася Слава, — ніколи поміж собою не нудьгуємо.
Цього вечора клієнтів було негусто, тож засиділися вчотирьох до ранку. Їм було добре разом. Адоніс виявився людиною щирою та відкритою, як і Фотіні. Та хіба могла б вона закохатися в інакшого?
Щовечора парочка з'являлася в пабі першою й покидала його останньою. Десь біля третьої, коли рух трохи спадав, Слава виходила на протилежну сторону, всідалася на високий стілець, скручувала цигарку, підсовувала поближче свою текілу й починалися розмови. До світанку...
Великодньої неділі Василіс і Слава запросили їх до себе на гостину. Слава навіть пофарбувала яйця. А в пічку заклали половину від тушки молодого козеняти з картоплею й артишоками. Все добре полите лимоном та заправлене ароматичними травами — свіжим зеленим оригано, марато, паростками часнику. Печеня вийде — пальчики оближеш! А на закуску як "спеціаліте", за приготування котрого Василіс брався сам, аби не ділити зі Славою... славу, в глибокій пательні відварював, а потім засмажував, поливаючи вином і лимоном, нутрощі того ж козеняти. Туди входили й тонкі кишечки, добре промиті і вистояні в лимонному соці. Коли Слава вперше побачила цю страву, трохи косилася на неї й вертіла носом, та щойно скуштувала після довгих Василісових благань, вихваля— вань і навіть наказів, уже ніщо й ніколи не могло відвернути її від цих ласощів для справжнього гурмана.
Ще за кавою, перед тим як братися до куховарства, Василіс піднявся нагору, загримав там дверцятами шафи, чогось вишукуючи. Невдовзі те, що шукав, зносив у великому пластиковому пакеті.
крий очі та простягни руку, — дав команду.
х стягнула вперед праву руку й заплющила очі. Пакет зашарудів, щось глухо зашурхотіло слідом, певно, витягуючись з упаковки, і на руку ліг невеликий, гладкий та холодний предмет прямокутної форми. Відкрила очі, не чекаючи Василісової команди. В її руці лежав чорний, блискучий мобільник.
— Вау-у! — вигукнула захоплено. — І це — мені?!
— Тобі, — відповів задоволено, — а цей мені. — Показав на ще одну упаковку.
— Дякую, Василечку мій солодкий! Тепер з тобою розмовляти буду коли завгодно й де завгодно!
— І в ліжку зокрема, — підморгнув їй Василіс. — Тобі залишається купити номер, заправити його грошима і подзвонити мені.
— А ваш номер, пане? — спитала грайливо.
— Ось зараз і закладемо картку, заправимо телефон, а заодно побачиш, що й до чого.
— Такий самий у Фотіні бачила, недавно з'явився. Може, теж подарунок...
— Номер маєш?
— Ага, в блокноті.
— Тягни й диктуй. Зараз ми її здивуємо.
Останній день своєї відпустки Слава снувала подвір'ям. Василіс заснув у післяобідню пору, як зазвичай, а їй не спалося, не сиділося, не стоялося. Внутрішній неспокій і напруга штовхали до руху, хотілось увібрати в себе якнайбільше свіжого повітря та ясного сонячного світла. Спокою від природи і лишень її солодких, пташиних голосів. Занотувати в пам'яті оті луги, заповнені квітами, що щиро раділи весні, насититись запахами троянд і калів, що розпустилися рясно на краю подвір'я. Кружляла навколо них, мов зачарована, задивлялась і розмовляла з ними, ніби то живі істоти. Але ж живі. Відчуває, що чують її, розуміють. Потім пішла на долину, вниз по дорозі до перехрестя, повернула до саду й увійшла у царство маслинове, а за ним — до помаранчів і лимонів. Починають в'язатися пуп'янки поволі, скоро все навколо заллють райським ароматом, а вона буде не тут. Як то важко — бути не тут. Бути за межами цього
всього. Свого. Милого. Рідного... Звідки це відчуття? Невже лише від її кохання до Василіса? А чи то про щось знає її душа та сказати не вміє? Та ні... Говорить, кричить. Лише Слава нездатна почути. Ця розмова з душею відбувається щоразу, коли збирається їхати звідси. Щоразу її мучить невимовна туга і спрага за усім довкола. Щоразу тамує цю спрагу, прощаючись із кожною латочкою землі, з кожним деревом і рослиною, ніби навіки. Бо що, як не повернеться?.. Бо що, як загубиться?.. Тож хай хоч у куточку серця заховає назавжди.
* * *
З кожним днем ставало тепліше. Діти в обідню пору виходили з автобуса розпашілі й червоні. Одіссеас часом навіть мокрий.
— Що то ти робиш, Одіссеасе, такого, що з тебе аж капає? — питала Слава, дивуючись.
— Футбол... — змучено відповідав малий.
— Не тільки це, — додавала Нефелі, — він ще товче своїх друзів!
