Світло, яке існує в людях, найцінніше, що є у світі. Його потрібно захищати якомога надійніше та боротися за порятунок кожного загубленого ліхтарика.
Дід усміхнувся й показав мені палицею у бік лавки. Побіля Назара лежала коробка із цукерками. Буся, наче шкідливе кошеня озирнулася довкола, й повільно простягла лапки до цукерок. Повільно й дуже обережно вона взяла одну цукерку. Уважно роздивилась її. Потім вона піднесла цукерку до носика, аби понюхати. Щойно вона відчула солодкий аромат шоколаду, її мордочка розпливлася кумедною усмішкою.
Ще раз озирнувшись довкола, вона повільно піднесла цукерку до ротика й зосереджено почала жувати смаколик. Мить, і цукерки немає. Лишилися тільки кумедні шоколадні вуса довкола її ротика. З таким шоколадними вусами Буся стала ще милішою. Це дійсно неймовірна істота, сповнена простоти, щирості, дитячої наївності й любові.
— Я думаю Назару потрібно якось допомогти, — рішуче випалив я. — Воїну потрібна допомога і ми йому допоможемо. Буся старається, але й вона, мабуть, не всесильна. Вона, як я бачу, лише може бути поруч й зберігати світло, яке ще є. Їм обом потрібно допомогти.
— Я знав, що ти так скажеш, але це буде важко, — відповів Дід. — Щоб ліхтарик Назара засяяв знову, потрібно прибрати важкі спогади й віднайти найсвітліші загублені мрії. Ніхто не зможе цього зробити, окрім нього самого. Але це буде надзвичайно важко, адже він втратив надію і віру. Його поглинають темні кострубаті спогади.
— А що ж тоді робити?
— Для початку пізнай його краще, потоваришуй, спробуй зрозуміти його. Згодом, я розповім, що робити далі. А зараз мені час іти.
Я не встиг навіть слова промовити. Ледь тільки очима кліпнув і опинився у тому парку, яким звик його бачити — у зеленому і реальному. Я стояв на тому ж місці, попереду на лавці Назар, поруч мама. Бусі немає — лише коробка з цукерками. І де Дід? Я миттю озирнувся навколо, але ніде нікого не було. Лишень голос:
— Лесику, йди-но скоріше сюди. Білка вже прибігала за горішками.
Я хутко підійшов до мами й привітався. Вона поспішала, тому одразу віддала мені пакунок з горіхами й зі своєю незмінно широкою усмішкою промовила:
— Назаре, це Лесик. Лесику, це Назар. Залишаю вас удвох хлопці — гуляйте, відпочивайте. За годину я заберу вас обідати.
— Добре! — в один голос відповіли ми, а потім настала якась неприродна тиша, довга і ніби нескінченна.
Я сидів із пакунком горіхів і думав: "Чи говорив я із Дідом, чи то все мені здалося?". Я вертів у голові цю думку, ніби монетку, обираючи орла чи решку, а потім видав:
— Моя мама янгол.
— Так, вона справжній янгол, — несподівано погодився Назар, — Турбується, доглядає, хвильки не має, аби присісти відпочити. Проте вона завжди знаходить час, аби зайвий раз забігти, перепитати, чи все добре, і подарувати свою усмішку.
— Та ні, вона справжній-справжній янгол. У неї під халатом сховані крила, — заперечив я. Потім я трохи перевів подих і продовжив: — І у вас є крила, тільки вони чорні й зламані.
— Так, поскубло мене добряче, — знов погодився Назар.
— То ви не забули, звідки прилетіли на землю? Пам'ятаєте, що ви янгол? — переповнений радістю і здивуванням запитав я.
— Малий, ти, мабуть, на сонці трохи перепікся. Я ж то все образно говорив, метафорами, — пояснив боєць.
— А я серйозно говорю, — трохи ображено буркнув я. — І на сонці я не перепікся, в мене кепка є, ось.
