Уран

Мені вчора Галина про вас усе розказувала... про Наталку й про... Ні, про Степку вона нічого не казала... То правда?

– Колись була правда, Фросинко...

– А зараз?

– Не знаю... Не знаю! – сказав різко. – Поїхали, Фросинко.

Цього ж вечора вони з Галиною проводжали Фросинку до Приморського. Платон постукав у віконце каси.

– Ох-хо-хо, – позіхнув знайомий касир.

– Є квитки до Приморського?

– Скажем, скажем, усьо скажем, – віконце зачинилось.

Платон постукав удруге.

– Скажем, скажем, усьо скажем, – дивився поверх окулярів касир. – Є. Скільки тобі?

– Один.

– Брав би вже два за одним махом, а то мені тільки морока компостера перебирати.

Уже сказані, здається, всі слова на прощання. Пиріжки в отій сумочці. Степку поцілуй – це Галина. Привіт од мене передай Степці – це Платон.

Ходили по перону в чеканні поїзда.

Біля газетного кіоска – кілька молодиць з яблуками, грушами, смаженими курчатами.

– Я, Хвеню, по поїздах ціни тримаю, – чує Платон. – Якщо ленінградський, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ їде все сєверний, до фрукти жадібний... А як там київський чи зі Львова, то хоч не виходь на перон... О, дивись... Платон Гайворон, сосонський голова, знову ту, що торік, проводжає... колишню невістку Кутневу. Подивися, що з неї зробилося, наче підрізав хто, аж поменшала... Це з горя в землю її втягує... Хай уже їде з богом... у кіні знімається... То я тобі ото й кажу: просила начальника станції: свисни, кажу, трохи пізніше, як ленінградський прийде... Не хоче. Каже, мені до пенсії треба дотягнути, щоб тебе потягнуло та й відпустило...

Прийшов поїзд. Знову третій вагон, в якому їхала Степка...

Фросинка обнялася з Галиною, якось по-хлоп'ячому потиснула руку Платонові, а потім махнула рукою й поцілувала.

Поїзд рушив.

– Платоне! – крикнула Фросинка. – То правда, що на крилах?

– Правда, – сказав Платон, але Фросинка вже не чула.

– Яка там правда на крилах? – запитала Галинка.

– Всяка правда, якщо вона справді правда, – на крилах, сестро, – загадково усміхнувся Платон.

* * *

Степка не могла від хвилювання встояти на місці, вона ходила по перону, весь час поглядала на годинник і перечитувала телеграму. За нею ходили й теж переживали Славко, Ігор, Олексій і, звичайно, Клава.

– Як же я її впізнаю? – турбувалася Степка. – Ми неодмінно розминемося, і вона блукатиме цілий день по місту.

– Ша, що за нерви? Степко, я її впізнаю сама. Я тільки подивлюсь і скажу: вона.

Нарешті показався поїзд, і вони всі побігли за третім вагоном, гублячи на ходу квіти.

– Ось вона! Беріть її, хлопці! – скомандувала Клава, побачивши на східцях вагона другу Степку.

Хлопці отетеріли й не могли кроку ступити, а Степці здалося, що це сон.

– Нате вам її, – Клава підхопила Фросинку й, наче ляльку, поставила перед Степкою.

– Ура! – по команді Славка крикнули хлопці й засипали Фросинку квітами.

Степка й Фросинка, збентежені зустріччю, стояли одна проти одної й не знали, що їм робити. А потім враз, одночасно ступили крок і обнялися. Так і стояли обнявшись і плакали довго-довго...

– Дєвочки, ви що, на траурі?! – роз'єднала їх Клава. – Ви – найщасливіші люди на всьому узбережжі Чорного моря! Ні, хлопці, це неможливо! Їм не можна вдвох разом ходити по місту. Одна красуня Степка для Приморського – це добре... Але Степка й Фросинка – навіть для нашого найкращого міста – дуже багато.

– Я знаю, що тепер буду робити! – вигукнув Олексій. – Я зніматиму фільми про двох дівчат-близнюків.

– Ша! – повернула Олексія на землю Клава. – Народ не цікавиться твоїми творчими планами.

– Фросинко, – шептала Степка, – яка я щаслива...

– І я, Степко... Степко...

– Яка ти в мене... Фросинко... Ти, наче... росинка... Я тебе зватиму Росинкою. Хлопці, знайомтесь, це моя сестра – Росинка!

– Теж добре, – сказала Клава, цілуючи обох сестер.

– Машина подана! – сказав Олексій.

Степка й Росинка сиділи в машині обнявшись, наче боялися, що їх розлучать.

– Я була в твого батька... Яблук тобі привезла... І ще привітів багато.

– Од кого, Росинко?

– Од Галі, Олександра Івановича й... від шофера Микити.

– Більше ти нікого не зустрічала?

– І від нього... Він мене проводжав, – сказала Росинка.

– Проводжав?

– І ми були з ним біля вітряка... І я, Степко, бачила, вашу любов...

– Чию?

– Твою й Платонову...

– Де ж ти бачила її, Росинко?

– На крилах...

14

"Нема правди на світі! – виливав свій біль у щоденнику Петро Йосипович. – Валинов не виконав своєї обіцянки в питанні мого трудовлаштування директором заводу. Згідно із зведеннями, опублікованими в газеті, Косопільський завод увійшов у графік. Окозамилювання! Гавриленко, мабуть, добре підмогоричив В. А де ж принциповість? Цього питання так залишити не можна. Взагалі т. Валинов – безвідповідальна особа. Провалив збори в Сосонці. Це я розцінюю як політичний ляпсус і змушений буду сигналізувати в обком. Мостовий самоусунувся від керівництва районом з допомогою так званого інфаркту. Знаємо ці штучки.

