Наговорив про мене Мостовому і його дружка, Гавриленка, взяв під захист... Що ж ви сказали, Василю Васильовичу?
– Я сказав Мостовому, що нас з вами викликав Валинов і вимагав компре... от кляте слово... компрометуючі матеріали на нього, а ми відмовилися давати їх і вийшли з номера.
– Правильно! Ми відмовилися з вами! – вигукнув радісно Бунчук. – Хай спробує довести, що це не так. Нас двоє, а він один. Не вийде!
– Не вийде! – підтвердив Кутень. – Ми його виведемо на чисту воду, Петре Йосиповичу. Пообіцяв же вам, що приймете завод, а що вийшло? Тепер мене захоче вигнати...
– Хай про себе подумає!
– Треба написати про це в обком, – обережно підказав Кутень.
– Треба написати. Сідайте і пишіть, Василю Васильовичу! – Бунчук поклав перед Кутнем ручку й папір.
– Що, зараз?
– Негайно! Ми йому покажемо!
– У мене почерк поганий, – Кутневі дуже не хотілося самому писати. – Може, ви...
– Не бійтеся, Василю Васильовичу, ми підписуватися не будемо, щоб... нас не звинуватили в необ'єктивності, – заспокоїв Кутня Бунчук.
– Правильно, – погодився Кутень, – а то можуть подумати, що ми в чомусь зацікавлені, а для нас головне – правда.
– Правда, й тільки правда! – урочисто проголосив Бунчук. – Пишіть: "Першому секретарю обкому партії товаришу П. А. Шаблію". Написали? "Ми, група комуністів з Косопільського району..."
* * *
Електрична бритва гула джмелем, стинаючи густу щетину на запалих щоках. Мостовий дивився на себе в дзеркало, як на якусь сторонню людину, тільки очі були знайомі. На скронях ще більше додалося сивини. Постарів за цей місяць. До чого ж гидко старіти в ліжку. Сьогодні нарешті Олександр Іванович виходив на роботу. Біля хати стояла машина, і Микита вже кілька разів заглядав у кімнату.
– Ще полежав би, Сашо, – просила Галина. – Або на курорт поїхав, лікар же сказав...
– Галю, я вже одлежався, і на жодний курорт мене ніхто не заманить. Поїдемо з тобою взимку. На лижах будемо кататися...
– Ти лише обіцяєш.
– Галинко, не можу я зараз поїхати, – доводив Мостовий, – в районі ще багато справ, а найголовніше – "Факел". Передамо землі Турчину й поїдемо...
– Коли ж це буде, Сашо?
– Скоро, Галю...
– Куди поїдемо? – запитав Микита Мостового.
– На Городище, Петрівку, а потім заїдемо в Сосонку. Але спочатку в райком.
Прокіп Минович привітався з Мостовим, відчинив двері кабінету:
– Заходьте, Олександре Івановичу.
Мостовий постояв на порозі свого кабінету, але не зайшов.
– Я в колгоспи поїду, Прокопе Миновичу, а коли повернеться Земцов, скажіть, щоб на вечір запросив Турчина й Долідзе з "Факела".
Ранок видався холодний, але чистий, ясний. Любив Мостовий ці прозорі осінні дні, коли над городами звивалися дими – палили картоплиння хлопчаки, – і опустілі поля навівали легкий сум.
Побувавши на бурякових плантаціях кількох колгоспів, Мостовий сказав Микиті:
– А тепер на Сосонку. Там і пообідаємо в Платона, якщо дадуть.
– Через Видуб поїдемо чи по трасі?
– Давай через Видуб.
Зі сходу Видубецькі гори оточили себе лісами. Могутні дуби, сосни й ніжні берези зупинилися перед Видубом, не зважуючись наблизитися до нього. Шелестіло під колесами опале листя, а навколо – тиша. Мостовий попросив Микиту зупинитися.
– Я піду пішки, а ти на виїзді з лісу почекай мене, будь ласка.
