Ти лише все бистро помічай і бери на розум.
Справді на другий день увечорі повторилася точно така сама сцена. Не встигла наша господиня переступити порога, як на кухні вже немовби з-під землі виріс Адасько, звичайно, не з порожніми руками. Та цим разом, замість малого котенятка, притаскав здорового котюру, такого закуреного вугляною пилюгою, закопченого й обсмаленого, що важко й було сказати, якої він масти.
Свіжий набуток був трохи дикої вдачі, бо лише Адасько пустив його з рук, він притьмом чмихнув під кухонну шафу і там заховався в найтемнішому кутку, не проявляючи найменшої охоти нав'язувати ширші товариські контакти. Так що до вечері, наприклад, довелося випрошувати його звідтам з допомогою держака від мітли.
Але на тому не стало, бо на другий день невтомний Адасько в розпалі щедрости притирлив уже не одну штуку а цілу пару: під одною пашиною двигав коцура, під другою кішку! Правда, при цій нагоді висунув до пана Макса оправдану, зрештою, вимогу доплатити йому додатково по десять ґрейцарів від голови — за біль, бо під час "скоку" на шинок Розенблята перехопила його кухонна помивачка і сперезала по крижах коцюбою.
Так у короткому часі чередка пані Евдокії зросла на чотири голови і вже нараховувала разом сім штук. Наша хата обернулася в котячу менажерію: крик-писк, пронизливе голосіння, то дико-розпучливе, якби з кого живцем обдирали шкуру, то жалібно-плачливе, в сольовому та збірному виконанні, днями й ночами розносилося тепер з нашої хати та будило щораз більше затривоження не тільки серед найближчих сусідів, але і в самої пані Евдокії…
Мій неоцінений пан інструктор ріс мов на дріжджах!
—Так треба братися до діла!— тріюмфував, і очі в нього горіли злорадісною втіхою.— Бачиш, сину, тут справа проста, як обруч: треба трохи студіювати людську психологію. Хочеш лакомого відучити від лакімства — не відбирай у нього хліба, а, навпаки, напихай хлібом, поки не заткнеться. Те ж саме з нашою старою: хочеш котів? Любиш котів? На ж тобі! Маєш, бабо радість! Вчора прибула тобі одна потіха, сьогодні дві, завтра ще прибуде, я тобі позношу котів з цілого Львова, я тебе обложу котами, поки, кінець кінцем, вони тобі не насточортіють! Бо треба тобі знати, що ці цувакси — це не смирні й добре виховані домашні котусі! Ні, це, як сам бачиш, ненажирлива зграя, з дикими норовами, без почуття хатньої дисципліни і доброго тону. Як вони візьмуться тут господарити, то не лише засвинять цілу хату та перевернуть її догори коренем, а ще й в додатку — на що і я розраховую — перероблять на своє копито домашніх котусів! Словом — витвориться така ситуація, що наша старенька буде примушена, проти власної волі, розігнати ту всю голоту на сто вітрів! Так, народній приятелю: ворог буде розгромлений, а перемога наша!
Та радість пана Макса була передчасна… В зустрічі з дійсністю всі його пляни, всі надії-сподівання розвіялись, як солом'яний дим. Бо він зробив той самий промах, що його частенько роблять і з цього приводу програють вирішальні баталії найвизначніші полководці світу: не передбачив так званих непередбачених обставин. Він, можливо, досить вірно простудіював психологію пані Евдокії, зате ж скандально занедбався в студіях котячої психології.
А воно зразу стало ясно, що наша менажерія розполовинилася на два табори: табір домашніх і зайшлих котів. Доматори з самого початку зайняли ворожу поставу до зайд — і не дивниця, зайди в корені підтинали їхні життьові інтереси: пожирали-бо, крім своїх, ще й їхні порції, витісняли їх з м'яких та вигідних леговищ, взагалі стали себе вести дуже ароґантно. Зудар висів у повітрі і спалахнув одного дня таки на наших очах:
Після кількох відокремлених сутичок і перепалок по кутках то сям, то там дійшло до генеральної офензиви автохтонів, які об'єднаними силами, з заїлістю, вдарили на зайд! Уже в першій воєнній суматосі домашні коти трохи не роздерли на шматки сіро-буре котеня, якому тут же, на полі бою, з надмірного перестраху, трапилась одна неприємна, а ще менше запашна пригода…
Знявся пекельний вереск, що його чути було аж до пекарні Меркурого! Бій вив'язався короткий, але жорстокий, і закінчився блискучою перемогою автохтонів. Розгромлені зайди — покусані, обдряпані, з обшмалатаними вухами, відв'язуючись від ворога, розбили в кухонному вікні шибку і тією дорогою пробились з хати на волю.
І тільки ми їх бачили…
Не треба хіба казати, що ця неочікувана подія була для мого пана інструктора неначе грім з ясного неба. Вона підкосила його, як сокирою, зім'яла, згнобила, знівечила, споневір'яла, морально знищила!
—Пропало! Все пропало!— трохи не заплакав пан Макс, звалившись на "недокінчену симфонію".— Анатемське котяче кодло, скільки воно мені здоров'я коштує! Ба, коли б то лише здоров'я — а скільки грошей! І все на пропаще: чотири гади втекли, а три свої осталися, мов на глум. Скажи тепер, Михайле, чуро мій вірний, чи не вийшли ми на скінчених дурнів?
—Так є, прошу пана інструктора!— відрапортував я по-вояцьки і стукнув зап'ятками.
4
Щось тиждень чи два після тієї пригоди пан Макс ходив неначе отруєний. А вже найвірнішим показником поганого настрою в мого неоціненого пана інструктора був його вовчий апетит. Бо в нього виходило все не так, як у людей: буває, коли хто має якусь журбу чи клопіт, то тратить сон і апетит, а пан Макс навпаки — чим більше журився, тим краще висиплявся, а вже з'їсти міг тоді хоч би коня з копитами.
