Я замовив собі Аджарський хачапурі і салат з качкою. Кожний з нас вибрав щось з меню і тільки Даня сказав офіціантці, що йому те саме, що й мені.
— У вас буде дитина, — сказав Даня, переводячи погляд з Артура на Шаіру і в зворотному напрямку з Шаіри на Артура.
— Так. Я вагітна, — промовила Шаіра, не відводячи погляд від Дані. Через пару секунд вона перевела трохи розгублено погляд на мене, а потім на Влада.
— Це неочікувано. Я вас вітаю! Вас так багато тепер чекає в майбутньому! — сказав захоплено Влад.
— Неочікувано? — задумливо повторив Даня. — Як не старайся це зробити очікувано, але навряд чи вийде. Вітаю! Тепер ви сім'я, до чого й прагнули.
— Так, — сказав Артур, простягнувши руку до Шаіри і стиснувши її руку в своїй.
— Тепер зрозуміло чому ви переїхали в Бучу, — сказав я.
— Так, але і це ще не все, — сказав усміхнувшись Артур.
— Думаю, вразити нас більше уже не вийде, — промовив я посміхаючись.
— Ми не хочемо чекати з одруженням до червня, — сказав Артур.
— А коли? — спитав Влад.
— Вже. Це буде моє перше весілля, — сказала Шаіра, дивлячись на Артура, тривіально жартуючи натяком, що не останнє, і було видно, за цим жартом був ще один жарт, який знали тільки вони, бо Артур засміявся і стиснув її руку знову. Пізніше я перестав звертати увагу на стискання, бо повторювалися вони постійно протягом вечора. Шаіра продовжувала: — Хочу в цей день бути така, як я зараз сиджу перед вами.
— А вже — це коли? — уточнив знову Влад, але тепер то звучало розтягнуто і не так захопливо.
— Двадцятого лютого, — відповів Артур. — В неділю, рівно через два тижні.
— А черга? — спитав я.
— Якщо є довідка про вагітність, можна без черги, — відповів Артур.
— Для чого вам цей папірець про одруження? Повінчайтеся тільки, аби був привід зробити весілля — і все на цьому, — сказав Даня.
— Якраз ми не будемо вінчатися, тому що Шаіра мусульманка, — відповів Артур.
— Якщо я буду хрещеним, то коли ми будемо іноді їсти, я не збираюся слідкувати: зі свинини бургери чи ні. Краще вам знати це перед тим, як ви запропонуєте мені бути хрещеним, — сказав Даня, поглядаючи на Артура одним із своїх нахабно-провокативних поглядів, знайомим за цим столиком кожному, окрім Шаіри.
— Ми це також врахуємо, коли будемо вибирати хрещеного, — сказала з усмішкою Шаіра.
— І не виберемо тебе, — додав, сміючись, Артур.
— Дарма! Кращого варіанту за цим столиком немає, — сказав Даня.
— Це тому, що тільки ти застряг у п'ятирічному віці з нас всіх? — спитав я.
— Ні, це тому що я не звик дискримінувати свиней, — Даня завжди вмів говорити так, що не зрозуміло, жартує він чи ні. Говорити так тоді, коли це було на межі. Половину людей це бісило рівно настільки, наскільки й захоплювало іншу половину. Токсично інтелектуальні провокації в фоновому шумі якогось певного контексту — того чи іншого — зачіпають нерв тих, в чию сторону вони спрямовані. Не почуйте дитину, насваріть просто так, чи ще гірше — залиште на самоті з її проблемами, і вона витратить наступні двадцять років на те, щоб навчитися ставити вас у таке становище чи ставити всіх оточуючих замість вас. У такі моменти, хай де б і що б ви зробили — це не буде вам до лиця, окрім одного — проігнорувати його знову і знову.
— Мої батьки мусульмани, це частина їхньої культури і моєї теж, але я не бачу в цьому проблеми, — відповіла Шаіра.
