Життя знову мало сенс, мало неповторність, стимул і потребу. Бо якщо він потребує її, то що може бути важливішим?
Поговорили. А через два дні Василіс зателефонував знову і з цього часу дзвонив постійно. Невдовзі попросив, а чи то запропонував їй приїхати, взявши хоча б одного разу вихідний і в суботу. Пообіцяла, що поговорить із господарями. Тож помалу почала налаштовувати себе на розмову. Але що казати? Інтуіція підказувала, що правда й буде найкращим поясненням.
Ближче до кінця тижня, одного вечора, коли діти були зайняті своїми друзями, а Наталія мала вільну хвилину, Слава звернулася до неї:
— З того й починай, з найважчого! — весело й дзвінко, як завжди, відповіла Наталія.
— Хочу просити у вас додатковий вихідний, хоча б раз на місяць, — суботу й неділю. Або знімайте мені з оплати, або буду відпрацьовувати, коли буде потреба.
— Про все можна домовитись, — не заперечувала Наталія, — а для чого тобі, якщо не таємниця, тих два дні?
Слава зітхнула, думаючи знов як почати.
— Хочу поїхати за межі Афін, дорога далека, тому одного дня замало. Я проживала до цього часу в Гісьйо, там у мене був зв'язок всі ці роки, що я в Греції. Жили разом. Дещо не поділили... і ось я тут.
— І не важко здогадатись, що нині відбулося перемир'я, — додала Наталія.
— Так, щось подібне. Мені важливо бачитись із цією людиною, та й просто помандрувати кудись, відірватися від міста. Там щось таке, як мій другий дім.
— Розумію тебе. Два роки — то немало. До того ж, відчуття свого дому. Думаю, це найважливіше тобі тут, в чужому краї.
— Так, бо кажуть, що свої стіни гріють, хоча вони направду й не мої.
— Не власніть тут важлива, а відчуття, — погодилась Наталія, — а що не поділили? Вибачай уже за цікавість жіночу.
— Проживали разом, працювали разом... Час летить, а віз стоїть. Рішень спільних не приймається, ось і прийшлося приймати рішення самій.
— Класика. Не ти перша й не ти остання. І я там побувала... Десять років зустрічей, кохання, й жити разом намагалися під час навчання в Нью-Йорку. І, як ти кажеш, віз далі не поїхав, — звела брови догори Наталія, — такі поразки часто можуть спіткати довгочасні стосунки, де нема визначеності від початку. А з Дмитрієм протягом року все й визначилось. Про дитину спільну подумали, а потім і про шлюб, суто з суспільних міркувань. Але це важливо, як бачиш. І все було ясно з першої миті — ми разом, бо хочемо сім'ї. А все, що застоюється, лише до болю приводить, — і розірвати важко, і залишити все як є — ще важче.
— Не маю чого додати, — стенула плечима Слава.
роби як знаєш, бувають і винятки з правил. Ми з Дмитрієм обговоримо твоє прохання і повідомимо тебе.
Слава чомусь була певна, що не відмовлять.
Наступним днем була субота, тож зранку за сніданком їй повідомили своє рішення. Позитивне. Вигідніше для них, якщо Слава відроблятиме подарований їй день у котрийсь із вихідних.
— І коли думаєш поїхати? — спитала Наталія.
— До Різдва йде, тож, гадаю, на свята. Ви ж кудись їдете, якщо не помиляюсь? Про Австрію чи то Швейцарію розповідала мені Нефелі.
— Так, поїдемо в швейцарські Альпи. Щороку зимою і літом намагаємось подорожувати в якесь нове, а чи й старе, але облюбоване місце. Не стільки для себе, як для дітей. Тож не потребуємо твоїх послуг! — весело завершила.
— Це робить нашу співпрацю ще приємнішою, — скромно зауважила Слава.
— Не сумніваюся, — вже реготала Наталія.