Аж тут одного разу сильно мене здивували й непомірно зацікавили загадкові приготування, що їх пан Макс поробив у нашій кімнатці. Не знати навіщо повипихав з покою до кухні такі меблі, як "недокінчену симфонію", столика-інваліда, крісла і навіть моє розкладано-складане ліжко. Одиноке вікно в кімнаті заслонив коцом, щільно пришпиливши його цвяшками до стіни. Черідку пані Евдокії, яка саме заживала післяобіднього відпочинку, насильно розбудив з солодкої дрімоти і перегнав з кухні до покою. Причинив двері кухні, засвітив електрику…
І тоді, Бог його знає звідки, витягнув дивовижний струмент — не то шевський потягач, не то поясок загострювати бритву, в кожному разі бути полоскотаним поспиш таким інструментом аж ніяк не належало б до приємности.
Після цих приготувань мій неоцінений пан інструктор старим звичаєм виголосив до котусів пані Евдокії коротку доповідь:
—Лежні! Трутні! Дармоїди! Як ніколи в житті я не був, так і тепер не є прихильником насильства і терору. Тому я вас ніколи не бив, не мотлошив, ніколи не вживав у стосунку до вас фізичної, що так скажу, переваги. Та тепер, в силу виняткових обставин, доведеться її застосувати… Справа-бо роїть на вістрі ножа: або я, або ви з хати! Я є кість від кості, плоть від плоті дитина нашої вольової й динамічної епохи, я —стоп'ятьвідсотковий принципіяліст і, як такий, на жадний гнилий компроміс із вами не піду. Раз сказав слово, що здихаюсь вас із хати, то вже мушу до кінця стояти на такій ідеологічній плятформі. Я гадаю, що ви, як інтеліґентні тварини, зрозумієте мене, пошануєте мої погляди і не будете заскочені, коли я запізнаю вас практично з основами вольового світогляду. А тепер, Михайле, чуро мій вірний (це вже пилося до мене), перехристись три рази й заспівай: "Ой, хто, хто Миколая любить".
—Ой, та ще далеко до Миколая,— зробив я несміливу заввагу.
—Не шкодить. Тренуйся вже тепер. Ану, затягни голосочком!
"Ой, хто, хто Миколая любить!
Ой, хто, хто Миколаю служить!.."
Я співав, виводив голосами, а в той же час мій неоцінений пан інструктор поплював у жмені та й давай хрестити налигачем котусі пані Евдокії! Як не як, а кохані котусі були тим несподіваним фактом таки досить заскочені. Поки ще пан Макс теоретично запізнавав їх з основами вольового світогляду, то було півбіди: котусі сиділи собі вкупці, доброзичливо прислухались його бесіді і задоволено муркотали. Коли ж знечев'я пан Макс перейшов від теорії до практики, сердешні котусі просто сторопіли! Та ж досі ніхто не посмів не то що вдарити їх, але й пальцем торкнути!
В першу мить вони ні не ворохнулись, сиділи, наче здеревілі, не знаючи, що це з ними таке твориться… Та коли налигач дошкульніше затанцював по їхніх хребтах, вони підскочили, мов опарені, і кинулись врозтіч. Та ба! Тікати не було куди… Двері заперті, вікно заткане коцом, скрізь голі стіни, ніде ані куточка, ні щілиночки, щоб заховатись від напасті!
Вони метушились, як у пастці, дерлися по стінах, дряпалися аж на стелю — та все дарма, налигач досягав їх усіюди і парив, парив, аж гуділо. Ця коломийка продовжалася так довго, аж нам усім те все набридло: мені співати "Ой, хто, хто Миколая любить", панові Максові — пороти котусів, а котусям — ламентувати й дертися по стінах.
—Ну, думаю, на сьогодні досить,— сказав мій неоцінений пан інструктор.— Подаю до загального відома, що продовження сеансу відбудеться завтра, по обіді. Прохається всіх учасників явитись точно в означеній годині.
Так то подібний "сеанс" повторився ще завтра і кілька днів підряд. Ясна справа — мені і панові Максові від таких засідань великої шкоди не було, зате бідні котусі через тиждень мов не ті стали: помарніли, схудли, посумніли, зробилися сильно нервові і полохливі.
Наша пані господиня зразу це запримітила і затривожилась:
—Ой, пане Максю,— забідькалась,— чи ви того не завважили, що з нашими котусями щось не доладу? Ви бачите, як вони, сирітоньки, осоловіли? Може, хворі абощо?
—Гм, гм!— глибокодумно похитав лобом мій неоцінений пан інструктор.— То ви, пані Павлово, мушу вам це надмінити, щось пізно спам'ятались, що з ними справа не гаразд. Я вже це віддавна бачу, ще відтоді, коли вони пожерлися з тими приблудами, яких ви так великодушно, а необачно прийняли в хату!
—Ну-ну, скажіть, що ж ви таке побачили?
—Ой, пані Павлово, пані Павлово, ви, мабуть, не уявляєте собі, як то рисковно пускати в хату кота з вулиці! Таке стерво всюди лазить і всяку чуму, всяку заразу за собою носить. Ану, не дай Біг, якби котре з них було скажене?.. Тоді могло б, як ніщо, і ваших котусів заразити скажениною і навіть нас покусати! Хоч і так не знати, що ще з того всього може бути!
—Ой, Матко Найсолодша Милятинська!— сплеснула руками пані Евдокія.— Пане Максю, та що ви таке говорите! А сохрани і заступи нас Господи від такого горя!
Перший удар був добре вимірений: в серці пані Евдокії засіялись зеренця тривоги, сумніву.