Коли Червона Армія відходила із західноукраїнських областей, робітники тресту, а з ними й Макартичян, влилися в артилерійський полк. Незабаром полк потрапив в оточення, і після тяжких боїв Макартичян з групою вцілілих бійців спробував перейти фронт. Але й тут їм не пощастило, довелося повернутися в тил. Удвох із політруком Яременком Макартичян прибився аж до Вушанки, де влаштувався теплотехніком на цукровому заводі. Яременко був із цих місць, то невдовзі налагодив зв'язок із підпіллям, до якого увійшов і симпатичний теплотехнік на прізьвисько "Макар". Гарячий на руку цей майстер цукроваріння вибрав слушну годину і перекрив вентиль продуктової комунікації, від якого жом потрапив не в яму, а в заводські водяні баки, забив сорочку парових машин, і врешті-решт завод так стрельнув, що Макар опинився аж у Губському лісі, а німці надовго втратили надію пити каву із бужанським цукром.
У лісі Макара вже виглядав Яременко, та й не сам, а з кількома вірними хлопцями, які роззброїли бужанський поліцейський стан і припаслися всім необхідним для того, щоб вирити землянку та почуватися в ній більш-менш затишно.
Тоді ж таки Яременко вручив Макарові "ТТ" й оголосив його командиром партизанського загону, на що колишній теплотехнік зауважив, що командиром годилося б призначити когось із місцевих, а саме Яременка. Той у свою чергу делікатно натякнув, що це не колгоспні збори, де можна голосувати, вони — військовий підрозділ; отже, командувати мусить старший за званням. Тоді Макар заховав пістолет у кишеню пропахлої жомом діжурки і віддав перший наказ: поки суха погода, вирити ще пару землянок.
"А за те, хто в них оселиться, відповідатимеш ти, комісаре", — так Макар сказав Яременкові, і раптом йому здалося, що він колись уже був у цьому лісі, стояв ось на оцьому місці — чи то від бентежного запаху осені, чи, може, від того, що мішаний Губський ліс, розкинутий на горбах, нагадував йому рідний Цахкадзор; та й хіба не буває так, що, потрапивши у ніколи не бачений край, зненацька ловиш себе на думці, що ти тут не вперше, і тоді ввижається, ніби ти колись уже жив на цьому світі, ніби ти й сам вічний, мов світ.
Яременко помітив, як почервонів рубець біля Макарового ока (дивно, від того шраму його обличчя не суворішало, а якось печально посміхалося), зрозумів те по-своєму і мовив тихо: "Я трохи знаю наших людей, командире".
Як тільки стемніло, Яременко пішов у Шалівку, а перед досвітком устиг заглянути і в Сестринці — одвідав сестру Санюху. Коли повернувся в табір, пригостив хлопців козиним молоком і свіжим, ще теплим підпалком, який Макарові пах лавашем, — і йому знову здалося, що цей ліс — Цахкадзорський; так, мабуть, завжди мариться людині рідна домівка перед великою і небезпечною роботою.
IX
Мучило Дмитра те, що в Яленки з'явилася таємниця від нього, бо як же це так: він тільки й думав про неї, а Яленка, бач, мала свої клопоти, про які їй не велено говорити. Аж злість розбирала Дмитра до тих людей, що ховаються од своїх, — до Макара, про якого лиш обмовилася Яленка, до Семена Момота ("Не раджу, — каже, — далеко в ліс заходити"). Яленці можна, а Дмитрові ні? Яленка своя, а Дмитро ворог? Ні, тут щось не те. Якщо той Макар такий хитрий, то краще б сам вийшов із лісу поспитати у німців, чого це вони тут розперезалися. А якщо боїться, хай так і скаже, — розпалював себе Дмитро, хот і знав, що злість його дурна, так він лютився колись на Йосипа Павловича, молодого вчителя фізики, котрий щодня викликав Яленку до дошки і ставив їй п'ятірки, дарма що дівчина знала ту його фізику не краще за інших, але вчитель — Дмитро переконаний в цьому — не слухав її відповідей, а поїдав Яленку очима. То, може, і цей Макар такий?
