вони не зможуть...
Коли стемніло, прийшли до Снопа й Кожухар з Никодимом Динькою на пораду.
– Треба тобі, Ничипоре, – розмахував своїми довгими руками Кожухар, – їхати в обком до Шаблія.
– Правильно! – сказав Савка. – Я теж поїду. Лічно.
– А можна й вище, – додав Никодим.
– Спочатку до Шаблія, а потім вище... Бо якщо зразу до вищого, нижчий може образитися, – міркував Савка. – Шаблій сам з роду хліборобського й повинен зрозуміти нас.
– А звідки ж він сам? – запитав Динька.
– Та з Подільської області, – відповів Михей. – Коли його в депутати обирали, то я читав на плакаті в Підігрітого.
– Та й Ничипір з ним у дружбі, – роздумував Чемерис. – Поїдемо, Ничипоре, до Шаблія. Не може такого буть, щоб один чоловік, хоч і обласний представник, та більше важив, ніж громада.
– Та якби ж хоч розумний, – підтримує Кожухар. – Ти ж бачиш, як тяжко людям з цією землею розлучатися, то подумай та пожурися разом з ними, вислухай кожного, слова його до серця прийми, а тоді вже й вирішимо, не чужим же ту землю віддаємо... А він на крик: "переселю" та "демагогія!".
– А що це воно таке, "демагогія"? – запитав Савка.
– Це, – зморщив лоб Кожухар, – коли ти, к приміру, язиком патякаєш, а воно ні до чого, аби даром пара з рота не йшла.
– Пойняв, – сказав Савка. – Цікаво, куди ж це він може мене або Ничипора переселити з мого села?
– Куди захоче. – Динька завжди побоювався різних представників і взагалі офіційних осіб після тієї давньої історії з наркомівськими шапками, які він попривозив з наради в Москві. – Пришле Валинов до тебе оргнабор, випишуть тобі бамагу, паспорта, дадуть грошей і... бувай здоровий.
– Демагогія! Хоч твій син і секретар сільради, а ти, Никодиме, ніяких законів не знаєш! – розсердився Савка. – "Куди захоче переселить"! "Демагогія"! Правду казав Михей – аби даром пара з рота не йшла.
– Поїдемо, Савко, до Шаблія, – надумав Сніп, – тільки про це нікому, бо діло серйозне й крику нам не треба.
– А мене візьмете? – тихо запитав Кожухар.
– Побачимо! – відказав Сніп.
– Михея треба взяти, – звернувся до Ничипора Савка. – Може, про політику розмова у Шаблія зайде, то Кожухар усе йому розкаже...
– Про політику Шаблій не менше, аніж я, знає, – скромно зауважив Михей.
– Я подумаю, – так і не пообіцяв твердо Сніп.
– А коли ж ви поїдете? – поцікавився Динька.
– Взавтра! – вихопився Савка.
– Ні, – заперечив Сніп. – Закінчимо сіяти в третій бригаді, вивеземо буряки на завод, а тоді й поїдемо.
– А чого це нам чекати? – сказав Кожухар, ніби й він уже їхав.
– Для порядку. Запитає Павло Артемович: а як ви хазяйнуєте? То ми скажемо йому: всі роботи закінчили, так, мовляв, і так... ми хазяї...
– Мудра в тебе голова, Ничипоре.
Ще пережив кілька прикрих днів Ничипір Сніп, коли приїхав у Сосонку перевіряти заяву Валинова представник парткомісії. Розповів йому Сніп про збори й про свою сутичку з Валиновим. Але пояснення писати відмовився.
– Вибачайте, але виходить, мовби я мушу виправдовуватися й писати на Валинова... А я ні на кого не писав і не буду... У вічі все скажу, а писати не буду. Зобидив мене Валинов, усіх зобидив, але, гадаю, то від того, що хоче легко по життю ходити. Навіщо оце він написав? Не те його болить, що нас, і не про "Факел" він думав. А про те, щоб перед начальством виправдатися, щоб усі побачили, який він гарний та відданий. Усіх дьогтем облив, а сам чистенький. Політику він підшиває Мостовому й Гайворону, хуторянами нас обзиває... Не буду я, товаришу інструктор, доводити Валинову, що я, й Гайворон, і Мостовий – справжні комуністи... Якщо він не захотів зрозуміти нашої душі, то хай би хоч на рани подивився... У мене їх стільки, що може вистачити на цілий взвод...