— Якої культури? — спитав Даня.
— Я народилася в Узбекистані, жила в Ташкенті до восьми років, а потім ми спочатку переїхали в Москву і років десять тому, коли мені було чотирнадцять, ми переїхали в Київ.
— Чому з Москви переїхали в Київ? — спитав я.
— Якщо хочеш, не відповідай, — втрутився Артур, сказавши Шаірі, й вкотре стиснув її руку.
— Ми переїхали через булінг. Я слово "чурка" в школі чула частіше, ніж своє ім'я. Було навіть таке, що й від вчителя... — сказала Шаіра. — До людей із Середньої Азії в Москві особливе ставлення.
— І не тільки з Середньої Азії, — сказав Даня. — Чув раніше ідентичну історію. Вона також була про школу, але мені розповідав її вірменин.
— А часом про школу розповідав не один з тих вірменів, через яких в тебе були проблеми? — перебив я його.
— Так. Один із них, — сухо відповів Даня.
— Які проблеми? — поцікавилася Шаіра.
— Даня позичив гроші у вірменської мафії і програв ці гроші в їхньому казино, — відповів сухо тепер вже я, трохи хвилюючись, що підняв цю тему.
— Я б навіть казино це не назвав, — відреагував Даня. — Скоріше, підвал з гральними автоматами. Але прошу це не враховувати при виборі хрещеного — навряд чи я зможу програти вашу дитину. — Даня зробив паузу: — Скажи краще, Шаіро, як вийшов такий маршрут Ташкент-Москва-Київ? Скільки років ти прожила в Москві?
— Шість років. У нас були родичі в Москві і були родичі в Києві. Батьки вирішили, що краще їхати в Москву. Більше можливостей знайти роботу, в Ташкенті її було дуже мало. Про Київ насправді і не думали, мабуть, тоді. Скоріше, в Київ вже переїздили з відчаю, коли до моїх страждань в школі, батьки ще й побачили, що перспектив ніяких залишатися вже не було. Принаймні для нас. В 2012-му році я опинилася в Києві.
— Якраз перед революцією? — уточнив Даня. — Не налякала революція?
— Батьків налякала, а я тоді вперше відчула себе українкою, — засміялася Шаіра.
— Це цікаво, — зауважив я. — Чому?
— Важко пояснити, — відповіла і зробила паузу Шаіра. — Мені вже було шістнадцять, тобто я була вже доросла і прожила пару років у Києві, в мене з'явилися друзі, і в момент Майдану я змогла відчути вперше в житті, як це не зважати на свою національність. Я ж звиклась вже з відчуттям очікування, що мені має прилетіти тільки за те, що я узбечка. В моїй сім'ї з острахом або нейтрально ставилися до Майдану, але в інших сім'ях більшість не хотіли бачити Януковича і хотіли змін на краще, вірили в те, що Майдан уособлював тоді. Я це чула в класі постійно. Чула від однокласників, чула від вчителів. Тому вона і є Революція Гідності. А я саме з того часу почала відчувати себе як вдома і забувати, що я "чурка".
Шаіра не повстидалася повторити це слово декілька разів, але в її інтонаціях не відчувалось відтінку незабутого прихованого приниження, як мені здалося. Ми й далі розмовляли про все, що прийде в голову, але слова "чурка" я вже не чув. Мені запала в душу її відверта зрілість, з якою це звучало. Запам'яталося. Недостатньо пройти щось у житті, потрібно ще й з цим якось жити потім. Що важче із цього, невідомо. Мене підкуповувало в людях вміння приборкати минуле. Навіть захоплювало. По Владу не було видно ніяких особливих змін в той вечір — виважений і спокійний, як і завжди. Артур теж поводився, як і завжди, але більше мовчав, ніж зазвичай. А Даню в якийсь момент розмови стало не впізнати. Спокійна міміка, ніяких різких слів. Він більше мовчав, ніж говорив. Навіть перестав вирізнятися.
