Я впевнена, що й Славко, й Альоша в тебе закохані по самі вуха? Ну?
– Я знаю.
– І що?
– Вони чудесні друзі, але...
– Це теж не трагедія. Ось вийде на екрани твій фільм, про тебе напишуть в газетах і заберуть до Москви. Боже, як я буду жити без тебе! – вигукнула Клава, наче Степка уже від'їжджала на вокзал. – Ти зустрінеш якогось гарного хлопця, покохаєш його... і будеш щаслива... Ви будете приїжджати з ним у Приморське і житимете у мене.
Степку почали запрошувати режисери інших студій. Вона читала сценарії, радилася з Борисом Авер'яновичем і відмовлялася.
– Я хочу, Степко, – казав Лебідь, – щоб ти знімалась у хорошого режисера, щоб кожний фільм був для тебе школою.
На Приморській студії Степка зіграла кілька епізодичних ролей, та вони не принесли їй ніякого задоволення. "Чарівниця" вийшла на екрани, у газетах з'явилися хороші рецензії, критики пророкували Степці Чугай велике майбутнє. І вона покірно чекала його. Степка отримала чималу суму грошей, купила дещо для себе й послала чотириста карбованців батькові: "Купи собі, тату, нове пальто й костюм, а якщо маєш, то перекрий бляхою нашу хату", – написала в листі.
Полікарп подякував за гроші, але поклав їх на Степчине ім'я в ощадну касу.
...Чугай довго роздумував, чи писати Степці про відвідини Марти, чи ліпше й не нагадувати про неї. Але це не було таємницею для Сосонки, тож і Степці напише хтось. І Чугай у довгому листі описав свою зустріч з Мартою.
Степка ходила сама не своя. У неї є мати! Немов з туману випливав перед Степкою її образ. Саме образ, а не обличчя – вона його не пам'ятала. З батькового листа Степка не могла зрозуміти причин, які штовхнули матір на такий крок, одначе зараз і не хотіла дошукуватися їх: не було злості, образи, а лише нестримне бажання побачити її й свою сестру Фросинку. Яка вона? Чомусь згадала висушену постать Фросини Коляди й посміхнулася: на кого ж схожа та Фросинка? Батько не повідомив адреси матері, й Степка вирішила поїхати в Сосонку, розпитати про все батька й з'явитися до матері.
Перший порадник, звичайно, Клава. Вона вислухала Степку, прочитала листа.
– Я виросла в Приморському, Степко, і мене важко чим-небудь здивувати, але цим листом я вражена. Ти, Степко, як і я, – благородна. Ти мусиш поїхати просто для того, щоб твоя мати ще раз переконалася, яка вона дурепа... і що вона втратила. Іншої мети у тебе не повинно бути. Ти можеш залишити чоловіка, трьох чоловіків і двох коханців, але кинути дочку, або взагалі дитину – так ти уже, пробачаюсь, не женщина, а акула.
– Мені завжди хотілося, щоб у мене була мама, – сказала Степка.
Але Степка не поїхала. Ті викликали на одну з центральних студій країни. Прочитавши прізвище режисера під телеграмою, Лебідь з легким серцем відпустив Степку.
– Це майстер, і для тебе корисно буде знятися у його фільмі.
Степка приїхала на студію, зустрілася з режисером, про якого багато чула, прочитала сценарій і погодилася грати. Роль була не велика, але дуже емоційна й складна. Режисер залишився задоволений пробами. І вже за декілька днів Степка почала зніматися у фільмі.
Режисера у групі називали шефом. Йому було вже за п'ятдесят, але він молодився, ходив в елегантних костюмах, в сорочках з модними комірцями, на знімальному майданчику, наслідуючи молодих піжонистих помрежів, операторів і художників, з'являвся в джинсах і різнобарвних светрах. Шеф завжди ходив в оточенні молодих дівиць, які мріяли прослизнути в кінематограф, маючи лише тоненькі талії, стрункі ноги й бажання стати кінозірками. Шеф був трохи дивак, але людина широкої вдачі, дотепний, і йому багато чого прощали, зокрема те, що він безперервно закохувався, одружувався, розлучався й знову закохувався.