Почувши від матері, що батько збирається їхати в обком, Юхим спробував одговорити його:
– Тату, ви ж знаєте, що таке діалектика, не можемо ми зупинити з вами руху, – пробував обгрунтувати закономірність появи "Факела" Юхим.
– Я за розумну діалектику. Тобі все одно, бачу. Пересядеш завтра на бульдозер і почнеш рити Видубецькі гори...
– Ви, тату, за таку діалектику, щоб вас не чіпала, так?
– Ти ще мало каші з'їв, щоб мене вчити.
– Пам'ятаєте, ви розказували мені, що вам говорив ваш батько, коли ви перший у селі на "фордзона" сіли? – наступав Юхим. – З дрюком бігав за вами дід, щоб землю гасом не паскудили. Бігав?
– Ти це до чого?
– Та про діалектику ж, тату...
– Дуже вчені всі поставали, – буркнув Сніп і вийшов з хати.
За селом Ничипора наздогнали кіньми Савка Чемерис і Кожухар.
– Ось послухай, Ничипоре, що Михей надумав, – з'їхав Савка на тасьму.
– Дня не проживе без якоїсь вигадки цей Кожухар, – сказав Сніп. – Розказуй.
– Михей каже, щоб ми поїхали зразу не до Шаблія в обком, а до його батька, – випалив Савка.
– Чого? – здивувався Ничипір.
– Для підходу й маневру, – пояснив Кожухар. – Батько Шаблія був голова комнезаму й першого колгоспу, з Котовським громадянську пройшов і ціну землі знає. То ми йому все розкажемо й попросимо, щоб з нами до сина поїхав, і тоді разом доведемо Шаблію, що треба нашу землю рятувати.
– Дуже мудро, – схвалив пропозицію Кожухаря Савка. – Коли батько скаже лічно, то син – зробить.
– Воно можна було б і поїхати, – після довгого мовчання промовив Сніп, – але де живе той старий Шаблій?
– Я вже усе вивідав. – Кожухар витяг з кишені аркуш паперу, складений учетверо. – Плаката передвиборного знайшов у Макара. Тут усе написано. Подільська область, село Біла Гора. Це десь за Деражнею. Знайдемо. На своїй машині вас повезу, – пообіцяв Михей. – І не хитне.
– А якщо він, боронь боже, той... преставився? – вголос подумав Сніп. – Люди не вічні...
– Живий-здоровий, – запевнив Кожухар. – Казав мені шофер Микита, що сам чув, як Шаблій недавно Мостовому розказував про батька-матір.
– Поїдемо, – вирішив Савка. – Проти такої сили Шаблій не встоїть.
– Виїжджаємо вдосвіта о четвертій нуль-нуль, – перейшов на військову термінологію Кожухар. – Беріть з собою харч та щось у пляшках, бо дорога далека.
– А машина ж твоя витримає? – запитав Сніп.
– Хоч в Америку! – запевнив Михей.
– А Гайворону скажемо? –поглянув на Снопа Савка.
– Не скажемо, – відповів за Ничипора Михей. – Гайворон може Снопа зв'язати по партійній лінії і не пустити, а без Ничипора у нас не та сила.
– Тихенько собі поїдемо, та й годі, – вирішив Сніп.
...Удосвіта "Запорожець" вибрався за село. Поруч себе Михей посадив Снопа, хоч Савка дуже хотів сидіти попереду.
– Ти, Савко, багато говориш і можеш мене довести до аварії, а Ничипір мовчки їхатиме. Сиди собі там і не рипайся, – розпорядився Кожухар.
Виїхали за Косопілля на широку асфальтовану дорогу, зустрічних машин було мало, і Михей спокійно вів "Запорожця".
– Якщо отак будемо їхати, то завтра на вечір будемо в старого Шаблія, – прикинув віддаль Михей.
