Лаяли кріпаки козаків; лаяли панів; лаяли попів: не було того на світі, кого б вони не лаяли, як свого лютого ворога... за ті два роки! Одначе, налаявшись, назмагавшись та накричавшись досхочу, вернулися знову на роботу. Хоч яка вже там і робота була?! Кожен норовив як можна менше робити, а більше собі загарбати: як би пана одурити.
Пани дивилися на ту роботу, — та охали, та зітхали, та нишком-тишком самі між собою щось балакали... А кріпаки собі тихенько один у одного питали: "Чи то ж то нам заплатять за ті два роки, що робимо, чи ні?"
Оже — як-не-як — добували два роки. Підскочила гаряча пора: оранка, косовиця, грабовиця, жнива, возовиця, молотіння нового хліба, — ніколи було дихнути, не то що...
Ішлося вже до Різдва. Рочисте свято клопотало кожну сім'ю своїми споконвічними клопотами. Там кололи свиней, і несамовитий крик їх розносився по всьому селу; там клопоталися їхати в місто на красні торги, продати хліба, накупити нужного про свято — і ладану під кутю, і риби — на багатий вечір, і солі — про всяк день, а тут жінки заходилися коло мазання й зрушили завсідній покій життя.
Одному Чіпці з товариством немає клопоту. Сяк-так позатикав побиті шибки то ганчірками, то онучами; вкине у піч гнилої соломи, — тліє вона там собі та курить, буцім-таки й гріє... Байдуже їм про тепло; дарма — про їжу! Їх гріє жидівська горілка, а їсти — жують хліб сухий з сіллю — теж від жида. А коли хто з товариства зніме з сідала в сусіда курку чи півня, розчинять, спечуть, настромивши на спичку, з'їдять, — та й ситі! Хоч і бачив Чіпка таке безпутство — часом робилося йому противне таке життя й таке товариство, — та заллє очі — мовчить... Іноді йому хотілося і гарячої страви попоїсти. Тоді він полізе в розвалений погріб, назбирає ще торішньої ріпи, що де-где по кутках завалялася, начистить, зварить юшки — та тільки всього!
Люди дивилися на таке життя та хитали головами.
— Ні вже: не буде добра з такого! горбатого могила виправить... Ще хоч би не товариство, то може б... Та стійте, діждемо набору: хоч отих курокрадів заправторимо, коли його не можна...
Ось настали й святки. Радіють люди, що діждали; гостюють, гуляють то дома, то в шинку. А Чіпка з товариством і не вилазять з його; людей закликають, частують... Чоловіки — нігде правди діти — таки ласенькі на дурницю випити, — то й раді такому случаю, — п'ють та вихваляють добрих молодців... Дехто й з молодиць, цікавих подивитись на зборище та ігрище, та ще де співи та танці, завернув туди... А жид, як знав, десь і музику видрав... Музика ріже-тне; п'яні чоловіки трохи на головах не ходять, та вибивають гоцака коло молодиць; а ті й собі — дивляться-дивляться, то це одну й візьме нетерпляча — і пішла дрібненько бічком, бічком, немов пливе по воді; а яка з п'яніших схопиться за запаску, підніме її трохи та — гай-гай по хаті, як шуліка за курчатами... Сміх, регіт, крик... А Чіпка знай до жида: давай те! подавай друге! неси третє! Лушня у танцях, як не перерветься, музику перетанцьовує; Пацюк на язиці, як на балабайці, вибиває; один тільки Матня, роздутий, червоний, як жар, з сонними, п'яними очима сидить у кутку, куняє: оце прокинеться, вип'є, зареве, як бугай, на всю хату та й знову притихне — куняє...
Гульня розвернулася на всі боки. Забули про свято, забули про Бога, забули про домівку. З ранку до вечора, з вечора до ранку одно п'ють та гуляють. Жінки, не бачивши третій день чоловіків у вічі, підняли такий галас, немов на село найшла кара Божа або пожежа половину села виполонила.