– Зрозумійте, колеги, – викрешував вогник з американської запальнички, – якщо митець перестане закохуватися, то йому нічого буде сказати людям. Любов – це все одно, що газ для цієї запальнички. Щезне – вогню не буде.
І ще любив шеф футбол. Він знав усіх більш-менш відомих гравців країни на ім'я. Він не пропускав жодного матчу не лише основних складів команд, а й дублерів. У перерві він просиджував у роздягальні футболістів, коментатори брали в нього інтерв'ю. Шеф давав поради тренерам, воротарю, захисникам і нападаючим. Ця пристрасть відбивалася й у творчості шефа: де лиш можна було вставити в сценарії епізоди матчу – вони негайно знімалися, якщо ж уже неможливо було вмонтувати кадри змагань, то шеф умудрявся бодай у музику вплести звуки футбольного маршу.
Шефові Степка сподобалася. Досвідчене око підстаркуватого ловеласа відзначило бездоганні форми й невимовну красу розкосих очей. І він уже почав шкодувати, що не знімає її в головній ролі, але актриса на центральний образ уже була затверджена.
– Стьопо, ти гарний хлопець. – Шеф любив звертатися до жінок, як до хлопців, що вважав за особливий шик. – Тобі нічого робити на тій Приморській студії, переїжджай до мене.
– Як до вас?
– Не до мене особисто, – розсміявся шеф, – хоч я був би безмежно щасливий, якби ти прикрасив моє життя, а до нас на студію.
– Ні, я сказала Борису Авер'яновичу, що повернуся, як тільки закінчу зніматися.
– Але це буде не скоро, – сказав шеф.
– Чому? Ви мені сказали, що за місяць я буду вільна.
– Стьопо, ти будеш тут стільки, скільки захочу я.
– Що ж, я просто сидітиму?
– Просто сидітимеш... Можливо, я допишу для тебе кілька сцен у фіналі... Не хвилюйся, зарплату одержуватимеш справно.
– Навіщо спеціально дописувати для мене роль?
– Стьопо, ти мені потрібен для натхнення. Коли я тебе не бачу на майданчику, я не можу працювати. Второпав? – шеф цмокнув оторопілу Степку в щоку й вийшов.
Правду кажучи, Степка вже звикла до цих безневинних поцілунків, бо на студіях і в театрах стало звичним цілуватися при зустрічах: цілувалися актори, режисери, художники, гримери, а потім ця пошесть перейшла й на електриків, освітлювачів, пожежників, редакторів, лише вахтери при зустрічах ще козиряли один одному. Ну, звичайно, й поцілунки були різні. На Приморській студії не лише Степка, а всі працівники, наприклад, двадцятою дорогою обминали одного помрежа, який ще здалеку, побачивши знайому чи знайомого, розставляв руки, вгинав голову і йшов назустріч. Як тільки жертва була в межах досяжності, помреж обома руками хапав її за голову й смачно цілував у губи. Вирватися нікому не вдавалося. Розказували, що після зустрічі з ним на одному вечорі директор студії три дні ходив з вивернутою шиєю. Отож і в цьому поцілунку шефа Степка не вбачала чогось особливого.
Але якось, прийшовши в готель, вона була здивована, що її переселили в окремий номер.
– Чим це викликана така увага? –здивувалася Степка.
– За вас просив один чоловік.
Пізно ввечері до номера офіціант вкотив возика, заставленого пляшками й закусками.
– Ви, напевне, помилились, я нічого не замовляла, – розгубилася Степка.
Офіціант подивився на замовлення:
– Ні, просили вечерю принести сюди, – і заходився накривати стіл.