— Ти, Митю, — каже мати, — хоч би один вечір у хаті всидів. І охота ото тобі місити болото аж до церкви?
Дмитро круть — і вже за порогом. Теж сказали — охота. Тут така нетерплячка, що насилу доживаєш до того вечора, пішов би не те що до їхньої церкви, а й до лаври Київської. Добре, що лишилися татові гумові чоботи — тепер вони на Дмитра якраз, не треба й носаки замощувати. Ідеш у них розкислим шляхом — чвак, чвак, а ногам сухо.
Загусають вологі сутінки, на вулиці піде ні душі. То колись було весело, а ще як погода, дивися, й "індики" навідаються до сестринських дівчат. Тепер люди по хатах сидять. Навіть світло лиш де-не-де блимає у віконцях. Он і Вакула вже спить, не прийшов до нього дід Печиборщ на карти; після того, як поглумилися над ним німці, не показується старий, не чути його веселої балачки, мовби і він онімів,
І коло церкви порожньо, тихо. Миші, і ті не гуляють. Пахне розмоклим деревом і холодною землею. Яленки ще немає. Видно, зарані прийшов Дмитро. А в Миклика світиться. Не спиться чоловікові. Хіба спатиметься після того, як зодягнувся в німецьке? Гвинтівку ту почепить на плече, а приклад мало не по землі волочиться, — воша нещасна. Це б підійти до його хати, черкнути сірником, хай знає. Правда, стріха намокла, не спалахне одразу, а гасу нема. Ні, краще б гвинтівку його поцупити — тоді вже можна й за шахти податися. "Стій! Хто йде?" — "Свої, хлопці. Ану, показуйте, де тут ваш Макар причаївся".
— Це ти, Митю? — Яленчин голос.
— Я.
Вона підходить до Дмитра і легенько торкається його руки.
— Змерз?
— Ні, я тільки прийшов, — каже Дмитро і відчуває, що йому й справді зводить підборіддя, ось-ось зацокотить зубами. Але то, мабуть, не від холоду. То від того, що Яленка взяла його за руку, і Дмитра трусить якийсь незбагненний страх — отак з ним завжди буває, коли вони вдвох та ще в темноті.
— Я ж чую — руки мов крига.
— То ж лише руки.
— Ходімо до нас у повітку. Там тепло. — Зараз її очі не сині, а темні, як осінні річкові плеса.
Вони йдуть до Яленчиного двору, коло хати Дмитро майже не дихає, щоб не почула тітка Санюха. Ялеика тихенько прочиняє двері в повітку.
— Бач, он гороховиння? Сідай зігрієшся.
Дмитро нічого не бачить. Темно, хоч око виколи.
— Он там, під стіною. — Яленка знову знаходить його руку і веде кудись у темряву, поки вони не натикаються на купу бадилля. Сідають. Тут сухо й затишно, як у вусі, але Дмитро не може вгамувати в собі дрібну дрож. Аби хоч не ця пітьма. Щось ворухнулось у кутку, він лиш тепер помітив біленьку пляму і здогадався, що то козеня.
— Базь-базь-базь, — покликав його тихенько. То так — аби не мовчати. Щоб не чутно було, як двигтить серце.
Козеня й справді — мабуть, впізнало Яленку — підійшло до них, простягло довгеньку мордочку, дихнуло теплом.
— Сирітка моя, — погладила його Яленка.
Дмитро й собі провів рукою по м'якенькій шерсті і торкнувся Яленчиних пальців. Так вони й пестили козеня, ловлячи гарячі дотики одне одного, а те покірно стояло біля них, мовби заворожене якимось дивом, якоюсь таїною, що єднала зараз цих двох людей.
— Хороше моє, хороше, — шепотіла Яленка і все міцніше тулилася до Дмитра, він чув на собі її дихання — так дихає лише чиста ріка о вранішній порі, — і йому ввижалося, ніби стоїть над рікою, дивиться на швидку течію, і від того закрутилася голова, все попливло перед очима. — Хороше моє, хорош… ший.