— Оце напасть господня! оце лихо несподіване! — желіпали вони. — Такого ще зроду-віку ніколи не було!.. Бог дав свято — в церков піти, Богу помолитись, а він у шинку молитвує! Бог дав свято, щоб дома з дітьми та з жінкою любо-тихо провести, а він у шинку з п'яницями та волоцюгами гуляє! Треба хоч до батюшки піти, щоб яку покуту наложив на розп'яницю з п'яниць.
Деякі таки знялись, пішли — не до батюшки, а до матушки жалітися. Матушка почастувала їх горілкою й обіцяла розказати, як устане, батюшці. Молодиці вернулись додому, а чоловіків усе-таки нема... Вони ще заполонили в ту гущу й дяка. Дяк цей старий уже був, — у піст, бувало, "алілуї" не виведе, такий старий. А вхопивши чарку та другу тієї живиці-дурниці, й він побадьорнішав трохи. Де та й сила взялася, міць прибула! Співає з молодицями так тонко та голосно, мов молоденька дівчина. А це, випивши ще чарку, як підбере поли в балахона, як ухопе товсту, червонопику молодицю, та ну гоцака садити. Тільки борода та коса майтолає, а він — так халясує, так халясує... Аж упрів, аж мило на йому лягло. Чоловіки регочуться, а молодиці коло його, щоб ще дужче роздратувати, так увиваються, так увиваються: одна втомиться, друга її місце заступає...
— Що ж усе танцювати та танцювати, — крикнула одна реготуха, — якби ви нас, дяче, повозили ще!
— Бач, чого сучі дочки захотіли! Бач, чого їм заманулося! — взявшись у боки, каже дяк. — Шукайте санчат, повожу вже... Один тому час, що батько в плахті!
Де взялися й санчата. Витягли дяка з шинку надвір, запрягли; насідало молодиць повнісінькі санчата, ще й зверху; дяк аж угинається та самотужки пре, а молодиці — співають та вигукують, як на весіллі... А це одна як схопиться, як підбіжить до дяка:
— Нема, дяче, місця! нема, дяче, місця! Ну, я сяду верхи! Повози й мене!
— Сідай, бісова! — кричить дяк, перегнувши спину.
Молодиця скочила; дяк не здержав, поточився, впав; молодиця зверху... Другі позскакували з санчат, та й собі туди — пхаються, падають... А чоловіки: "Мала купа! мала купа! на купу! на купу!.." Навалило молодиць стільки, що трохи дяка не задавили. Витягли його — ледве дише... Регіт, гвалт... Здуріло село!
Гульня розв'язала язики, розбуркала зомлілі, пригнічені душі, розкорписала ті врази, що глибоко крилися в серці... Серед гульні згадали піщани й за два роки...
— А що ж це воно, братця? — заводить хто з кріпаків: — це так — два роки робили та й дурно?!.
— Авжеж дурно!
— Чого ж дурно? Адже цар дав волю: живи, де хоч, роби, що знаєш... Ну, щоб, бач, уже не зовсім і їх обійти — неситу ту прожир: — "поробіть, мов, люди добрі, ще два роки, — хай уже вони звикнуть за цей час з думкою, що вас не буде!" Так як же він дума: ми йому ці два роки дурно робили? дурно втрачалися?.. Адже якби я до хазяїна став, то рублів би сотню заробив... А в його як?
— А так: робив-робив, та й виженуть з двору в три вирви...
— Ні, чорта з два! Мені рощот давай... он що! Ми знаємо ваші каверзні... Буде того, що над нашими дідами та батьками знущалися та з нас воду виварювали... Заплати ж мені хоч за ці два роки!
— Заплачу... наставляй кишеню! — сміявся другий, тверезіший.
— Чого ти смієшся?.. І заплатить! Піду, скажу: давай рощот! — і дасть...
— По гамалику...
