Михей залив бензину, бо вже проїхали чимало. Савка підбивав перекусити, але Михей не погодився:
– Поки воно їде, – показав на "Запорожця", – то будемо поспішати, бо не знаю, що до вечора буде.
Спустилися в долину. Біля моста, що зіп'явся над вузенькою річечкою, стояла дівчина у засмальцьованій фуфайці й махала рукою.
– Підвеземо баришню, – загальмував Кожухар.
– Дядю, візьміть мене до села, – просила дівчина крізь сльози, – бо я нічого з ним не можу зробити.
– З ким? – запитав Ничипір.
– Та з трактором. Зупинився й стоїть, наче вкопаний.
– А ти ж хто?
– Трактористка... Оце лиш курси закінчила... а він стоїть, а мені орати треба...
– Ну ходімо подивимося. – Ничипір вийшов з машини й пішов за дівчиною до трактора, що бовванів серед поля.
– Тепер, Савко, можна перекусити, бо це діло довге. – Михей відчинив багажник і дістав кошика.
Вже й пополуднували, Савка й задрімати встиг, а Ничипора не було.
– Піду подивлюся, що він там ворожить, – вирішив Кожухар.
Ничипір Сніп лежав під трактором і загвинчував якісь гайки.
– Передачу на вал заїло, – сказав Михеєві, – довелося розбирати коробку швидкостей... Зараз, доню, поїдеш.
– Ой спасибі вам, Ничипоре Івановичу, – дякувала трактористка Снопові, як давньому знайомому. – Я вас зразу впізнала... У нас на курсах такий плакат висів з вашим портретом. Ми вивчали досвід вашої бригади, – щебетала дівчина.
Ничипір виліз з-під трактора весь у мазуті, добре, що хоч комбінезона якогось натягнув, і посміхнувся:
– Ори, дочко, далі. Та за глибиною стеж.
– Спасибі вам, Ничипоре Івановичу, чим же я вам віддячу?
– Хлібом, дочко, хлібом.
Вони з Кожухарем постояли, поки трактористка завела мотор, махнула їм рукою на прощання й потягнула тяжкі плуги.
– Тепер уже й я заробив на снідання, – сказав Ничипір, приймаючи від Савки чарку горілки.
...Сонце вже звернуло з полудня, коли Михей вирішив перепочити. Зупинив машину:
– Миготить усе перед очима. Я задрімаю трохи, а ви посидьте. – Кожухар поставив машину край села в лісосмузі і якось умудрився вкластися на сидінні.
– Піду я, Ничипоре, в село, – сказав Савка, – подивлюся, як воно тутешній народ живе, бо з машини нічого не побачиш.
– Тільки ж скоро повертайся, Савко.
– Я по часах, – пообіцяв Чемерис, поглянувши на сонце, бо годинника в нього зроду не було.
Минула година, друга, Кожухар уже виспався, Ничипір походив по полю, поговорив з трактористами, а Савку ніби хап ухопив.
– Де ж він дівся? – турбувався Сніп. – Може, під машину попав?
– А може заблукав? Ну, я ж йому! Всього графіка нам поламав!
Стояли край дороги, виглядаючи Савку, але той не з'являвся.
– Поїдемо в село та людей розпитаємо, – порадив Сніп.
Зайшли в кооперацію, запитали: ні, не бачили. У буфеті теж не було Чемериса. Уже всяку надію втратили, коли йде назустріч якийсь чоловік, видно, десь чаркою пригостили.
– Такий маленький, в чорному піджаку, кажете?
– У хромових чоботях і в синьому кашкеті, – підтвердив Сніп.
– Савкою звати, – уточнює незнайомець.
– Савкою!
– На весіллі. Он там буде хата під червоною бляхою, гармошка грає, то він там. Наш конюх Сазон сина женить.
Під'їхали. На подвір'ї танцювали гості, співали дівчата. Михея й Снопа взяли попід руки й привели в хату.
За столом сидів п'яний Чемерис, обнявшись із Сазоном, і доводив:
– А я тобі кажу, що коня ніяка техніка не переважить!