— Я хочу дещо сказати, — Даня підвівся, взяв келих з вином, зробив паузу з певним офіціозом. — Шаіро, хочу тобі сказати, вже більше неважливо: розлучитеся ви в майбутньому, чи ні. Хай як би вже склалося, пам'ятай моменти, коли, дивлячись на вашу дитину, ти будеш в ній бачити Артура, впізнавати його — в ці моменти ти розумітимеш, що вже не зможеш відокремитися від нього ніколи і в тебе буде тільки два шляхи на все життя: або помічати і любити в дитині все те, що її ріднить з Артуром, або кожний раз згадувати про Артура з ненавистю і образою, коли бачитимеш, як твоя дитина так часто нагадує тобі про нього і нагадує не так, як тобі хотілося б. Не просто нагадує, а уособлює в собі так багато від нього. В такі моменти не переконуй себе, що для тебе Артур уже не важливий. — Даня зробив паузу. Він дивився на Шаіру і розумів, що вона не розуміє. Потім оглянув інших і побачив напружені обличчя. Він говорив далі: — Ти більше ніколи не зможеш бути байдужою до Артура, поки в дитині будеш бачити їх схожість. Тому я бажаю вам краще не розлучатися, але якщо все-таки розлучитеся, то я як хрещений батько прийду і стану вашою совістю, зробивши все, щоб мир переміг.
— Ми не розлучимось і будемо кохати один одного до кінця наших днів, — відповіла з усмішкою Шаіра.
Була майже північ, ми почали збиратися. Даня попросив мене поки що не викликати таксі, а всіх провести спочатку. Таксі Влада приїхало буквально за пару хвилин, ми навіть не встигли трохи поговорити на вулиці. Артура з Шаірою ми провели до машини і весь цей час я з Данею вели суперечки, як довго вони проведуть в дорозі до їхньої домівки в Бучі. Виявилось, довше, ніж ми думали обидва.
07.02.22
— В яку сторону підемо? — спитав Даня.
Я думав викликати таксі відразу, але після такого вечора немає нічого кращого, ніж пройтися. Ми вирішили йти в сторону Марийського парку, дійти до Арсенальної і звідти вже замовити таксі. Ми пройшли стадіон і пам'ятник Лобановському поблизу нього, піднімалися мовчки до парку. Позаду нас залишалася Європейська площа, залишався Хрещатик, в іншу сторону донизу лежав Поділ — все те, частиною чого ми були, тисяча моментів нас. Ми могли обрати будь-який напрямок — яка до чорта різниця, звідки викликати таксі — потягнуло в ту сторону — та й пішов. Могли піти через Хрещатик, дійшовши до номера 44, Даня б звернув в арку, зайшовши всередину дворика і спустився би в підвальчик, в якому був один із популярних барів міста. Але якби він не звернув туди, то він би звернув у перший наступний бар. Як рідко трапляється в житті, що в барах ти зустрічаєш людей, які з тобою залишаються надовго. Але хоч одне таке знайомство, яке тягнеться від барної стійки і на довгі роки в кожної людини, яка себе поважає, має бути. Один вибір, одна раптовість, один крок в певному напрямку й, можливо, це початок іншого життя. Один дзвінок, одна зустріч, один день — початок іншого тебе.
Незмінних речей в світі не так вже й багато, але серед них не обійтися без любові до рідного міста. Тієї любові, від якої стає так радісно, так легко поспішати повернутися. Залишати Єлисейські поля, Таймс-сквер, побережжя Середземного моря — що завгодно на цій планеті залишати, поспішаючи додому, щоб не перетворитися на привида на чужій вулиці, бо на тебе чекає попереду Маріїнський парк і Арсенальна, а позаду залишаються не лише тисячі моментів, але й тисячі моментів саме з тими, хто і є твоє життя.