Ближче до Різдва дощі та сирість доповнилися холодом. Прогулянки та ігри на вулиці, а також походеньки в парк тимчасово припинились. Але футбольні матчі продовжувались у вітальні. Головне — сховати по кутках все, що могло б розбитись. Одіссеас забивав десятки голів у Славині ворота і неабияк пишався з того. Нефелі також намагалась ударити по м'ячу, а як набридало, одягала свою балетну форму, вмикала відповідну музику і починала свої вправи та розваги. Тоді Слава просила тайм-аут у Одіссеаса і починала пі— дігравати Нефелі, навмисно роблячи деякі фігури незграбно. Свого досягала — малі реготали, аж за животи трималися.
— Всцикаюся!.. Всцикаюся!.. Я вже мокра! — кричала, заливаючись сміхом, Нефелі й бігла міняти білизну. Слава думала, що то жарти й зайвий привід переодягтися, але з часом переконалася у правоті малої. Ото вже сміхотуха! Як її матуся...
З нетерпінням чекала свят. Коли Дарина спитала її, що вона робить на Різдво, чи, бува, не працює, бо не всі тут охочі залишитись без допомоги в такі дні, Слава стримано відповіла:
— Їду в Гісьйо...
— Не в часі справа, Дарино. Мене тягне туди, то як моя домівка. Там все знайоме та рідне. Там я ґаздинею була, як ти ось тут, вперше в житті.
— Розумію, — зітхнула Дарина, — але куди то тебе заводить? І твій то світ, але й не твій! Будь-якої миті можеш залишитись без нього, як уже залишилась.
— Та й розвіятись хочеться, — вела своєї Слава, — тут одноманітність і нудьга. Та й тобі набридаю щонеділі. А все те хоч на той час буде моїм, доки можу те мати...
— Я не сказала, що мені твоє товариство неприємне чи обтяжливе! — обурювалась Дарина.
— Це так... Та все ж у тебе сім'я.
— Еге, і щонеділі посиденьки! А може, то й мені розрада, не думаєш? Врешті, знайди когось тут, за тобою полки підуть, лише пальцем помани!
— Що мені з тих полчищ...
— Як знаєш, — зітхнула Дарина, — я тільки краще для тебе хочу. Як уже казала — дивись добре, бо час — нестійкий і швидкоплинний, і коли він спливе, чи будеш думати так само?
— Я в майбутнє заглянути не можу, аби знати що і як тоді хотіти буду. Зате, знаю, чого хочу тепер.
Дарина лише головою покрутила, — зі Славою вести бесіду, що товкти воду в ступі.
Так, дочекавшись Різдва й спакувавши великі валізи дітей та дорослих, Слава з невеличкою своєю сумкою теж вирушала в мандри. Багато люду виїхало з Афін на час свят, і помежи них — вона. Яке це задоволення! Не лише покидати велике надокучливе місто, а просто подорожувати кудись. Мати місце, де на тебе чекають, де можеш сховатися від усіх і всього. Бути подалі від людей, автомобілів і їхньої шаленої метушні. Стати, завмерти посеред гір і волі — коли над головою кричить сокіл. Коли шум, що долітає до вух, — то лише шум віття маслин, коли голос, що тривожить, — то лише голос коханого, коли спокій такий прозорий і глибокий, що, здається, починаєш
єднатися з ним і чути в ньому голоси Природи. Тонкі, немов ноти вальсів Шуберта... Танцюєш і співаєш, не рухаючи при цьому ні однією кінцівкою, не розтуляючи рота, і єдине, що торкається губ — то блаженна посмішка.
