Хочеш головну роль?
– Якщо я навіть втрачу все, ви не одержите від мене жодного рядка.
Трубка сопіла.
Увійшла чергова по поверху:
– Вам телеграма.
"СТЕПКО ФРОСЯ БУДЕ В НАС ПРИЇЖДЖАЙ ЦІЛУЮ КЛАВА"
* * *
Володимир Касіянович після повернення Марти не міг не відчути зміни, яка сталася у взаєминах між ними. Марта була тиха й сумна. Він ні про що не питав, чекав. Та Марта мовчала, тільки Фросинці повідала про зустріч з Полікарпом, про ту вечерю в його хаті. Дочка зрозуміла, що той невідомий їй чоловік, який спалив батькову хату й відсидів десять років за свою любов, матері не байдужий.
– А де наша Степка? – запитала Фросинка.
– Він не сказав.
– Я її знайду! Напишу на всі кіностудії і знайду... або поїду до Чугая, і він мені скаже. Він мені скаже, – впевнено повторила Фросинка.
– Може, й скаже...
– Я поїду, мамо! – вирішила Фросинка. – Я хочу побачити свою сестру! Візьму відпустку й поїду!
Увійшов батько, мовчки поклав на стіл три квитки.
– Наш батько потягнувся до культури, мамо, уже сам купує квитки в кіно!
– Це на "Чарівницю"... Там Степка грає, – сказав Володимир Касіянович. – Уже давно йде фільм у місті, а ви й не знаєте.
– А ти ж як дізнався?
– Афіша на всю стіну... Дивлюсь: Фросинка намальована, ну я підійшов, прочитав: Степка Чугай. Наша...
Фросинка подивилася "Чарівницю" разів десять і ще б ходила, та вже демонструвалися інші фільми. Вона знала вже напам'ять діалоги, а головне – познайомилася зі своєю сестрою. Фросинці здавалося, що Степка з екрана дивилася тільки на неї, говорила тільки до неї...
Фросинка роздобула кілька афіш, почепила на стінах своєї кімнати, дивилася на сестру й на себе в дзеркало. Які вони схожі! Невже й я така красива? Ні, Степка вродливіша.
Бажання зустрітися з сестрою було таке велике, що ніякі умовляння Охріма зачекати і його та поїхати вдвох не зупинили Фросинки. Швидко зібралася в дорогу. Мати була рада, а батько не суперечив.
І коли Марта і Володимир Касіянович залишилися вдвох, Мартиненко сказав, наче до цього часу його стримувала присутність Фросинки:
– Тепер ми самі... Колись піде від нас Фросинка, і ми залишимося вдвох... Розумієш? Ти і я... Як ми будемо жити, Марто?
– Не знаю.
– Спасибі, що сказала правду... Я все бачу по тобі... Ти повернулася від нього... інша...
– Так, Ладьку, – назвала чоловіка цим, ще сосонським ім'ям.
– Я не осуджую тебе, Марто!.. Я тебе забрав од нього... вкрав... На краденому коні далеко не заїдеш... Ти любиш його?
– Люблю...
– Ти підеш від мене?
– Ні... Він... не простив...
Ладько пригорнув до себе Марту, перебирав пальцями все ще розкішну косу.
– Не переживай, Марто... доживемо якось з тобою віку... Я тобі вдячний, що ти... сказала мені правду... Тепер я тобі скажу: мою бригаду посилають... у Сосонку.
– Що? Навіщо? У відрядження? – у великих очах Марти застиг подив.
– Ні. Назовсім... Там починається будівництво величезного спецоб'єкта... Уранова руда... Мене викликали сьогодні в трест. Посилають двадцять найкращих бригад... Треба...
– Ти дав згоду? – вже не дихала: чекала, що відповість.
– Я хотів порадитися з тобою, Марто... Як ти скажеш...
– А ти?
– Я хочу поїхати... прийти в Сосонку не втікачем, а... Я в боргу перед нею й перед тими людьми... й перед Чугаєм...
– Поїдемо, Ладьку!
* * *
– Мостовий тут живе?
– А мій татко хворий! – сказало мале світлооке хлопча, спідлоба дивлячись на незнайому тьотю.
