Відображення

Надія Богодар

Сторінка 37 з 86

Наскільки буде обережною, настільки й збереже свій зір неушкодже— ним. Прийшов час досягти того, що не вдалося раніше.

Вже добряче стемніло, як з'явилася Наталія, діти кинулись в її обійми.

Слава гадала, що господиня почне оглядати дім, але вся її увага була звернена до дітей. Виходить, даремно чекала контролю й прискіпувань.

Далі полетіли дні, схожі як дві краплини води, окрім меню на кухні.

Коли нарешті в суботу вся сім'я була в зборі, темпи якось притишилися. Сніданок тягнувся довго й ліниво, малеча випрошувала в батьків довше посидіти перед телевізором. Дорослі неспішно обговорювали план дій на вихідні, а Слава не знала з чого почати свій, як-не-як робочий, день. Взялася до дитячої кімнати, а тоді згадала, що назбиралося прасування, тож краще тихенько у своїй кімнаті буде робити роботу й не плутатись нікому під ногами. До неї повернула Наталія й повідомила, що сьогодні не доведеться готувати, бо всі йдуть на сімейне свято до її брата. Кращого сценарію годі було й чекати. Вона залишиться одна! Наведе лад, а потім і себе приведе до пуття, готуючись до завтрашнього вихідного.

Тож вирішила не поспішати з прасуванням. Розважливо складала гіркою все одинакових розмірів, що призначалося для полиць, а решту вивішувала на вішачки й викладала в ряд.

Десь за годину Нефелі почала забігати до неї в кімнату, демонструючи те чи інше вбрання, звільняючи таким чином половину

Слава час від часу виглядала зі своєї кімнати й поверталася в розпачі. Думала відпочити після обіду? Тут роботи буде більше, ніж будь-якого іншого дня!

Знову Нефелі стрімко залетіла в кімнату:

— Вмієш коси плести? — прощебетала, заглядаючи в очі.

Слава не була певна, що здатна на таку майстерність, але не хотіла розчаровувати малу.

— Можу спробувати, лише поясни мені, що і як.

— А, то не проблема! Дивись, — почала Нефелі, — береш волосся з країв обличчя, ось звідси й звідси, — показала рукою на два боки, — й плетеш по косичці, починаючи з чола, а далі з'єднуєш їх разом ззаду, вийде?

— Гадаю вийде, — весело відповіла Слава, — тільки підемо до твоєї кімнати, добре?

— Звісно, там є все необхідне.

Вхопившись за руку Слави, мала закрокувала попереду.

В кімнаті на килимку валялися висипані з невеличкої сумочки гумки з різними квіточками й жучками, блискучі заколки, щітки й гребені. Так, ніби тут має творитися зачіска для принцеси.

Мала присіла на стілець, а Слава взялася до роботи. Волосся в Нефелі було густе, важке й неслухняне. Блищало, ніби змащене олією, й вислизало з рук, як шовкова хустинка. Темно-русяві коси зі світлішими золотавими пасминками приємно пахли, смачно і свіжо, як персик.

"Це ж треба", — подумала Слава крізь безперервний щебет малої, — русява, як україночка! А малий уже чорнявий, у батька вдався...". Одіссеас лежав чомусь набундючений на ліжку.

— Що то з ним? — спитала Слава, нахиляючись над вухом Нефелі.

— А-а-а, не звертай уваги! Одіссеас завжди так поводиться, коли кудись збираємося, бо не може визначитись, що йому одягти. Гірше за дівчисько! І що йому треба? Ну скажи? То мені більше треба, і, незважаючи на це, глянь, я ж готова! Раз-два! — розмірковувала вголос Нефелі.

"Справді, раз-два, — усміхнулася подумки Слава — і все, що було в шафі, — враз посеред кімнати".

— А ти помовч! — обізвався з ліжка Одіссеас. — Тебе хтось питає?! Й знову відвернувся, схлипуючи, до стіни.