– Не кажи "гоп", поки не перескочиш, – порадив Сніп. – Через дві області, вважай, переїхати треба.
Зійшло сонце, і на трасі з'явилося більше машин. Мчали "Волги", газики, важкі автопоїзди, навантажені трубами, дошками, залізом, цеглою, каменем, добривами, меблями, ящиками з горілкою, картоплею, буряками, цукром і тракторами "Бєларусь".
– Скільки цього багатства у нас! – захоплювався Савка, проводжаючи машини поглядом. – Дивіться, який шифер повезли! Оце б мені на хату...
– То, Савко, добро народне, – сказав Михей, обганяючи довгу валку машин.
– То я ж теж якийсь народ, – попихкував цигаркою Савка, – вділили б мені машину шиферу... на переселення... А то виходить, що народ багатий, а я шиферу купити не можу... філософія.
– Ти, Савко, багатство розумієш на свій манір, – обернувся до Чемериса Ничипір. – Ти думаєш, що багатство – це такий величезний гамазей або склад і там усе добро лежить: шифер, мануфактура, упряж ремінна, золото, цукор, чоботи хромові, трактори, кожухи, вино, сталь, оселедці?
– Хе-хе, – засміявся Савка, – а десь же воно все оце лежить, Ничипоре?
– Все, Савко, в движенії...
– Ти, Савко, одне слово, багатий, але не помічаєш цього, – пояснив Кожухар. – Пойняв?
– Воно, конешно, але той...
– Що "той", – допитувався Михей. – Я тебе, Савко, беру в світовому масштабі... Ти ж газет не читаєш... Якби читав, то знав би, скільки на твою душу виробляється у нас сталі, електрики, нафти, черевиків, сукна... По сталі, наприклад, ти, Савко, найбагатший чоловік у світі... і по чавуну, і по школах, і по лікарнях...
– Ти диви... Я й не знав, що така душа моя багата.
– Бо темний. А воно, Савко, все політика... Он бачиш, труби повезли для газопроводу, що на Чехословаччину тягнуть, отам є серед цих труб і твій шматок. І мій, і Ничипорів.
– Мені такої труби не треба, аби тонша, то я погреба перекрив би, – зітхнув Савка. – Перегнили колоди.
– Ти б усе в свою хату тягнув. Ця труба тобі ні до чого, а народу – користь. Прокладуть газопровод, і газ піде за кордон, до наших сусідів. "Дружба" зветься, – пояснив Кожухар.
– А в нас ще й не пахне газом, – замислився Савка. – Я, конешно, за дружбу, але хай би раніше вдома всюди газ попроводили, а потім уже й за кордон повели.
– Не дійшов ти ще, Савко, до політики, – стишив Михей голос, бо Сніп задрімав. – Живеш ти, к приміру, на якійсь землі... Отак твоє село, а поблизу ще кілька...
– Ну живу, то й що?
– Не збивай з мислі. А навколо вас – ворожі племена... І є в тебе кузня, Савко, і в інших селах стоять. Знайшов ти, знову ж таки, к приміру, у себе на городі вугілля... Живеш, щось собі клепаєш, а знаєш, що вороженьки твої не сплять, а до походу готуються. Просять у тебе сусіди, щоб ти їм вугілля дав, аби й у їхніх кузнях горно горіло. А ти їм кажеш: не можу вам дати, бо моїй жінці треба варити борщ і в лежанці палити...
– Го що я, такий дурний! – образився Савка. – Я б по всіх кузнях лічно порозвозив, та хай би плуги та мечі кували, щоб у нас сила була спільна, а жінка й на кізяках борщ сприщила б.
– Ні, Савко, ти розумний чоловік. А зараз, чого ми оце зірвалися з дому, жінок полишали, бо... політика... Міг би Сніп зі своєю Зіркою на пенсії з почотом сидіти, і я, і ти при орденах... Бо ми, Савко, не про себе думаємо, не про свої клапті поля, а про колгосп і, одне слово, про народ. Хочемо зберегти землі родючі для себе й для государства, щоб і той секретний уран був, і щоб руки наші коло хліба були.
– Конешно, – погодився Савка.
Зупинилися біля колонки.