В ніздрі вдарило свіжими курячим бульйоном. Стара жінка була в приміщенні й, схилившись над плитою, поралась на кухні.
— Доброго вам дня! — голосно привіталася з порогу Слава.
Жінка різко розвернулася. Помалу на застиглому, сухому й загостреному обличчі почала вимальовуватися щира та добра посмішка, разом з нею засвітилися й очі.
— На тобі, на! З'явилася! — в старому, скрипучому, як вхідні двері, голосі бриніла, окрім радості, ледь вловима нотка докору. — А я думала, ти вже геть про нас забула! Ні слуху, ні духу стільки часу. Що, ліпше в Афінах?!
— Не на все моя воля, — відповідала їй Слава, цілуючи в запалі щоки, — й не завжди так складається, як хочеться. Розказуйте, як ви тут?
— А що ми? Як завжди, в одному котлі варимось. Маслини тепер у розпалі... Курей щось подушило минулої ночі... так аби спокою не було.
— Багато?
— Та ні, на щастя, лише троє. Півню Василіс шию дорізав, бо якраз із роботи повертався, як почув гармидер у курниках.
— А що за звір похазяйнував?
— Хто його знає, лис або куниця, а може, й пси чужі. Оце з угодованого півня зупу готую, ти ніби носом чула! — жартувала старенька.
Грецьке традиційне різдвяне печиво
— Раз добре попала, то будемо святкувати, — посміхнулася Слава, — за обідом і поговоримо тоді. І ось, солодощі вам, — поклала пакунок на стіл.
— Дякую! Йди, йди до свого Василіса...
Застала Василіса похиленим над каміном, поправляв притухлі ковбки, дмухав, розбивав їх на дрібніші та підпихав під гарячі боки тонші й сухіші гілки, щоб знову повернути вогнище до життя.
Слава зняла верхній одяг і підійшла ближче, простягаючи руки до вогню.
— Змерзла? — спитав
— Тут холодніше, аніж на вулиці, — пересмикнула плечима.
— Тому я й розвів вогонь зранку, але поки закупився й дочекався тебе, притухло. Та хвилин за десять знов буде палати.
— Тоді я, з твого дозволу, спорожню пакети, — хотіла було направитись в кухню, щоб розібратися з покупками, але Василіс перехопив її руку. Притягнув до себе.
— Нічого їм не станеться, зачекають.
Губи їхні зустрілися в цілунку. Вогонь в каміні й справді спалахнув сильніше, ніби хтось підлив у нього спирту. Весело застріскоті— ли сухі гілки. Василіс жадібно, як подорожній у спеку, пив цілющу вологу зі Славиних губ. Два тіла запалали зненацька, бурхливо і сильно, як отой вогонь у каміні. Зриваючи одне з одного одяг, упали на канапу поряд...
Язики полум'я охопили своїми пекельними обіймами всю внутрішню частину каміну, ось-ось вирвуться назовні. Зі Славиних грудей вирвався глибокий, насичений всіма барвами пристрасті, крик...
Виїхали до пабу раніше, ніж зазвичай. Василіс залишив із попереднього вечора повний умивальник скляночок і тарілочок з-під фруктів. А що вже недопалків повні попільниці, а що пилюки на полицях! До всього рук треба. "А їх у мене лише дві... — жалівся, — щоб то найперше встигнути". Маслини чекали вдень, паб увечері. Поміж тим — закупки в місті. Роботи в пабі, щоправда, зимою менше, але тепер перед святами її знову побільшало, переважно через афінський контингент. І з кожним днем — все гучніше й веселіше.
ві бракувало цих п'янких вечорів в "On the road", поза тим, оння виснажувало, забирало спокій і хороший настрій. Набагато краще почувається тепер, не беручи до уваги те, що сумує за минулим життям. Кудись щезли постійна роздратованість і невдоволення. Певно, здоровий сон — то необхідна для неї умова.
Поки з'явився перший відвідувач, все було прибране та чисте. Василіс розпалив вогонь у металевій пічці, попередньо провітривши приміщення. Тож тепер пахло свіжістю, легким димком та кавою з кавоварки. Повертаючись із туалету, Слава кинула оком углиб саду, — там розпустилися білі лілеї. Увійшовши в приміщення, попросила у Василіса ножа.
— Що збираєшся різати?
— Лілей багато в саду. Нікому їм свою красу показати, тож поки не відцвіли, внесу декілька.
— Коли так, то дозволь це зробити мені, — ніжно глянув на Славу.
— Будь ласка, — в тон йому відповіла й простягнула ножа.
Першим на дверях з'явився Георгій.
— О-о-о! Які люди до нас завітали! — вигукнув. — Не до смаку тобі, бачу, Афіни, якщо про нас, провінціалів, таки згадала!
Слава пішла йому назустріч.
— Вітаю зі святами і з прийдешнім! Розказуй, що нового у вашій провінції?
— Це тобі є про що розказувати, бо у нас все на інших швидкостях рухається, то й змінам нема коли відбуватись. А-а-а, бачу квіточки у вазі, все блищить, долівка вимита, що значить — жінка на господарстві! Все питаю Василіса, як без тебе лад дає... Тільки головою крутить у відповідь.
— Я не вічно тут була, встигав же якось і до мене, — відповіла. Ця тема створювала їй незручності. Не в ній справа. Та й хто знає, в кому.
Василіс перервав їхню бесіду, подаючи випивку Георгію й запитуючи про закуску, що йому до вподоби — яблучко, груша, морква з лимоном, помаранча-мандаринка, а чи горішки.
Повели мову про Славине влаштування в столиці. Двері почали відчинятися все частіше й маленьке приміщення швидко наповнилося людьми. Знайомі лиця, щирі посмішки та теплі вітання.