— Не друзів, а супротивників із другої команди, — розлючено виправляв її Одіссеас.
— То ти забіяка! — вигукувала Слава, ніби дивуючись. — А що вчителі на це кажуть?
— Розтягують їх, що ще? — відповідала знову Нефелі. — А сьогодні пані Софія сказала, що зателефонує батькам. Ото вже порадіють за синочка! Чекай, Одіссеасе, серйозної прочуханки!
— Подумаєш, — зверхньо відповідав малий, — налякали!
Знову пообіді виходили до парку або в сад, їздили з бабусею Елев— терією на морозиво або на каруселі. Вона жила поблизу моря, на набережній в районі Фаліро. З вікна її просторої квартири виднілося безмежжя морського простору, а в добру й чисту погоду — острів Егіна. Звідти вона була родом. З настанням тепла Елевтерія іноді возила їх до себе. Кілька дитячих майданчиків розташувалося просто на піску біля моря, тож малечі було достатньо простору для забав, а дорослим — певний спокій біля шурхоту хвиль. Це було особливо приємно й необхідно після напруженого, конвульсивного ритму міста. Щоправда, понад морем пролягала автомагістраль, тож шум не припинявся й тут, але з протилежного боку все ж була певна компенсація. Приємно
Спостерігаючи за нею й спілкуючись, краще розуміла ту приказку, коли пан є паном, а коли він "з хама пан". Такі "князьки" вже не раз зустрічалися їй у житті, та не розуміла тоді різниці. Відтепер і надалі вона вже ніколи не сплутає одне з другим.
Якось на одній з таких прогулянок Елевтерія повела розмову про Славине перебування в Греції, зокрема в сім'ї її дітей.
— Як тобі? З дітьми моїми й онучатами витримуєш?
— Та ніби нічого, як бачите, уміхаюся! — щиро відповіла Слава.
— А ти б відповіла мені якось інакше? — глянула на неї лукаво Елевтерія.
— Може б і не відповіла, бо не було б кому...
— Що маєш на увазі? — не зрозуміла жінка.
— Якби мені було зле, я б у цій сім'ї довго не затрималась. Хоч я й терпляча, та силувати себе довго не можу, бо коли мені зле, то втрачаю рівновагу, а це штовхає до пошуку виходу з ситуації. У таких випадках вихід — то двері. А ще мені важливо мати свій простір, не відчувати тиску чи контролю. І тут все влаштовує, тож не маю причини бути нещирою.
— Ти теж влаштовуєш моїх дітей, бо все відбувається завжди з обох сторін. А щодо терпіння, то в житті справді не варто себе силувати, та буває й так, що інакше неможливо. Мені по господарству раз на тиждень твоя співвітчизниця допомагає, Галина, багато чую від неї. Живе й радіє з того, що дітям має змогу допомогти, а сама зсохлася вся. Світлини дітей і онучат із сумки не витягає і все розказує, розказує про них. Все знаю, що в родині робиться, та й в країні. За її словами, скрута триває, повний занепад, хоч уявити мені важко, як це... А вона тужить, силує себе і всихається.
— Краще не знати, — погодилася Слава, — та й для нас початок розвалу був неприродньо різкий, безжалісний, жорстокий. З дня на день люди усвідомлювали, що втратили. А дехто втратив багато, особливо коли збанкрутували банки й загалом країна залишилась без валюти, а люди без вкладень за ціле життя. Я особисто не встигла багато втратити, бо щойно навчання закінчила, але втратила майбутнє... Не знаю, що гірше... Інші втратили робочі місця, кар'єру, стабільність і
— Пережили й ми важкі часи, не думай. Величезні наші діаспори в Мельбурні, Канаді, США та Європі не від доброго життя в минулому. В Нью-Йорку грецька община навіть парад проводить на День Незалежності, з національним одягом і ритмами. У мене там двоє двоюрідних братів, в одного свій ткацький бізнес, а в другого
— ресторан.
— Вони прижилися там, та й, певно, на законних засадах, коли бізнес офіційний. І приїздять же?
— Звісно, — погодилась Елевтерія, — не можуть без Еллади. Щороку — тут як тут!
— І ми не можемо... А мусимо. Та й на інших ми тут правах, неле— гали, — зітхнула Слава, — і на наші плечі та руки — не кращі забавки.
— До моїх слів ти прийшла. Все ж до чогось, навіть знехотя, себе змушуєш.
— Справді, змушую. Бо так деколи серце з грудей рветься туди. Туди, де подвір'я рідне й теплі мамині руки. Так шкодую за кожним своїм словом, котрим часом могла її образити. І заради чого все це? Навіщо воно мені? Й сама не знаю... В Галини он діти хоча б...
Слава дивилася кудись вбік, а голос здригнувся.
— Лише не розклейся, дівчино, — торкнулася ніжно її плеча Елев— терія, — все відбувається для чогось, і прийде час, — отримаєш відповідь, якщо вона тобі важлива.