— Чого по гамалику?.. А в Побиванці? га, в Побиванці?.. Адже дав? Хати дав, грунти дав... Затялись в одну шкуру: давай рощот! — і дав... Брат рідний дав; а наш би то й ні?.. Еге! Якби ми не такі дурні... А то — сидимо собі мовчки, мов не про нас річ... Рощот давай! в одно слово: рощот!
— Толкуй...
— Дурню, а не толкуй!
— Ти сам дурень... Залив очі та сам не знаєш, що верзеш...
— Що ж я верзу?.. кажи: що? — сучиться п'яний.
— А то... що як почує хто, та шепне туди... Ти знаєш, яка він сила?.. Буде ще!
— Що ж мені буде? Нічого не буде, бо правда! А ти все-таки дурень...
— Не дури лишень, бо щоб сам не здурів.
— А що, битимеш, може? Битимеш? Ну, бий!
— Хай тебе лиха година поб'є без мене! Одчепись, сатано!
— Ні, бий!.. Сякий-такий сину, бий!..
Та й підставляє лице. Супротивник осувається назад, наставивши обидві руки, щоб, бува, з п'яних очей, не креснув зачепа... Люди збігаються з усіх боків: оступлять, дивляться — що далі буде.
— Бий, кажу!.. — кричить перший та хвіть другого по пиці... Той — здачі. Зчепилася бійка... Крик... гвалт... Насилу розборонили люди та й ведуть знову в шинок "мирову пити", щоб справді не дійшло, бува, до того... Хто винуватий, хто правий? гаразд не знав ніхто... У кожного була думка, що добре б і рощот одібрати; був і острах того... "А як не дасть, та ще... не доведи Боже, щоб гірше не вийшло!"
Одначе горілка взяла своє. Чим далі, то все більше й дужче виступала правда першого; а острах другого нехаяли, як легкодухого чоловіка. Зашуміло село, як на пригру бджоли: сміливий і несміливий збиралися в купи, гомоніли, радились, змагались... І ходили до жида в шинок могоричу пити...
Минуло Водохрестя. Час би за роботу братись... Та чи до роботи, коли день у день зберуться або в шинку, або й так де, то одно тільки й чути: рощот та й рощот... Піймали раз одного з Побиванки. Розпитують: чи дав двори? чи подарував хати?.. — Дав, подарував!..
— Бач!.. — в один голос: — значить наш дурить! Коли ж так, — не діжде!..
На завтра, ще чуть стало сіріти, зібралися коло волості та взяли старшину з собою і пішли до пана в Красногорку.
Прийшли; стали в дворі коло ганку — повнісінький двір, нігде голки просунути; послали просити лакея, щоб сказав панові; обіщали навіть "на табак" лакеєві, коли швиденько панові скаже.
Василь Семенович ще спав і з ліжка почув щось за гомін, за топіт. Він подзвонив лакея; розпитав, що то. Той сказав. Наче хто голкою шпигнув вельможного пана, так він прожогом скочив з ліжка; звелів подавати мерщій убрання; випив нахватку стакан чаю і, не глядя на те, що жінка, ламаючи руки, благала не виходити, вискочив з хати — червоний, сердитий...
Він догадався, що це недаром ціла піщанська громада присунула, — та думав своєю сміливістю зразу її осадити.
— Що вам треба, піщани? — сказав він, хоч грізно, але здержуючись.
Піщани поздіймали шапки; кланяються.
— До вас, пане...
— Чого?
— За грішми, пане...
— За якими грішми? — скрикнув пан і глянув гостро на громаду.
— Що два роки служили, пане...
— Дураки! Ви ж повинні були ці два роки служити...
Мовчать передні, кланяються.
— Як повинні? — обізвався хтось зсередини. — За плату ж, то й служили...
— За яку плату?.. Закон велів!
— Закон? — знову викрикує зсередини, — то ви самі настановили такий закон!..
— Хто там озивається? — питає пан. — Ану, виходь сюди, та побалакаємо...
— А чорта! давай гроші!
— Хто озивається, сякі-такі сини? — кричить уже на все горло пан.