Дістав білої фарби для покриття дверей, вікон і т.д. Людмила в питаннях зближення стоїть на одному місці. Виграв учора в т. Кутня дев'ять партій у шашки".

Василь Васильович Кутень теж втратив спокій і сон. Кожного ранку чекав, що його викличуть у райвиконком і запропонують піти з посади директора маслозаводу. А на що міг сподіватися він, коли заступник голови облвиконкому назвав його падлюкою й вигнав з номера? Кутень змарнів за ці дні, сидів, не виходячи зі свого кабінетика, і кожний телефонний дзвінок кидав його в страх. Так далі жити було нестерпно. Навіщо він послухав Бунчука й прийшов до Валинова із своїм записничком? А якщо Валинов розповість про все Мостовому? Тоді тікай з району.

Про ці свої сумні роздуми не казав Кутень ні дружині, ні Бунчуку, отак мучився, поки не визріла в голові ідея: треба піти до Мостового й розповісти йому...

Точно в обідню перерву, щоб не думали, що Кутень б'є байдики, Василь Васильович зайшов на подвір'я Мостового. Постукав. Двері відчинив йому Олександр Іванович у спортивному синьому костюмі.

– Заходьте, Василю Васильовичу.

– Пробачте, – тупцював Кутень біля порога, – оце йшов та й думаю: зайду провідаю... Як ваше здоров'ячко, Олександре Івановичу?

– Добре. Бачите, вже на ногах. Сідайте. Що у вас новенького?

– Даємо, як той казав, молочну продукцію народу... План перевиконуємо, якщо хочете, Олександре Івановичу, можу зведення показати. – Кутень дістав з кишені пачку паперів.

– Спасибі, мені приносять...

– Новин особливих нема, Олександре Івановичу... Про Сосонку люди говорять, а так все тихо...

– У Сосонці, Василю Васильовичу, нічого страшного не сталося, – сказав Мостовий.

– Це як хто на те дивиться, Олександре Івановичу, – зітхнув Кутень.

– Ну, а ви як розцінюєте збори?

– Ех, Олександре Івановичу, болить за вас у мене душа, – ухилився од відповіді Кутень.

– Чого ж це вона у вас розболілася? – посміхнувся Мостовий.

– Скажу вам по секрету... як комуніст... Не подобається мені позиція товариша Валинова, – нагнувся до Мостового й шептав. – Збирає на вас компре... компрометуючі матеріали...

– Та що ви кажете, Василю Васильовичу, – відмахнувся Мостовий.

– Хоче, з усього видно, підшити вам справу, а сам сухим вийти з води...

– Яку справу?

– Сосонську... Ніби ви з Гайвороном людей підбиваєте проти "Факела", – Кутень покосився на двері. – Мене викликав до себе... Випитував, хто ви, звідки, чи були родичі на окупованій території...

– Не може бути? – Мостовий сприйняв це як нерозумний жарт.

– Які пісні любите, питав, коли одружилися, – нанизував Кутень.

– Даруйте, Василю Васильовичу, але все, що ви оце розповіли, мене абсолютно не цікавить.

– Я йому сказав, – вів далі, наче й не чув слів Мостового Кутень, – я йому сказав... ви... ви – безчесна людина, товаришу Валинов, і я змушений піти від вас. І вийшов, Олександре Івановичу... Тепер він знайде причини й звільнить мене з роботи, – підійшов нарешті Кутень до мети своїх відвідин. – Хай звільняє, але я інакше відповісти йому не міг. Що хочете робіть зі мною тепер, Олександре Івановичу.

– Я ціную вашу принциповість, Василю Васильовичу, але ви могли мені про це й не розповідати, – сказав Мостовий.

– Я вважав, що... Душа болить за вас, Олександре Івановичу... Це ж не хто-небудь, а Валинов...

– Хай душа ваша заспокоїться, а плітки, хоч від кого б вони виходили, завжди залишаються плітками, – Мостовий підійшов до канапи, на якій спав хлопчик, і поправив ковдру.

"Треба ж було купити хоч сто грамів цукерок дитині, – подумав Кутень, виходячи з кімнати. – Отак, товаришу Валинов. Ми теж знаємо ходи... Захочете мене звільнити – прийдете в райком, а там уже знають, чого це вам Кутень поперек горла став... А крім того, ми ще й грамотні... Не знаю, що ви про Мостового напишете, а про вашу розмову зі мною матеріальчик направимо... хай в обкомі прочитають. Кутня, товаришу Валинов, не так легко з'їсти... Зубки поламаєте".

По дорозі Василь Васильович завітав до Бунчука.

– Чим це ви заклопотані? – запитав Петро Йосипович.

– Та не знаю, чи й розказувати вам... – Кутень налив з графина води й довго пив.

– Якась прикрість? Кажіть, Васильовичу! – згоряв од нетерпіння Бунчук.

– Подзвонив оце мені Мостовий... попросив, щоб я зайшов...

– Хіба він уже на роботі?

– Щоб до нього додому зайшов. – Кутень поступово починав вірити, що розповідає чисту правду.

– Ну, ну?

– Пішов я... І що ви думаєте, Петре Йосиповичу? Він уже все знає про... вашу розмову з Валиновим.

– Невже? Звідки? Про мою розмову? – перепитав Бунчук-– Мабуть, двері були відчинені й хтось чув, бо там же поруч контора комунгоспу... Що ж він вас питав?

– Питав, значить, – тягнув Кутень, – про що ви говорили, які матеріали давали Валинову на Мостового...

– Але це ж ви давали матеріали, Василю Васильовичу! – заперечив Бунчук. – Почекайте, почекайте... А може, Валинов сам розказав Мостовому про нас?

– Може буть, – погодився Кутень.

– Тепер я розумію, чого мене директором заводу не призначили...