Кепка в мене дійсно була, але пристебнута до шортів, тому враження на Назара взагалі ніякого не справила. Він тільки хмикнув у відповідь і повернув своє обличчя до сонячного променя, що проривався крізь зелену соснову гущавину.
"Не вірить", — подумав я, але розмови не скінчив, бо ж так просто здаватися — то не в моїх правилах.
— Я познайомився сьогодні у парку з Дідом. Це він мені розповів про янголів, — обережно продовжив я, уважно слідкуючи, чи буде якась реакція у Назара. Але він непорушно сидів і насолоджувався, як тоненький сонячний промінець ледь-ледь лоскоче йому обличчя.
І я продовжив говорити далі:
— Ми з ним гуляли в іншій реальності, яка існує поруч із нашою, але вона не наша. Ну, якось типу так. Але, якщо чесно, я не дуже зрозумів.
Нарешті Назар відреагував:
— Здається, я зрозумів. Це тобі баки забивав отой божевільний дідуган, що минулого тижня до мене чіплявся із якимись дурними розмовами.
Після цих слів я майже образився, але, стримуючись, відповів:
— Думаю він не божевільний. І розмови в нього, уявіть собі, будь ласка, цікаві.
— Цікаві, але від того не менш дивакуваті, — наполягав на своєму Назар. — Ходив тут з ранку до вечора зі своєю білкою дресованою і намагався мені вбити в голову, що знає, як допомогти.
— Білкою? — зацікавився я.
— Так, сиділа вона в нього, як зачарована на плечі й весь час очима водила туди-сюди, туди-сюди, ніби все розуміє.
Одразу в моїй голові спалахнула думка: "Мабуть, то Хуха обернулася білочкою, щоби показатись серед людей". А згодом мозок почав генерувати ще більш неймовірні думки: "Може, і ота білка, що я підгодовував, теж Хуха? Точно Хуха! Ось чому саме вона мене не боялась. Ми ж бо були із нею вже знайомі, а я просто не знав, що знаю її. Ну, тобто не знав, що Хуха — це білка. Вірніше, що Хуха може обернутися на білку. Маячня якась! Але мені подобається. Крутяк!".
Дивна у нас вийшла прогулянка. Та й розмова майже не вдалася. Час сплинув непомітно, як калюжі випаровуються під сонцем у спекотний день. І дружба не зав'язалася. Добре, хоч не посварилися — це теж невеличка перемога. Усе має бути поступово. Один день — один малесенький крок вперед.
Мама прийшла о півдні, як і обіцяла, усміхнена, хоча і заклопотана. Ми із Назаром, ніби змовившись, удали, що ніяких дивних розмов не вели, ані про Діда, ані про янголів. Хоч у чомусь ми дійшли згоди. І це вже друга малесенька перемога. Завтра буде легше.
ІІІ
Вночі я довго вертівся і не міг заснути. Навіть Шнурок не міг мене приспати своїм муркотінням. Ба більше, смачнюче солодке морозиво й новий фільм не потішили мене так, як зазвичай. І цей запах шоколаду знову переслідує мене. Може це Буся поруч? А може Назар мав рацію, і Дід все вигадав? Може мені все привиділося?
Я без перестанку думав і думав. Мій мозок, наче надпотужний комп'ютер обробляв отриману інфу. Мої питання вертілися в голові, як стара платівка, знову й знову обертаючись по колу. Час від часу в моїй голові вибухали думки— сумніви щодо побаченого і почутого. Згодом вмикалися думки, що вставали на захист чарівного Діда і його історій.
Місяць був у повні. Немовби величезна біла тарілка він висів прямо перед моїм вікном. Навколо місяця розсипалися зорі, блискучі й ще більш загадкові, ніж завжди. Певно вони щось знають. Думаю, вони щось бачили, але не можуть про те розповісти.