– Не переважить! – вторив Сазон.
– І це держава розуміє...
– Розуміє...
– І дали мені цього ордена за коні! – Савка дістає з кишені коробочку й показує всім орден.
– Дай я тебе поцілую! – каже Сазон. – І вип'ємо... за коней!
– Ні, – заперечує Савка, – давай я тебе поцілую...
– Ні, я тебе, – не здається Сазон. – Ти в мене дорогий гість, Савко...
– О! – Савка, побачивши Михея й Ничипора, так і не доніс чарки до рота. – А я, значить, той... А це найкращий конюх республіки Сазон, – відрекомендував Чемерис господаря. – А це ж мої товариші дорогі, – показав на Снопа й Михея.
Кожухар хотів був сказати Савці усе, що він думає про нього, але найкращий конюх республіки зі своїми родичами всадовив нових гостей за стіл, і хоч як відмовлявся Михей, а чарку за молодих довелося випити.
Савку ледь умовили вийти з-за столу. Нарешті він погодився, взявши клятву з Сазона, що той приїде до нього в гості. Вони вдвох із господарем випили ще по одній, станцювали "Ойру" на подвір'ї, і лише тоді Чемерис вгамувався й сів у машину.
Савка розказував, як він зустрів весільний хід, скинув кашкет і поздоровив молодих, як підхопили його й майже силоміць привели до хати. Сніп посміхався, а Кожухар назвав Савку алкоголіком.
– Не маєш права так мене називати, – заперечував Савка, – бо я пив не просто аби пити, а з радості, що люди щасливі й що... Сазон конюх, а не якийсь там бригадир городньої бригади.
Потім Савка співав. По піснях його можна було простежити еволюцію його настрою. Почав з "Кину кужіль на полицю", а закінчив "Взвейтесь кострами, синие ночи", яку часто чув по радіо.
Переночували у невеликому містечку Рясному на межі області. Було вже темно, Кожухар все-таки якось заїхав у двір готелю, замкнув машину й пішов спати. Прокинувся рано. Ничипора вже не було в кімнаті, а Чемерис ще спав. Розбудив його Михей, вийшов надвір і... мало не впав: "Запорожця" не було. "Вкрали", – майнуло в голові.
– Ничипоре! Вкрали! Так і казала Галя, що вкрадуть! – підбіг Михей до Снопа.
– Та не кричи, Михею, – спокійно сказав Ничипір, – он стоїть за ґанком твій "Запорожець".
– Та я його тут залишив, їй-богу, – божився Кожухар. – Як він там опинився?!
"Запорожець" стояв у суточках за ґанком.
– Його хлопці перенесли, – сказав Сніп. – Ти ж поставив машину біля воріт, а їм виїжджати треба було, то вони втрьох взяли твого "Запорожця" та й перенесли, я бачив...
– Тьху!
За Рясним Михей з'їхав з траси й повернув на польову дорогу.
– Ти куди, Михею?! – здивувався Савка. – Дороги не бачиш?
– Треба, – тихо промовив Кожухар. – Тут у сорок четвертому моя рота в атаку ходила... До хлопців своїх заїду... Привітаюся.
– Це ж тебе тут поранило, Михею? – запитав Сніп.
– І мене... З того світу вернувся... Отут німці оборону тримали, – показував Михей, – а ми звідти наступали... Нас вів в атаку комісар Серьожа Чупрун.
Край села височіла постать воїна. Він стояв у плащ-палатці, без шапки, з автоматом у руці, схиливши голову над могилою своїх побратимів. Поскидали кашкети, підійшли й завмерли в скорботі.
– І ти тут лежиш, Михею, – тихо сказав Сніп.
– Ні... Друзі мої лежать бойові, – котилася сльоза по Михеєвому обличчі.
– Прочитай, – показав Ничипір на довгий ряд прізвищ, викарбуваних на камені.
– Сергій Чупрун, – ледь ворушив губами Кожухар, – Іван Терпугов, К. Платов, Захар Горденко, Олексій Вітвицький... Михей... Кожухар... Михей Кожухар... Вічна слава героям... Михей Кожухар... Я... лежу з вами, хлопці...