Дмитро обійняв її, і вони вдвох попливли за тією течією на срібному човнику, попливли далеко-далеко, аж у той світ, де тільки їм двом було місце.
X
Вдарив морозець, обпалив останнє ріденьке листя на деревах, скував розгасну дорогу, і знов у Сестринці внадилися поліцаї — не добрали першого разу худобу. Як перед безголов'ям, ревли корови, виведені на мороз, лящали свині, кудкудахкали наполохані кури.
Дійшла черга і до Дмитрової Квітки, та й самого Дмитра не забув Миклик.
— Збирайся, — каже, — поможеш гнати корів у Жалівку.
— Пилипе! — хапала його мати за рукав. — У хлопця й одежини путньої немає в дорогу. Корову бери, а його не руш.
— Багато вас таких голодранців. А мені діло треба робити.
— Не впирайтеся, тітко, то краще буде, — весело сказав чужий поліцай, розчервонілий од самогону. — Один впирався, то і впирачку одрізали, —і його пузо-діжа загуло, затряслося від сміху.
Що вдієш, погнав Дмитро з ними худобу. Поліцаї торохтять на возі по мерзлих грудках, а він попереду йде за чередою з вишневим пужалном. Ті сміються, горланять, на ходу розливають горілку. Якби ж оце у Дмитра замість пужална автомат, а так — мусиш підгейкувати на корів, наче й сам найнявся до німців. Побачила б зараз його Яленка, мабуть, крізь землю провалився б.
Поминули місток, дорога закривуляла лісом, і тут Дмитрові вперше спало на думку: тікати. Але куди? Миклик приведе поліцаїв додому, і тоді не минути лиха. За шахти? А куди ж іще! Там він будь-що відшукає…
Дмитро озирнувся на підводу й зіткнувся очима з пузатим поліцаєм, що витріщив посоловілі баньки, ніби вгадав його думки. Пузань поплескав долонею по прикладу гвинтівки, показав Дмитрові загнутого назад великого пальця і знову зареготав. Юродивий, чи що?
Дмитро відвернувся, кинув поглядом поміж дерев. Безлистий ліс просвічувався далеченько, і якщо зараз побігти, ці собаки підстрелять його мов зайця. Стало страшно. Не смерті боявся, не болю, а страшно було подумати, що більше ніколи не бачитиме цього лісу, і неба, і річки…
Але він мусить тікати. Хай отам далі, де почнеться сосняк, він приховає його від куль. Так, молоденька сосна густа, бігти між нею важко, зате вони не встигнуть і вистрілити, як його вже і слід розтане.
Дмитро знов озирнувся. Пузань перекинувся набік і вислуховував п'яні теревені. Ні, мабуть, він ні про що не здогадувався, то Дмитрові здалося.
"А вона мені кае, хіба ви, дядьку, ще той… А після того кае, чуєш, Пилипе, уже після того кае…" — плів язиком тонкошиїй, мов гусак, поліцай, і його час від часу перебивало то пискляве хіхікання Миклика, то басовите пузаневе "ги-ги".
Смійтеся, смійтеся, там ще воно покаже, кому буде смішніше. Сліпи залили, то й у Жалівку не втраплять самі, — заспокоював себе Дмитро, бо що не кажи, а чим ближче підходив до сосон, відчував, як холодний клубочок страху дедалі настирливіше ворушиться біля серця і ноги аж підгинаються в колінах.
Лишилося зовсім мало. Ось дорога поверне ліворуч, а там і сосна. Вже навіть чути запах живиці. Не озирайся, іди спокійно, щоб вони нічого не запідозрили. Швидше б уже та сосна. Ні, не треба швидше, нехай він заспокоїться, нехай збереться із силами.
За поворотом показався зелений кучерявий сосняк — густий, непроглядний, і Дмитро зійшов на узбіччя дороги, вдаючи, що завертає корову.