До хати потрапили під ранок, а заснули, коли вже розвиднювалось.
Прокинувшись пополудні, Слава взялася готувати сніданок, а Василіс зайнявся каміном. Невдовзі вогонь затріскотів весело й жваво, поглинаючи, мов ненажера, сухі гілки. Облизував захланними язиками, солодко й пристрасно, більші ковбки. Рвався вгору, розпалюючись від задоволення, пригорщами вихлюпував тепло в кімнату.
Слава піднесла каву й прилаштувалася ближче до вогню. Присунули столика поряд, тут і поснідають.
— Думай, що готувати будемо на свята, — звернувся до Слави Василіс, — бо всі закупки сьогодні треба зробити.
— А що думати? — відповіла, піднімаючись із канапи у пошуках папірця й ручки, — обговорюємо й пишемо.
Тож протягом чверті години меню затвердилось. На Різдво вирішили запекти свинину з чорносливом, а на Новий рік Слава запропонувала індичку.
— Так ми її ніколи не пекли — глянув невпевнено на неї Василіс.
— Для всього існує перший раз, до того ж, маємо чудодійного помічника, — кивнула головою в бік книжкових полиць, де сховалися два грубих томи "Тселемеде"[***].— Рецепти звідти ніколи нас не підводили.
— Тоді відкривай і диктуй...
Коли список був готовий, а сніданок завершений, Слава подалася нагору. Легкий макіяж, високі підбори, — вони йдуть й на спацір, а не лишень за покупками.
У містечку зібралася купа народу. В супермаркеті — черги, автомобілі снують по колу, від площі до площі, шукаючи паркуван— ня. Не знаходять і виїжджають на околиці міста. Гамір затоплював довкілля, вливався в усі кав'ярні й узері, таверни й ресторанчики. Звідусіль линули вигуки з привітаннями та побажаннями. Здається, місця вільного немає. Та після довгих пошуків Василіс із Славою все ж знайшли де впасти.
До узо в зимовий період замовляли здебільшого не печених восьминогів, а інші смаколики, — смажену ковбаску зі шматочками помаранчів, биточки з фаршу, підсмажений чи плавлений сир сага— накі, копчену свинину, оливки, заквашений в оцті перчик.
Після перших ковтків узо обоє зрозуміли, що зголодніли. Тож перша тарілка закусок спорожніла вмить, замовили ще одну. Далі Василіс запропонував пообідати в ресторані на узбережжі. Слава вгамувала свій голод, але їй не хотілось повертатися додому, було приємо сидіти навпроти Василіса, їсти й пити, вести легку розмову про все й ні про що, жартувати й розуміти одне одного за єдиним лише поглядом.
Ще з добру годину сиділи в ресторані, а повернувшись та розіклавши покупки, впали в глибокий та довгий сон.
Цього вечора не встигли прибрати, лишень переступили поріг і увімкнули світло, як повалив люд. Та якось одразу й багато. Понеслася ніч на крилах веселих...
Святкові дні й вечори минали швидко, зате були наповнені теплом, гармонією і достатком. Ніби все вони знову починають тепер, з цієї миті. Все вперше — невимушеність, грайливість, десь і колись забута закоханість.
А що вже індичка вийшла! Соковита і в міру підрум'янена, добре полита соком помаранчів і лимонів, нафарширована рисом, фаршем, родзинками, каштанами, курагою, приправлена корицею й паприкою. Мрія! Пекли цю мрію трохи не півдня, але такою має бути процедура.
Їли також три дні, та з кожним днем печеня ставала все смачнішою. Запивали духмяним червоним вином, видзвонювали до друзів, тих, хто далеко та й тих, хто ближче, але з якоїсь причини не змогли відвідати паб. Легка музика, інколи важкий рок, дружня розмова й багаття, на святковому столі на великій різдвяній таці гіркою височіють темно-коричневі меломакарони й білосніжні, ніби снігом припорошені кураб'є*. І так мило на серці, так спокійно, затишно. В цих любих стінах мирно й надійно, солодко до запо— морочення. Так, мов у домі своєму.
Цей дім почав витісняти у споминах Слави інший, материнський. Далекий і рідний, снігами притрушений.
А там зима. Холодна і сніжна зима в Україні. Біла, як наречена. Чиста, як сльоза. Прозора й чарівна, мов казкова царівна. Пишна й пухнаста, ніби хмарини небесні, що, здається, до землі з неба зійшли, в обійми взяли, накрили її теплою периною, аби не змерзла, до весни. То невже така непривітна зима та люта, якщо землю зігріває? А з димарів чорною цівкою темне пасмо в небо в'ється, та там і губиться, у прозорих просторах розчиняється. Не хоче зима інших кольорів. Не приймає їх на свіжозіткане полотно, береже свою працю. А он — дорога до хатини бабусиної біжить поміж кучугурами, як довгий тунель, і лише — рип-рип — під ногами... Ось і дзвіночок задзвенів, скрипнула хвіртка, і почулося дитяче, дзвінке — "Нова радість стала, яка не бувала, над вертепом звізда ясна на весь світ засіяла...". Увечері, як добре стемніє, вже могутніші чоловічі баси своєю силою і красою, урочистістю та величчю заповнять подвір'я, аж шиби затріщать: "Добрий вечір тобі, пане Господарю. Радуйся! Ой радуйся Земле, Син Божий, народився. Застеляйте столи, та все килимами. Радуйся..." Слава тихо потягнула колядку. Вона раділа. Раділа й сумувала одночасно при згадці свого українського, неповторного, майже казкового Різдва.
— Що то ти там виспівуєш? — здивовано глянув на неї Василіс.
— Колядка, — поміж співу, відповіла. — Так годиться.
Її голос, глибокий і рівний альт, вправно ступав на ноти, виростав.