— Ну бачиш, образився, — шепотіла на вухо Нефелі Слава, — а може ми допоможемо йому?

— Уже намагались, — відповідала голосно й іронійно Нефелі, — ніхто ще не догодив!

— Ну, доцю, не треба так! — почувся з дверей голос Наталії, — хлопчаки також мають бути зі смаком одягнені. Одісеас тільки вчиться цьому, тому й хвилюється, та ось ми сядемо з ним і все обговоримо. Підберемо відповідні речі — і він буде найелеґантнішим кавалером сьогоднішнього свята! Так, синку?

Наталія сіла біля малого на ліжку й почала ніжно погладжувати його по спині. Малий щось бурчав, та лід свій не збирався топити.

Слава завершила зачіску Нефелі, і вони разом пішли до маминої спальні, де знаходилось величезне дзеркало.

— А тепер допоможи мені сукню вибрати, — зпропонувала Нефелі.

— Вперед! — скомандувала Слава. — Заодно ще раз, уже з твоєю допомогою, ознайомлюся з твоїм гардеробом.

— О-о-о! — вихвалялася Нефелі. — У мене всього багато, мені подобаються одяганки!

— Всім дівчаткам подобаються, — зауважила Слава.

— А ти покажеш мені свій гардероб? — продовжувала мала, тягнучи Славу за руку у свою кімнату.

— Ну, в мене, на жаль, не так багато всього...

— А чому? — розчаровано питала Нефелі, — в моєї мами — тьма!

— Твоя мама і ти — в себе вдома. А я часто з місця на місце мандрую, тож не маю змоги тягнути все за собою, — пояснювала Слава.

Враз Нефелі зупинилася й з підозрою глянула на неї.

— Я сподіваюсь, ти не збираєшся мандрувати кудись звідси... від нас?

— Ні, ні, — заспокоїла її, щиро усміхаючись, Слава, — здається, я тут надовго.

Через добрих півгодини двері за дорослими та малими таки зачинилися. Слава полегшено зітхнула й почала розносити одяг.

Вже пізно всілася перед телевізором, був час вечірніх новин. Десь там, у Василісовій хаті, потріскує вогонь у каміні, він збирається до пабу. Щось неприємно закололо всередині, щось змусило важко дихати. Їй майже вдалося уникнути думок протягом тижня. Та не одну ніч лише подушка знала, що робиться всередині. Замкнене й накопичене за день виривалося потоком у темряві, коли так само темно й на душі, коли болить усе тіло, даремно намагаючись торкнутися бодай кінчиками пальців до його тіла. Відчути рідне тепло й заснути... Щоночі сон приходив вимучено й важко, прокидалася, крутилася з боку на бік, все думала й думала. Від цих думок боліла голова. Зранку все розвіювалось за роботою, а ввечері поверталось.

Сьогодні вона дочекається дев'ятої години і подзвонить. Вперше відтоді, як залишила його.

Дочекавшись, тремтячими руками потягнулася до слухавки. Пішли довгі гудки. За кілька секунд почула голос: "Не?"...

— Добрий вечір... це я... — мов у лихоманці, вимовляла слова.

— Дівчинко моя! Добрий вечір! — радісно вітав її Василіс. — Ну нарешті! Де пропадала стільки часу? Що нового в тебе, розказуй.

— Все добре, навіть роботу знайшла. Відпрацювала перший тиждень...

— Так швидко? Молодець.

— А чого чекати? Не на прогулянку ж сюди їхала.

— Як знашла?

— За об'явою в газеті.

— І що за робота?

— Як зазвичай у нашому випадку — сім'я, двійко малих дітей...

— Щодня?

— Так. Щодня і щоночі. Я живу тут, вихідний мій завтра...

— А люди які?

— Нічого, хороші. Ані в них зайвих претензій до мене, ані в мене до них. Поки що, у всякому разі.

— Щасливиця, значить.

там відчиняється вікно.