– А мама вдома?
– Мама читає татові газети. Ходімо, – запропонувало хлопча й узяло Фросинку за руку.
– А як тебе звати?
– Андрій. У мене дід був Андрій. І я Андрій.
Фросинка тихенько прочинила двері.
– Фросинка! – здивувалася Галина й кинулася обнімати подругу. – Пізнаєш, Сашко?
– Пізнаю. Яким вітром, Фросинко?
– Я й не знаю... Приїхала.
– Ми зараз прийдемо, Сашо. Хай умиється з дороги Фросинка.
– Я теж встану.
– Гаразд, тільки ненадовго, – подивилася Галя на годинник.
Олександр Іванович поголився й вийшов на кухню.
– Олександре Івановичу, ви просто прикидаєтесь хворим! – вигукнула Фросинка. – У вас вигляд спортсмена... І я можу у вас закохатися.
– Не заперечую, Фросинко. Так що ви тут надумали, дівчатка?
– Фросинка хоче поїхати до Чугая, взяти адресу Степки й зустрітися з нею.
– Це дуже просто, Фросинко. Завтра вранці тебе Микита відвезе у Сосонку, а щодо адреси... Можна подзвонити одній людині, і вона скаже, – натякнув Олександр Іванович.
– Та людина від неї листів не отримує, Сашо, і ти це знаєш.
– А може, ви приховуєте од мене?
– А хто ця людина? – запитала Фросинка.
– Сашко просто вигадує, – Галина з докором поглянула на Сашка. – Давайте вечеряти!
Вранці Микита привіз Фросинку в Сосонку, під самісіньку хату Полікарпа Чугая. Він стояв на подвір'ї, неначе чекав її.
– Я, Фросинко, – сказав Микита, – біля контори стоятиму, пакета відвезу Гайворону.
За ті кілька кроків, що їх ступила дівчина до Чугая, він утамував хвилювання, бо Фросинка була дуже схожа на його Степку, тільки трошки менша.
– Добрий день. Я – Фросинка Мартиненко, – подала руку Чугаєві, – а моя мама – Марта.
– А я – Полікарп Чугай. Чула?
– Чула...
– Прошу, Фросинко, до хати, – відчинив двері Полікарп. По тому, що Чугай не виявив ніякого хвилювання при зустрічі, й по тому, що стіл був накритий для снідання, – Фросинка зрозуміла: його попередили про її приїзд. Невже Галина? Навіщо?
– Ви наче знали, що я приїду...
– Я одержав учора телеграму від... Марти... від твоєї мами, – уточнив Чугай. – Будемо, Фросинко, снідати.
– Дякую, я вже...
– Ні, у нас так не заведено... Як же ви там живете? – підсунув миску з холодцем до Фросинки.
– Відтоді, як мама... була у вас... новин не сталося... Ми бачили фільм, у якому грає Степка. А ви дивилися, Полікарпе...
– Васильович я...
– Я знаю... Ви бачили фільм?
– Бачив.
– Правда, чудово?
– Мені радісно, а людям... не знаю.
– А ви читали, що про нашу Степку пишуть у газетах?
– Приносив Олег Динька й газети, й журнали...
– А ви мені скажете, де Степка? Я приїхала до вас, щоб ви сказали...
– Скажу... У місті Приморському... Вулиця Пушкінська, один, квартира один. Поїдеш? – з ніжністю дивився Чугай на Фросинку й думав про свою Степку.
– Поїду.
– Добре, Фросинко. Я їй гостинця передам... Яблук наших, сосонських, горіхів... Покажу тобі, як я живу, Степці розкажеш. Ходімо в садок.
– Кого ти чекаєш, Микито? – вийшов з контори Гайворон. – Уже три години стоїш, ніби прив'язаний,
– Не скажу. Секрет.
– А може, скажеш?
– Галина не веліла.
– Галина? Дивно. Якогось уповноваженого на будівництво до Турчина?
– Ні.
– Анатолій Земцов приїхав?
– То він би до вас зайшов. Не відгадаєте й не силкуйтесь... Але, щоб вас ще більше розпалити, скажу: привіз дівчину... Побачите, Платоне, впадете на дорогу – бездиханні.