Тієї ночі не міг заснути й Назар. Ми знаходились у різних місцях, але одночасно, наче зачаровані, дивилися у нічне небо. Тільки причини не спати у нас із Назаром були вкрай різні.
Він не спав, бо боявся своїх снів, кострубатих, нав'язливих і гострозубих. Щоночі до нього
приходило уві сні оте страшне і колюче, чорне і безжалісне. До нього приходило саме те, що несе біль і печаль. Це воно майже згасило його ліхтарик й не дозволяє забути про все побачене під час страшних боїв.
Відповісти чому я не спав досить просто. Це ж очевидно. Я невиправний мрійник і вигадник. Занадто багато думок шурхотить у моїй голові, тому важко звільнитися від роздумів. Заснути важко, адже думки шелестять занадто гучно.
Ми із Назаром надзвичайно різні й водночас дуже схожі своєю самотністю. Ми дивилися тієї ночі в небо, а воно в нас. Так, саме в нас, ніби наскрізь. Глибоке нічне небо бачило нашу сутність, найпотаємніші секрети, що приховані від інших.
Повіки ставали дедалі важчими. Щораз очі залишалися заплющеними трішечки довше, ніж вперше. Ось я бачу сяйнисті зорі й величезний місяць, а вже за мить мої очі сліпить яскраве вранішнє сонце. Здається, я заснув, але не впевнений.
Я сиджу на величезній білій хмарі. "Все-таки я сплю", — промайнуло в моїй голові. Моя хмара зависла не дуже високо, хоча падати з неї не хотілося б, навіть уві сні. Внизу піді мною простягнувся величезний густий ліс. Височенні смереки де-неде сягають неба і ніжно лоскочуть блакить своїми зеленими верхівками. "Невже я в Карпатах?" — захоплено подумав я.
У мене чомусь склалося враження, що цей ліс живий. Хоча, будь-який ліс, що існує у світі, живий. Живі дерева, квіти, тваринки й птахи — усе живе, усе дихає, живиться, росте, а, коли настає час, помирає.
Шкода, коли життя припиняється раніше призначеного часу, тому ми повинні берегти ліси і їхніх мешканців. Не можна безжально вирубувати 34
дерева, не можна палити навесні сухостій або ж викидати пластикові відходи побіля річок чи на галявинах.
Усе довкола живе й відчуває біль, якщо зашкодити. На жаль, природа мовчазна й терпляча. Вона сказати не може про свій біль й не має змоги голосно вигукнути й благати про допомогу.
Так от, я бачу величний, ніби зі смарагду, ліс і галявину, а посеред галявини — рудоволосу дівчину. "Схожа на маму", — сяйнуло в моїй голові. Дівчина співала якусь пісню, збирала квіти й плела із них віночок. Вона стояла босими ногами на м'якій соковито-зеленій траві. Поділ довгої вишитої сукні ледь торкався молодих травинок і тендітних лісових квітів.
Дівчина нагадала мені чарівну Повітрулю. Я схотів було зіскочити зі хмари та підійти ближче, аби роздивитися її уважніше, послухати, про що ж вона співає, і запитати, чи Повітруля вона. Але вчасно я схаменувся й лишився на хмарі.
Раптом десь із далеку почулося тріскотіння гілок. Верхівки могутніх смерек затріпотіли, наче тоненькі молоді деревця. Пташки кинулися навсібіч. Лісом поважно крокував велетень.
Ззовні він не відрізнявся від звичайного чоловіка: руки, ноги, пишні вуса, вишита сорочка і кептар, на плечі накинутий чорний, гарно оздоблений червоними нитками сердак, а на голові крисаня. Справжній гуцул, тільки величезний. Такий великий, що оті височенні смереки ледве сягали йому грудей. Він упевнено ішов до галявини, розтинаючи ліс своєю ходою.
Я сидів ошелешений на хмарі й потайки тішився, що знаходжусь не в лісі, на шляху велетня, а у відносній безпеці. "А як же дівчина?" — сполохався я.