Розмова потекла невимушено й природньо, ніби нічого злого чи дивного поміж ними не трапилось. Двоє давніх друзів, котрим приємно й бажано чути одне одного, ведуть розмову про буденне.

Василіс попросив номер телефону, Слава продиктувала й попросила дзвонити зранку, тоді вона сама вдома й часу більше.

Завершили розмову, побажавши навзаєм доброї ночі. Повернулася з вітальні до своєї кімнати й прилягла. На душі було затишно та мирно, на серці — солодко, у вухах бринів його голос, наповнюючи всю її сутність музикою. Ніби від колискової, тихо поринула в сон.

Десь там, у щасливому сні, першому за останні дні, побачила себе серед чистого поля перед закритими дверима. Вони одиноко стояли на польовій дорозі. Оглянулася навколо й побачила Василіса поряд, дивився їй віддано і ніжно у вічі... Повернула очі за Василісом, уперед, по дорозі. Дорога довгою смугою тягнулася від їхніх ніг і губилася десь ген вдалині. Не гладкою вона була, не чистою, повною вибоїн і калюж, місцями — в'язкої багнюки. Глянули одне на одного ще раз, і, без слів, за руки взялися. Рушили дорогою, міцно тримаючись. Лише цей дотик, твердий і міцний, відчувала Слава, ніби летіла над тією дорогою, не відчуваючи кроків. Обминали з Василісом калюжі й розтягували між собою цупке сплетення рук. Не роз'єднували. Ще раз зустрілися погляди...

Прокинулась. Зрозуміла, що прокинулась. Відчувала дотик теплої Василісової руки, не відкривала очі, намагаючись у такий спосіб утримати тепло, а разом з ним і його погляд. Так добре було уві сні, незважаючи на важку дорогу в нікуди... Та не це важливо. Бути їм разом і ще довгою буде їхня дорога. Що далі відходив від неї сон, то більше була впевнена в тому.

Вихідний чекав її, залитий яскравим сонячним світлом, свіжий та вмитий нічним дощиком. Вийшла з будинку о дев'ятій годині, до Дарини ще зарано, бо відсипаються після довгого трудового тижня. Куди має вибрати напрямок, вирішить по дорозі. Доїхала автобусом до метро, а там, читаючи назви зупинок, вирішила — "Монастиракі".

Магазини щойно відкривалися, скрегочучи металічними жалюзі, поцокуючи замками та шаркаючи ланцюгами. Дехто смакував

каву за столиками у вузьких проходах, але народу тут побільшає ближче до полудня. Славі подобалось, що встигла застати безлюддя, краще можна розгледіти все довкола, ні на кого не налітати, не штовхатися й не пихтіти у натовпі. Простір і ще раз простір, відкритий та безмежний, як у горах Мані. Та в Афінах мусить про таке забувати. Можливо, це є її жертва.

Ось і магазин біжутерії, куди заходили з Василісом. Знову?! Ні-ні, досить! Вона має насолодитись цією прогулянкою без болючих думок.

Крок за кроком піднялась до Акрополів. Поміж маслин, на пагорбах перед древнім театром Діоніса, було спокійно й тихо, пташки перемовлялися поміж собою, перші туристи піднімалися довгими мармуровими сходами вгору, вологі лавки виблискували під сонячним промінням. Приємно було відчувати самотність у багатомільйонному місті, що вже гуде там, унизу, а скоро добереться й сюди, здебільшого численними групами туристів. Поки що — сприятливий час і виходить, що в такі години завжди можна побути тут на самоті.

На вершині, перед входом до Акрополів, присіла на вже підсохлу мармурову лавку, підклала шарф під сідниці, а обличчя повернула до сонця, що лагідно пестило шкіру. Невдовзі почула звідкись українську мову, повернула голову й побачила на сусідній лавці двох жінок середнього віку. Недовго може залишатися на самоті, таких, як вона, виявляється, немало, жіночки, швидше за все, теж заробітчанки.

… 34 35 36 37 38 39 40 …

Інші твори цього автора: