Та хвилювання її збільшилось, коли Ольга Ярош, позираючи на годинник, сказала:
— Ну, Зіню, нам пора...
— Уже? — здивувалась молодиця, мимохіть зиркнула на образи, де вже давно не горіла лампада, потай від Ольги перехрестилася.
— Ходімо.
Обидві вирушили з хати. І хоч Ольга не запитувала більше в подружки про милого, але помічала добре її погляди, коли проходили вони вулицею мимо подвір'я Шумейків.
— Що, немає? — усміхнулася Ольга, і Зінька щиро сказала:
— Хотілося, щоб прийшов.
— А ти його не запросила й досі?
— Не бачилась я з ним. Може, він сам здогадається,— і замовкла. Ще раз озирнула велике подвір'я та й пішла вже потім швидше.
"Ой подруженько моя вірная! Розумію тебе, співчуваю тобі, бо і в самої у мене на душі чогось тривожно, неспокійно. А чого, й сама не доберу".
Ольга намагалася одігнати цю непотрібну тривогу, бо й справді, чого ж їй тривожитись, коли вона добре знає, що сьогодні після вистави її проводжатиме додому Єгор.
Як їй хороше з ним! Як вона його любить, а ще ні разу не сказала йому про свої почуття. І, певне, не скоро й скаже.
Та завжди, коли залишалися вони з Єгором самі, коли він брав її руку в свою і ніжно гладив, дивлячись закоханими очима в її очі,— якесь невидиме тепло розливалося по всьому тілу, добиралося до серця.
Ольга тоді нічого не бачить, крім його очей, що голублять, ніжать, владно приковують до себе.
— Ольго,— вимовляє він п'янкі слова, що затуманюють їй голову.— Ольго, я люблю тебе... Люблю!
Його широка й сильна долоня лягає їй на плече, і вона відчуває тепло тієї рідної руки.
— Ольго! — знову западає в душу притишений голос.— Я люблю тебе. Дуже, дуже люблю...
Ольга вслухається в ті слова, не відриваючи од нього погляду. Кудись падають зорі, бо їх не видно на небі, бо їх заступають Єгорові очі, що горять яскравіше зірок: живі, променисті, ні з чим не зрівнянні.
— Я люблю тебе, Ольго! — дзвенить, мов чарівна музика, і в серце б'є той голос, і немовби заколисує її...
Ольга заплющує очі. Гарячими устами припадає Єгор до дівочих уст, і німіють обоє, забуваючи в ту хвилину про все.
"Він мене цілуватиме й сьогодні. Він говоритиме про свою любов".
— Поглянь, Ольго, поглянь, скільки людей коло нашого клубу зібралося! — вигукнула Зінька, обриваючи світлі спогади. Біля каси давка, крик, невдоволення.
— Що значить немає квитків? Вхідні давай! Ми можемо й постояти.
— Вхідних нема,— пояснює касир, молодий вихрястий хлопчина.— Були тільки "сидячі", але розпродано.
— А ти ще заготуй!
— Заготувати можна, а куди я вас посаджу? На стелю? Біля дверей клубу — теж натовп. Двоє рослих, плечистих
комсомольців перевіряють квитки. Але що там за суперечка? Кого не пускають вони до приміщення клубу? Чому не пускають?
— Не можна, бабусю. Ідіть собі. Сьогодні не лекція і не концерт самодіяльності, а платна вистава. Розумієте? Без квитка ми вас не пропустимо.
— Згляньтеся, синочки. Я б купила, так немає ж квитків у касі. А подивитись хочеться. Колись моя дочка на сцені...
— Не можна! Чули? Затримуєте інших. Сказано ж вам. Сьогодні платна вистава.
Ольга, протиснувшись до дверей, побачила Зуйку, стара зраділа їй і почала благати:
— Я не займатиму місця. Я десь у куточку собі стоятиму. Мені б тільки дивитися на сцену. Може, ти гадаєш, я випила? Боронь боже, і не пригубила. Не п'ю тепер я зовсім її, проклятущої.
Ольга глянула в її тьмяні, але зовсім тверезі очі, в яких світився страх, що їй можуть відмовити і вона не матиме змоги побачити виставу, яка нагадає їй про улюблену, замучену ворогами дочку.
Це зрозуміла Ольга й наказала хлопцям:
— Пропустіть бабусю. Я їй дам приставного стільця.
— Дякую тобі, дочко,— промовила зворушено Зуйка, та Ольга не мала зараз часу, щоб з нею розмовляти, бо треба було їй переодягнутися та загримуватись.
Не встигла Ольга зайти до кімнати, як одразу ж їй передали неприємну вість.
— Що робити, Ольго? Овсій Лихогуб уже випив. Може зірвати нам виставу.
— Як випив? — перепитала вражена Ольга.— Вій же давав слово... Ану, гукніть його до мене.
Драма, яку показуватимуть сьогодні на сцені, має велику кількість дійових осіб. Комсомольців-артистів не вистачало, довелося взяти кілька сторонніх хлопців. Серед них був і Овсій Лихогуб — колишній дружок Матюші Жигая.
Він прийшов до клубу, коли була ще тільки читка п'єси, просив визначити йому якусь роль, запевняв усіх, що з Жигаєм він уже не дружить і що йому, Овсієві, дуже хочеться виступити на сцені.
Ольга повірила в щирість його слів. Одним з перших він вивчив свою роль, на репетиції з'являвся без запізнень. Грати йому припало білогвардійця-солдата, який разом з іншими солдатами мав розстрілювати захоплену в полон комісаршу Вол-гіну.
Ще пам'ятає Ольга, як хтось з комсомольців сказав тоді про Овсія:
— Бідняк з діда-прадіда. Тільки ото й майна в нього, що хата-завалюшка. До комсомолу б його прийняти можна, коли б же він із Жигаєм не товаришував та не пив самогону.
Це все пригадалося Ользі зараз. Неспокій не залишав її ні на хвилину. Якщо справді Овсій Лихогуб п'яний, то на сцену його не випустиш, а кимсь замінити — пізно. Отак, чого доброго, може й вистава зірватися. І як це вона повірила йому, поклалася на нього, а він, може, й свідомо отаку підлоту зробив.
Та ось нарешті загупали по коридору чоботи, і в розчинених дверях зупинився Овсій Лихогуб, одягнений білогвардійцем.
— Кликала мене?
Ольга пильно глянула йому в обличчя.
"Ні, не п'яний він. На сцену його випустити можна". Уголос же промовила:
— Як же це так, Овсію? Слово давав... Я тобі повірила. Ми всі повірили, а ти ось перед виставою...
— Все в порядку, Ольго, роль свою знаю, а що трохи до чарки приклався — критись не стану. Маю гріх.
— Ми ж домовлялися, і сам ти говорив: "Покинув пити".
Що ж мені зараз з тобою робити? Хіба замінити тебе кимсь іншим?
Ольга помітила, як ці слова вразили парубка.
— Ні, пі! Що ти, Ольго? Навіщо заміняти? Я сам гратиму... Я ж роль знаю і не зіб'юся. Даю слово... А ти вір мені... Не підведу.
Пильніше глянула йому в очі й помітила, як він, не витримавши чомусь її погляду, схилив голову.
— Я сам гратиму. Чуєш, Ольго? — промовив він хмуро, з ноткою якоїсь дивної перестороги й водночас погрози.— Нікому іншому не дозволю...
— Ну добре, добре,— погодилась Ольга, і їй стало навіть шкода цього рослого, плечистого парубка, який так уперто відстоює свою роль.
— То я пішов до хлопців.— І він легко переступив поріг дівочої кімнати.
А Ольга, згадавши Зуйку, попросила одну з комсомолок:
— Полсиько, ти бабу Зуйку знаєш?
— Хто ж її не знає?
— Передай для неї оцього стільця, а то їй, старенькій, важко стояти.
Зуйка, притулившись плечем до стінки, стояла в самім кінці переповненого залу. Тиха, самотня, дивилась на людей. Переважно тут зібралася молодь, гомінлива, весела, як то й годиться їй. Але були тут і літні люди. Недалеко від Зуйки сиділи Рубан, Кіндрат Олійиичепко з дружиною і Данило Шульга, Остап Головатий — теж з дружиною.
До залу все прибували нові глядачі. Ось увійшов Карпо Нехльода з Марією, сів у першому ряду. Прийшов і Аркадій Павлович з Матюшею Жигаєм. Завітав сюди голова сільради, завітав і начальник міліції.
Уже всі місця заповнені. Настала ота хвилина, коли мусить починатися вистава, і в залі заплескали в долоні, нетерпляче загупотіли ногами, дружно вигукуючи:
— Починайте! Почина-а-а-а...
Крізь парусинову завісу глядачам було видно, як метушились по сцені артисти, готуючись до початку вистави. Хлоп'яча рука, висунувшись крізь дірку в завісі, голосно прокалатала дзвоником тричі, і гомін стих. Спорожніла сцена. Видно, як поліз у будку суфлер, як подали йому гасову лампу.
Ще минула хвилина, і завіса розкрилася.
На сцену вийшов робітник, і всі пізнали Єгора Шульгу. Він зустрівся тут з дружком матросом, і той матрос говорив, звертаючись до Єгора:
— "Що ж, братенику, обоє ми фронтовики. Громили дені-кінську наволоч на суші й на морі, а тут тобі якась банда об'явилась. Треба знову братися до зброї".
— "Наш завод виділив сотню робітників".
— "А хто командуватиме ними?"
— "Мені командування доручили".
— "А я на морі плавав. Морські шторми витримував. Не раз смерті в очі дивився у боях з Антантою! Перемогли! Антанту перемогли, а то щоб з якоюсь бандою не впоратись. Та ми їх розметаємо так, що й сліду не лишиться".
Вибігла на сцену Рубанова Зінька, захекана так, що передихнути не може.
— "Банда захопила сусіднє село! Палять хати, вбивають людей... Швидше до Волгіпої!"
А в залі Матюша схилився до вуха Аркадія Павловича і прошепотів:
— Ми її, оту комісаршу...
— Хто? — так же тихо перепитав Шумейко, догадавшись, про що йде мова.
— Овсій...
— Не схибить?
— Я їй за все віддячу. Я її все одно у труну покладу!
І знову дивилися виставу. Мов пташка до клітки, потрапила комісарша Волгіна в полон до лютих ворогів. Що жде її: катування, муки, смерть?
— Бідна ж ти моя донечко! Та як же ти не догляділа їх, не втекла вчасно,— вимовляла стиха стара Зуйка, і гіркі сльози котилися по її зморшкуватих щоках.
— Чого ви плачете, бабусю? — звернулися до неї молоді хлопці.— Це ж тільки вистава.
— Так у житті було. Я знаю... Я дочку мала, а вони її замучили...— Фартушком Зуйка витерла сльози та й сидить, жде наступної дії, де вирішуватиметься доля комісарші.
Знову розкривається завіса перед третьою і останньою дією. На сцені Ольга Ярош — комісарша Волгіна. На ній шап-ка-вушанка з червоною зіркою, кожушок, темна спідничка й чоботи.
Безстрашна й горда стоїть вона перед ворогами. Така не впаде навколішки, не продасть і не зрадить нікого.
Тут же походжає отаман, обвішаний зброєю, грізний і мстивий, нещадний і жорстокий.
— "Будемо кінчати з комісаршею",— говорить він хрипким простудним голосом, і тоді до нього підходить Овсій Лихогуб.
— "Пане отамане, дозвольте зняти з неї кожушок, щоб не бруднити його кров'ю".
Діставши дозвіл, Овсій наказує комісарші:
— "Скидай барахло!"
У залі настає мертва тиша. Не одне серце завмирає в чеканні страшної хвилини.
— Не промахнеться? — стиха запитує Шумейко, і так же тихо відповідає йому Матюша:
— Цілиться добре.
Зупинився отаман проти комісарші, глумливо дивиться на неї.
— "Що, страшно умирати?"
І всі побачили, як спалахнули ненавистю очі комісарші.
— "Не страшно! — і голос її зняв поза шкірою холод.— Не страшно,— повторила вона, дивлячись кудись у далеч,— бо я знаю, за що вмиратиму.