Олександр Іванович ішов просікою, вдихаючи смолянистим запах сосни й ялинок. По дорозі траплялися зимові кормушки для звірини, мурашники, дбайливо огороджені парканчиками – Видубецький ліс був заповідний, і всюди відчувалася дбайлива рука його господарів – лісників. Раптом увагу Мостового привернув стукіт сокири. Він повторювався через певний інтервал, наче хтось старий і немічний відпочивав після кожного удару. Мостовий прискорив кроки. Нараз побачив крізь гущавину ялинок людину в зеленкуватому кітелі й форменому кашкеті лісничого.
Лісник ішов не просікою, а навкіс. Зупинявся біля найбільшого дерева, і його сокира зі злістю вгризалася в стовбур. Потім він ішов далі, зупинявся, й знову хижо блищала сокира.
– Гей! – крикнув Мостовий. – Що це ви робите?
Лісник опустив сокиру й пішов назустріч.
– Це ви, Гордію Антоновичу? – впізнав Мостовий старшого лісничого Максимчука.
– Я.
– А чого це ви розмахалися сокирою? – Мостовий підійшов до височенної сосни, на якій уже глибочіла рана. – Живицю будете збирати?
– Живицю... Уже вона своє віджила, Олександре Івановичу, – нижня губа Максимчукова затремтіла, він кинув сокиру, сів на пеньок і зітхнув.
– Що з вами, Гордію Антоновичу?
– Рубаю, – скривився Максимчук, – щоб мене рубала нечиста сила, товаришу секретар... Краще б я був не дожив до цього дня.
– В чому ж справа, Гордію Антоновичу?
– Місце для "Факела", щоб він згорів, звільняю. Приїхали тиждень тому представники од Турчина, намалювали мені на карті й кажуть: вирубаємо оцю площу... Ліс такий, як щіточка, а вони рубати... Я в управління до Турчина. Показують мені постанову й наказ міністра...
– Треба, Гордію Антоновичу. А навіщо ж ви оці позначки робите?
– Це я в Турчина виторгував. Вони собі на карті провели рівненько під лінійку, і все. Вирубають. То я звірив їхній план з Турчиновою картою та й мічу – шістдесят гектарів лісу врятував... А ви до них їдете?
– До кого? – запитав Мостовий.
– Там, на галявині, біля поля, Турчин, наш міністр і Гайворон. Кашу варять. Ходімо, я проведу.
– Привіт чесній компанії! – привітався Мостовий, підходячи до багаття.
– Оце зустріч! – підійшов міністр. – А мені сказали, що ти ще вдома.
– Хіба він влежить? – Турчин помішував кашу в казані.
– Що ж це ви, люди добрі, Гордія Антоновича зобиджаєте? Самі біля каші, а його з сокирою до лісу послали.
– Вже наскаржився? – посміхнувся міністр.
– Наскаржився, Миколо Борисовичу, – сказав Максимчук. – Попробували б самі оці дерева рубати.
– Нащо самому, коли можна когось послати? – пожартував Маркіянов. – Я ж вас учив, що коли начальство приїжджає, то... тікай, бо дасть роботу, а коли обідає, то підходь ближче й вибирай найбільшу ложку.
– Од вас утечеш, – махнув рукою Максимчук.
– Викликав мене Максимчук, Олександре Івановичу, – вже серйозно сказав Маркіянов.
– Це ми вдвох з Арсеном Климовичем, – додав Максимчук.
– І до нашого лісу добрався вже Турчин зі своїм "Факелом", – Маркіянов розгорнув карту, показав. – Сто гектарів хоче... Та ще стільки до міста треба відрізати. Не відмовиш. Але я приїхав, Олександре Івановичу, не скаржитись. Ми вирішили посадити ліс навколо Русавського моря, як і домовилися колись.
– Це чудово! – сказав Мостовий. – Ми вам будемо дуже вдячні.
– І подяку ми вже поділимо порівну з Турчиним. – Міністр дістав жаринку й припалив сигарету. – Уже цієї осені посадимо перші захисні смуги на півдні "Факела". Хотіли б порадитися з тобою, Олександре Івановичу, щодо площ, скільки відведете. З Гайвороном ми вже домовилися.
