А ще через деякий час з усіх напрямків почали напливати гурти людей. Німці пройшли поряд, за ними — британці чи американці, дівчина не могла ще відрізнити їхнього говору, потім почулися французи й іспанці, а чи то італійці. Прислухалася, нашорошивши вуха. А ось і китайці на горизонті, і вслухатися не треба... а чи, може, то японці? Цих аж ніяк не розбере. Ось і гамірно. Всі виструнчились у чергу до каси за квитками до білосніжного міста, а вона піде. Спокій порушено. Піде вниз до Монастираків знову, позаглядає ще раз у магазини, що вже відкрилися, й потім вирушить до Дарини.
Поки доїхала з кількома пересадками, день котився до обіду. Та все ж Дарина відкрила їй двері ще в піжамі. Пахло на кухні кавою і за столом сиділа ще одна подруга Дарини.
— Доброго вам дня, дівчатка! — привіталася Слава.
— показала на жінку.
Відрекомендувалася і Слава. Юля була дещо старшою за Дарину і Славу, але виглядала чудово.
— А ти що, лише зараз прокинулась? — звернулася до Дарини.
— Ага, Юлька мене підняла, а то ще би валялась. Бракує мені сну й постелі, та й не любила я ніколи вранці підніматись, — потягнулася всім тілом Дарина, підтверджуючи свої слова.
— А я ранки люблю, — мовила Слава, — свіжі й тихі, росою вмиті, коли все помаленьку відходить від сну, стелиться туман понад річкою, огортає всі кущі й дерева, і від того вони видаються чудернацькими створіннями. А сонячне проміння помалу змушує згортатись сиві крила в тонку цівку, вивільняти все з полону й щезати...
— Ого, що за красу ти нам змальовуєш! Українську й далеку! — закивала головою Дарина. — Тут ані роси, ані туману понад річкою. Цемент розпечений під ногами літом, переповнені смітники, від яких несе ароматом, далеко не свіжим і прозорим, та сіре, нечисте небо над головою.
— Що зробиш, мегаполіс, — розвела руками Слава, — та маю вам сказати, що в грецькій провінції все не менш красиво.
— Бувала в провінції? — спитала Юля.
— Два роки жила там.
— А чому ж не залишалася назавжди? З роботою важко? — дивувалась Юля.
— Справа не в роботі. Просто прийшов час щось змінити в житті, бо застрягло воно в мене, як віз в багнюці. Ні туди, ні сюди.
— Чоловік! — упевнено відповіла Юля, покладаючись на жіночу чуйку. — Тоді я тебе розумію...
— Та ось чи я себе розумію, — зітхнула Слава.
— Не переймайся, — заспокоювала її Юля тоном досвідченої,
— все мине. Важко нам з ними...
— Що вже зробиш, різні ми. Світогляд інший, темперамент, звички, навіть цінності. Хоча, як на мене, останнє у всіх людей однаковим мало би бути. Не знаю, багато чого ще доведеться зрозуміти про цей світ...
— Я себе ні з ким і не збираюся рівняти, — з погордою задерла ніс Юля, — я одна така, — і розумна, і красива!
— Вас обох бачу, — зауважила Дарина, — лише я — пелехата нечупара до цих пір. Пора б мені себе до ладу привести.
— Давно пора, — погодилася з нею Юля, — чого сидиш? Вперед, ми ж голосно розмовляти будемо, все почуєш.
На їхнє щастя, Володимир сьогодні мав роботу, отже могли влаштувати справжні жіночі посиденьки.
— Та й на плиту щось покласти варто, бо час летить, а голод не пан.
— Яке сьогодні меню? — спитала Слава.
— А чого питаєш? — хитро перепитала Дарина. — Я ще не визначилась.
— Та тому й питаю, що знаю тебе! — розсміялася Слава. — А заодно запропоную свої послуги. Робіть замовлення — готуємо все!
— Яке свято сьогодні! — раділа Дарина. — Я вже на посудомийку згоджуся...
— Ну, дівчатка, тоді я по винце, — підморгнула Юля.
— То що ж готуємо, визначіться нарешті та фартуха дайте.
— А, цього добра доволі! — кричала Дарина з спальні, одягаючись, — у третій шухляді зверху, вибирай!
Слава почала відкривати кухонні шухляди, а за ними й шафи.
— Бачу, в тебе все на місці і всього доволі, молодець, — хвалила господиню.
— Стараюсь, — відповіла Дарина, повертаючись на кухню, — посуд та всі кухонні причандалля — то моя слабість. З фінансів щотижня щось виділяю на такі потреби.
— Ти осіла, — погодилась Юля, — і в хорошій квартирі, до такого й хочеться.
— Один раз живемо, — відповіла Дарина, — тож по-людськи хочеться прожити це життя, а не абияк. То вдома злидні, то тут по підвалах чи по десять чоловік на одну кухню й туалет. Ні, то не для мене. Хочу бути господинею, не гірше за місцевих.
ма портами розділена. Серце на північ і південь одночасно рветься, а тіло десь посередині.
— Ой, що не кажіть, дівчата, а в своїй хаті, хоч би які ті стіни, та гріють. Тому хтось створює ті стіни тут, а хто не може, туди де їх залишив тягнеться, — зітхнула Юля, — та краще про щось інше...
— То хто куховарити буде? — змінила тему Дарина.
— Хіба не бачиш фартуха на мені? — тицьнула себе долонею в груди Слава. — Показуй, що маєш для шеф-повара.
Після смачного обіду, розхваливши Славу, дівчата вирішили податися до кінотеатру. Приємний день варто і завершити приємно.