Дорогою в автобусі насолода від кожного кілометра, що залишався за плечима, була не меншою. До неї знову завітав неспокій і ота тремтлива, солодка тривога від зустрічі, що наближається. А ще — відчуття нетерпіння. Нетерпіння від єдиного бажання бути там завжди. Це бажання стримує в собі, коли перебуває в іншому місці. Запевняє себе й переконує, що так треба. Тоді нетерпіння засинає на деякий час. Та від першого ж поштовху прокидається, зводить до хрускоту в кістках, до іскорків полум'я, що спалахують з кожним порухом, різким і нервовим. Цей поштовх і є — дорога. Довга, знайома і на кожному клаптику — щоразу нова. З кожними мандрами ці клаптики доповнюються новими, залягають у пам'яті сантиметром, метром, кілометром, спуском і підйомом, деревом і кущем, високою горою й глибокою прірвою, поворотом і безкінечною прямою.
Дорогою життя йдеться не лише аби її пройти. Йдеться — щоб вивчити. Вивчити дорогу і себе на ній, свої реакції та витримку, сили та відчай, здатність враховувати кожен крок понад безоднею, кожен рух, обережний і продуманий, здіймаючись по схилу, вміння перепочити на кращому її відрізку, передихнути й кинути поглядом назад, а потім — вперед. Здатність залишати сліди для наступного мандрівника або ж замітати їх, щоб не порушити гармонії і схеми дороги. Слава вивчала свою дорогу до нього, бо вона не була лишень на ній, вона була "в ній". На цій дорозі пізнавала себе, відкривала, доповнювала. Від того першого разу, коли мандрувала нею. Тоді не розуміла всі свої дивні відчуття, зате зрозумілими стали вони тепер. Час допоміг знайти відповіді, які до нього і в ньому вимальовувались у просторі, як символи невідомої мови.... Він дасть відповіді і на наступні, що вималюються й виникнуть на шляху, знову і знову, до останнього кроку. До останнього удару серця, бентежного й схвильованого, обуреного чи щасливого. Бо доки воно б'ється небайдуже, дорога триває.
Дорога до її серця, до того місця, де залишила його. До місця, де напруга, в якій перебуває весь час, спадає. Де наповнене любов'ю
Випурхнула з автобуса першою, мов хто силою міг там затримати. На повні груди втягнула свіже морське повітря, одночасно шукаючи очима Василіса. Його веселі очі й прихована в густих вусах та борідці посмішка вигулькнули перед нею зовсім поряд. Цього разу Василіс не чекав її на розі, а дійшов до автобуса. Не терпиться і йому.
— З приїздом!
— Дякую.
Мов підлітки, вхопилися за руки, не в силі розірвати дотик, стояли так якусь мить, у юрбі загублені, а довкіл штовхалися люди, витягуючи сумки з багажника й намагаючись розминутися. Одні пасажири завершували свою подорож тут, інші продовжували її до Аерополів та Геролімена.
— Йдемо? — першим спитав Василіс.
— Йдемо, — в тон йому відповіла Слава, — ось лише сумку візьму...
Дорогою додому все поглядав на Славу загадково, ніби не впізнавав її, а чи бачив уперше.
— Щось тебе дивує в мені? — спитала, вдаючи, що не розуміє його поглядів, наповнених тим, чого вже давно не бачила у них — захопленням.
— Гарно виглядаєш...
— На тобі! Я завжди так виглядаю! — відповідала грайливо.
— Можливо, але я давно тебе не бачив. Ти навіть побіліла, здається...
— А це й не дивно, з тобою я завжди під відкритим небом, влітку чи взимку. А тепер в чотирьох стінах зранку до вечора.
— А неділя? — в голосі чулася не лише цікавість.
— Неділя — в подруги в гостях. Трохи пліток, трохи чаю і знову — до роботи.
— Як звати її?
— Дариною...
Заїхали на подвір'я під веселий гавкіт собаки.
— Найперше до матері твоєї поверну, привітаюся, — зауважила Слава.
— Що таке?
— Не додумалась якогось гостинця їй купити! І оце з голими руками...
— Не біда, — заспокоїв її Василіс, — Серед покупок є пакуночок із меломакаронами*, візьми й скажи, що від тебе.
Василіс почав виймати з автомобіля пакунки з покупками, а Слава, відшукавши потрібну коробку з солодощами, штовхнула перед собою старі скрипучі двері.