А згодом прийшов і шеф.
– Стьопо, ти що оце придумав? Молодець, я справді голодний, як сто вовків. Дозволь? – І, не чекаючи відповіді, шеф скинув піджак і пішов мити руки. Повернувся й запросив Степку. – Сідай.
Степка сіла. Шеф присунув її разом із стільцем до себе й налив у чарки коньяку.
– За твоє здоров'я, Стьопо!
– Спасибі вам...
– Ні, ні, ти випий. Дозволяю.
Степка випила. Шеф апетитно жував, підкладав закуску Степці і взагалі почував себе господарем.
– Тепер я хочу випити за... твої очі, – подав чарку Степці. – Я таких ще не зустрічав у житті.
– У мене звичайні очі, – почервоніла Степка.
– Стьопо, ти не знаєш, що ти зі мною зробив? – Шеф легенько обняв Степку.
– Не руште! – вивільнилася Степка.
– "Не руште!" – розсміявся шеф. –Яке запашне слово! Скільки в ньому цнотливості, незайманості! Це слово може звучати так лише в твоїх устах.
– Ви перебільшуєте.
– Стьопо, давай без "ви". Вип'ємо на брудершафт. – Він просунув під її лікоть руку з чаркою.
– Де ви бачили?! – відсахнулася Степка. – Я з вами? Ви, напевне, ровесник мого батька...
– Стьопо, справа не в роках... Я... люблю тебе! Люблю! – Шеф артистично кинув чарку на підлогу й поцілував Степку.
Вона вирвалася й відбігла до вікна:
– Як ви можете? Не підходьте до мене!
– Стьопо, милий, без крику, – лагідно усміхнувся шеф. – Я тебе не ображу... Вислухай мене!
– Я не буду вас слухати...
І раптом шеф, підсмикнувши на колінах штани, гепнувся на підлогу.
– Я перед тобою на колінах, Степко! Я нічого не вимагаю від тебе. Тільки будь моїм другом, моєю відрадою... Я такий самотній... Будь моїм другом, – шеф намагався обняти Степку за талію.
– Для того, щоб бути друзями, – Степка перейшла в протилежний кінець кімнати, – не треба ставати на коліна й хапати мене... Встаньте, бо ще хтось зайде...
Шеф це зрозумів по-своєму, швидко схопився й замкнув двері на ключ:
– Тепер нам ніхто не заважатиме, мій дорогий, мій коханий...
Він ішов до Степки пружинистою ходою, на кінчику носа блищала краплина поту. І Степці раптом стало смішно. Вона голосно розсміялася. Шеф і це зрозумів по-своєму. Ще крок, і він схопив її в обійми, торкнувся спітнілою долонею її грудей і... раптом відлетів до стіни. Знищений, розгублений, стояв і ненависними очима стежив за Степкою: зараз вона почне кричати, оця недотика. Скандал!
Але Степка відімкнула двері, взяла зі столу недопиту пляшку коньяку, поклала її в кишеню шефового піджака й подала йому:
– На все краще, шеф.
Шеф легше переніс би поразку улюбленої футбольної команди на світових змаганнях, аніж оце: "На все краще, шеф".
Другого дня він привітався зі Степкою, наче нічого й не сталося, навіть намагався жартувати. А за тиждень підійшов до Степки директор картини.
– Шеф просив передати, що студія проти того, щоб дописувати для вас ще кілька сцен у фіналі, а тому... ми дуже вдячні, що ви зіграли у нашому фільмі. До нових зустрічей. У бухгалтерії одержите розрахунок.
Степка без жалю залишала студію.
Перед тим, як мала виходити з номера, подзвонив телефон. Говорив шеф.
– Я дуже шкодую, що так вийшло... Коли ти, Стьопо, порозумнішаєш, – напиши мені... Ти багато втрачаєш, дівчинко, я незабаром почну знімати картину.