– Не впаду...
– Не зарікайтесь. Я очі свої перекосив, поки довіз. – Микита показав, як саме він перекосив очі.
– Ну й чекай, – сказав Платон, повернувся, щоб іти в контору, й раптом побачив... Степку. Вона йшла з Полікарпом Чугаєм. Він тримав у руці великого кошика, а Степка букет пізніх айстр. Тільки щось Степка стала ніби нижча, напевне, взула туфлі без каблуків.
Платон пішов назустріч Степці.
– Добрий день, – привітався. – 3 приїздом... Степко...
– Я не Степка! – сказала дівчина. – Я – Фросинка...
Микита аж заходився від сміху біля машини.
– А... а... звідки ти? – не міг отямитись Платон.
– Не скажу!
– Звідки ти? – не міг одірвати очей од Фросинки. – Хто ти?
Платон згадав, як давно-давно, коли відвозив його Сава Чемерис на станцію від матері, він зустрів біля вітряка у полі Степку й теж питав:
– Хто ти?
Полікарп Чугай легенько підштовхнув Фросинку до Платона:
– Познайомся, Фросинко, це наш голова колгоспу Платон Андрійович Гайворон.
– Такий молодий і вже голова?! – щиро здивувалася Фросинка.
– Ой, не молодий уже, Фросинко, – Платон потис руку дівчині.
– Це, Платоне, дочка... моєї... колишньої... Марти, – розвіяв загадку Чугай. – Виходить, Степчина сестра.
– Не уявляю, як можуть бути такі схожі люди, Полікарпе Васильовичу.
– Природа, як той казав. Ну, щасливо тобі, Фросинко, привіт од мене Степці. – Чугай, повагавшись, поцілував Фросинку й поклав кошика в машину.
– Бувайте здорові, товаришу голова колгоспу, – простягнула маленьку руку Фросинка.
– Прощатися будемо пізніше, – відказав Платон. – Мені... дуже треба... поїхати до сестри.
– Галина казала, що, можливо, ви приїдете.
– Вона вгадала. Поїхали, Микито?
– А що у вас тут будується? – поцікавилася Фросинка, побачивши цілу валку екскаваторів, що повзли по новій дорозі понад Русавкою. – А он вітряк... Я ще ніколи не бачила живого... справжнього вітряка. Можна подивитися?
– Звичайно. Ми підемо пішки, Микито.
Вийшли на крутий берег Русавки.
– Ото, Фросинко, наші Видубецькі гори... старі, старі...
– Красиві... А навіщо на них поставили крани?
– Крани, то вже за ними... Там буде місто... Нове місто... А там, де гори й оті поля, буде великий рудник...
– Я люблю шахти... У нас в Луганську їх багато... А що будуть добувати? Вугілля?
– Ні. Це буде... секретний рудник. Не для нас з тобою, а взагалі... урановий.
– Я розумію... А цей вітряк старий?
– Йому вже років сто п'ятдесят.
– І він стоїть?
– Як бачиш...
– І могила біля нього... й напис, – посмутніла відразу Фросинка. – А крила зробили нові? Вони крутяться?
– Крутяться.
– Покрутіть.
– А ти сама. Ставай на отой горбочок, бо так не дістанеш, і покрути.
Фросинка стала на горбочок, витягнула руки, наче й сама зараз мала злетіти в небо, й потягнула за крило. Вітряк заскрипів, махнув крилами.
– Ой! – крикнула Фросинка. – Я щось побачила! Підсадіть мене, бо я не можу прочитати! Підсадіть!
Платон, не розуміючи, що там хотіла прочитати Фросинка, взяв її попід руки й легко підняв над собою.
– Прочитала! Прочитала! – радісно закричала Фросинка.
– Що ти там прочитала? – не опускаючи дівчину, запитав Платон.
– Степка плюс Платон – любов! – голосно сказала Фросинка. – Тепер я знаю, про кого вчора казав Олександр Іванович. Тепер я все знаю! – уже на землі повторила вона, не відводячи очей від Платона. – Хто це написав?
– Не знаю, – тихо промовив.
– А то правда, що написано? Скажіть, правда? Я нікому не розповім...