Савка дивився то на напис, то на Михея.
– Ти, Михею...
– Я... Мене контузило тоді... медальйона загубив... Санітари винесли з поля бою... А міг би з ними лежати...
Кожухар став навколішки, поцілував холодну мармурову плиту й повільно пішов до машини...
У Яснограді Савка закомандував заїхати на базар.
– Яблук тут, кажуть, як гною. Завались. Дуже я люблю, коли фрукту продають.
– Заїдемо, – погодився Ничипір.
Біля вокзалу повернули у вуличку й стали поблизу дерев'яної арки.
Базар пахнув яблуками, грушами "глеками", свіжою домашньою ковбасою, хлібом, пряженими зернятами й молоком.
Базар сміявся жовтими гарбузами, айстрами, білозубими посмішками молодиць, оцинкованими відрами, вітринами, квітчастими хустками й синім небом.
Поштовхалися поміж рундуками, прицінилися до різного товару.
– Ось яблучка беріть, уважаємі! – припрошувала Савку з товаришами повновида красива жінка в яскравій кофті й шовковій косинці. "Уважаємі" перезирнулися.
– Скільки ж за десяток?
– А ми на вагу продаємо. Карбованець за кілограм, – усміхнулася жінка.
– Дорогувато правите, – похитав головою Савка.
– Але ж яблучка які! З'їсте – оближетесь. Беріть, уважаємі.
– За карбованця я й так оближуся, – вирішив Савка. – Красна ціна їм тридцять копійок, мадам.
– За тридцять копійок я з вами й говорити не буду, – скривилася мадам. А потім, видно, передумала й збавила ціну. – Давайте за вісімдесят, бо вже додому треба йти.
– Важте, – сказав Михей і подав гроші.
– Копійка буде за мною, – сказала мадам. – Нема.
– Хай буде за вами.
Проїхали міст, вулицю Леніна й вибралися на Літинське шосе. Савка як побачив ларьок з пивом, так і заходився:
– Зупинись, Михею, бо я пива хочу.
– Іди вже, – з'їхав Кожухар на узбіччя.
Поки Савка смакував пиво, Михей вийшов з машини, обмацав колеса, чи не гріються, долив масла.
– Михею Федоровичу! Здрастуйте! І ви тут, Ничипоре Івановичу! Яка зустріч!
Оглянувся Михей: стоїть Наталка з чорночубим хлопцем – усміхається.
– Здрастуй, Наталко. Ничипоре, впізнав?
– Гора з горою не сходиться, а... – підійшов Чемерис.
– А ми ось тут живемо, – показала Наталка. – Ходімо! Я така рада!
– Зайдемо на хвилину, а чого ж, давні знайомі. – Михей був радий, що побачив Наталку живу-здорову.
У двір не заїжджали.
– Перед нами, Наталочко, ще далека дорога, – сказав Ничипір.
Зайшли у двір, по-хазяйському оглянули будинок і сад.
– Познайомтеся, будьте ласкаві, це мій... друг, – з деяким запізненням відрекомендувала Давида. – А куди ж це ви їдете?
– Та в гості, – не захотів вдаватися в подробиці Михей.
– Може, пообідаєте? Скоро мама прийде, залишіться, – припрошувала Наталка.
– Ні, поспішаємо... А коли ж ти додому приїдеш? – цікавиться Савка.
– Не знаю...
– Наталка ще не зовсім здорова, – сказав Давид.
– Вона, конешно... але й чоловікові без жінки стільки років бурлакувати теж не випадає...
– А як він? – запитала Наталка, наче про когось стороннього.
– Звісно як – в роботі, – відповів Ничипір.
Розмова не клеїлася, Наталка відчувала, що, починаючи говорити, не знає, чим скінчить фразу. Пригадала, як вони встановлювали телевізор в її хаті. Тоді ці люди були їй зрозумілі й близькі. Невже час утворив між ними й нею таку прірву? Нема жодного місточка.
– Поїдемо, – порушив мовчання Сніп. – Передавай привіт своїм батькам.