Новий тиждень починався, а турботи ніс одні й ті ж на своїх семи крилах. Погода на дворі трималась чудова, так і хотілось перебувати на вулиці увесь час. Тож коли з'являлися діти, невдовзі після невеликого перепочинку за малюванням і читанням, виходили у двір чи на терасу до полудневого сонця. Одіссеас все у футбол пограти хотів, а Нефелі в баскетбол. Слава ж бігала від одного до другого. Тепер краще розуміла, чому землячки уникали праці з дітьми. А що вже сварилися ці двоє, перетягуючи кожен Славу на свій бік! Намагалася якось об'єднати їх, граючи спільно в одну гру, потім в іншу, на деякий час то вдавалося, але ненадовго. Починалися насмішки Нефелі з Одіссея, той відповідав обуренням і криками, а потім — плачем, і по спільних іграх. Як меншого, а тому й слабшого, Слава жаліла його, намагаючись приголубити та заспокоїти, але він ображався й на неї, невідомо чому. Отак, з плачем і образами, поверталися в будинок, знімали взуття, міняли одяг, увесь у траві та глині, мили руки. Далі розходились по своїх кутках, а Слава не спускала ока ні з одного, ні з другого. А вже ввечері бігли наввипередки до матері жалітися, хто винен більше. Та намагалася примирити обох, випитувала про новини, голубила кожного, тоді розповідала якусь історію або читала казку. Не обходилося без суперечки й тут, кому першому читати його вибрану історію. Слава у той час по-справжньому відпочивала, займаючись прасуванням або впорядковуючи одяг і розкидані речі. Далі накривала стіл на вечерю, після котрої на черзі були ванні процедури, а за ними — тепле молочко. Після того, як усе в
будинку затихало після дитячого гамору, поверталася на кухню, аби все знову перемити, розкласти по шафах, приготувати стіл для сніданку, вимити долівку. Все має блищати. І, дивись, — уже й одинадцята. Минула днина, а зранку довгою здавалася.
Серед тижня одна з бабусь відвідала онуків. Нанесла подарунків — платтячко для Нефелі, штанці Одіссею. Все власного виробництва. Для решти — солодощі домашньої випічки. Майстриня і господиня, майже як українська. Різниця тільки в тім, що в свої сімдесят вона швидка, жвава, усміхнена, з сучасною зачіскою та легким макіяжем, в брючках і на каблучках, намисто на шиї, манікюр.
Звали бабусю-панянку Елевтерією. Була вона привітна й мила, освічена і з досить сучасними поглядами на життя. Ось, напевно, що тримає її у формі — крокування в часі. Відчуття ритму й потреб сьогодення, розуміння пульсу життя, що б'ється тут і тепер, а не десятиліття тому, як це зазвичай відбувається з людьми, котрі старіють, і в якусь мить все навколо них призупиняється, а потім завмирає. Починають відставати у часі погляди, бачення, позиції, і тоді лине таке знайоме від багатьох старих, скрипуче й рипуче "...а в наші часи... де ми колись таке робили..." й так далі. На жаль, старіючи, втрачає темп не лише організм людини, що починає рух у зворотньому напрямку, а й розум. Лише окремі в силі усвідомити, що в організму може бути одна дорога, а в розуму — інша.
З першої миті Елевтерія сподобалася Славі. Захоплювала її енергія, сучасність і привітна вдача. Відчувалась доброта, що флюїдами випромінювалась від високої й тонкої постаті зрілої жінки й зовсім не бабусі. Справа, певно, була якраз в тих флюїдах, за допомогою яких відчувається, наскільки людина "своя". Це відчуття завжди взаємне, воно породжує симпатію чи антипатію, без логічного пояснення. З'являється воно раніше за його усвідомлення. Такі люди та зустрічі з ними запам'ятовуються на все життя.
В пообідню пору відправилися з малечею до парку, поласували морозивом і всю дорогу в автомобілі співали дитячих пісень. Бабуся Елевтерія буде з'являтися часто...
Вихідний, довгоочікуваний і такий далекий, як здавалося в понеділок зранку, зустрічав знову. Ранок його був похмурим, сирим та
сірим. Густою мжичкою посипав дерева, кущі, будинки, автомобілі, просочувався холодною вологою, мов черв'як, у кожну найменшу щілину, шпилив колючими дотиками шкіру, проникав до кісток. Цього разу прогулянка не вдасться, доведеться їхати прямісінько до Дарини, а так не хочеться будити її, соньку. Цілий тиждень на ногах і в бігах.
Нудний цей вихідний і сумний. Робочий тиждень, хоч і одноманітний, зате поглинає в турботах, робить потрібною й корисною, байдуже для кого. А в такий вихідний відчуваєш, що й сама собі не потрібна. А чи то погода задає такі настрої.
Цілий тиждень, з дня на день, Слава чекала його дзвінка, летіла, як шалена, до телефону, а то й носила телефон за собою. Та всі голоси, що виринали зі слухавки, були чужими. Не згадує про неї, не потребує, а сама вдруге не наважувалась подзвонити.
Доїхала до району, де проживала подруга, і вдивляючись у вікно, вкрите густими й дрібними водяними крапельками, впізнала вулицю, котрою вже ходили не раз. Вела вона до Віладж-центру й Луна-парку, куди ходили в кіно та на каруселі. На наступній зупинці вийшла з автобуса, відкриваючи парасольку. Можливо, є якийсь вранішній перегляд, а ні, — то вип'є каву, посмакує місцевою випічкою, а вже потім потурбує Дарину.
За роботою й турботами нового тижня не думалося про те, що засіло й принишкло у глибинах підсвідомості. Уже не чекаючи й не сподіваючись на чудо, зняла слухавку за наступного дзвінка. Зняла й завмерла. Залило гарячими хвилями, попливла земля під ногами, потім пересохло в горлі, а далі щастя поглинуло.