– Приїжджай сьогодні, Миколо Борисовичу, ввечері, ми саме збираємося обговорити деякі деталі зі штабом Арсена Климовича.
– Гаразд, – погодився Маркіянов, а потім звернувся до Максимчука: – Гордію Антоновичу, може, ми знайдемо десь у нашому лісі липового чаю?
– Може, й знайдемо, – відповів Максимчук і приніс кошик, що стояв за кущем.
Арсен Климович з Маркіяном готували закуску, час від часу куштували кашу й хвалили.
– Сашко, на хвилинку, – відкликав Платон Мостового. – Ти вже зустрічався з представником ЦК?
– Ні. А хто приїхав?
– Товариш з парткомісії. Це він, знаючи, що ти хворий, не хотів тебе тривожити.
– А в якій справі приїхав? –запитав Мостовий.
– Валинов написав заяву до ЦК.
– Ясно. Що ж у ній?
– Нездорові тенденції... райком на поводку у відсталих елементів, що збори були зірвані за твоєю вказівкою.
– Яка багата фантазія! – голосно розсміявся Мостовий. – Невже людина може бути така примітивна?
– Є там і про нашу відсталу селянську психологію. Ничипора Снопа звинувачують у тому, що демонстративно залишив збори й загітував інших... П'ять сторінок.
– Дивуюсь, на що тільки можна піти, щоб захистити честь свого мундирчика...
– Я, Сашко, шкодую, що зустрів тебе після хвороби такою новиною, але все одно доведеться прочитати.
– Витримаємо, Платоне, не журись, – обняв за плечі Гайворона. – А що вдієш? Є ще й кар'єристи, й дурні, й звичайні наклепники... Як вони нам заважають!
– Просимо до столу! – гукав Турчин.
На килимку лежав свіжий хліб і закуска. У казані парувала каша.
– Бери, Сашко, – подав міністр Мостовому дерев'яну ложку.
– Ні, Миколо Борисовичу, ти перший.
– Мене мати вчила, щоб я ніколи не хапався першим їсти, особливо, коли подають вареники. – Насипав у миски кашу міністр. – Мати казала: хай, сину, спершу люди беруть, а ти вже діставай зісподу... замурзані. Вельми достойна наука... Коли ви думаєте провести збори в Сосонці?
– Все залежить від Арсена Климовича. Ми хочемо підготувати два макети Сосонки, – пояснив Мостовий. – Один – усе так, як є тепер, а другий – уже з готовим "Факелом". Щоб люди змогли все побачити, так би мовити, предметно.
– І ще я хочу попросити наших будівельників, щоб до зборів спорудили у Сосонці будинок, типовий, ми такі будуватимемо для тих, чиї хати доведеться знести, – сказав Турчин.
– Ми просили б, щоб і ти, Миколо Борисовичу, приїхав на збори у Сосонку. Запрошуй, Платоне, – Мостовий підморгнув Гайворону.
– Будь ласка, але я не знаю, чим буду вам корисний. – Маркіянов замислився на мить і засміявся. – Зрозумів. До чого ж хитрий народ пішов! Деревом допоможемо, Платоне Андрійовичу. Обіцяю.
– Пора, товариство, – подивився Мостовий на годинник. – Запрошую вас на шосту в райком, а сам ще заїду у Сосонку. До зустрічі.
– Хочу, Платоне, заїхати до Ничипора Івановича, – сказав уже в машині Мостовий. – Треба його заспокоїти.
– Нема Ничипора Івановича.
– А де?
– Вчора поїхали. Він, Кожухар і Савка Чемерис. На "Запорожці".
– Куди поїхали?
– Далеко...
* * *
З тяжкою образою на серці повертався з клубу Ничипір Сніп. Хоч як уже його Савка Чемерис умовляв, хоч як заспокоював, Ничипір сумно хитав головою й повторював:
– Нікому вже я не потрібний, нікому... Ні землі, ні людям.
– Ой Ничипоре, не так, – забігав наперед і заглядав у вічі Снопові Савка. – Не може без нас земля і...