Уран

– Ну, а як там на заводі?

– Все буде гаразд... Хотів тебе рекомендувати, але... директор цукротресту проти... Розумієш... Треба почекати.

– Я почекаю, почекаю, – одразу скис Бунчук і сухо попрощався.

Валинов запалив сигарету, дістав з теки кілька аркушів паперу й сів за стіл.

"Доповідна записка", – вивів розгонистими літерами й замислився.

13

На вокзалі групу Лебедя зустріли Ігор і Олексій Кушнір з квітами й щасливими усмішками. Степка, загоріла, обвітрена гарячими херсонськими вітрами, стала ще стрункіша, вродливіша. Принаймні так здалося Олексію. За ці місяці, що вони не бачились, Олексій завжди з якимось потаємним болем згадував її.

– Закохався, – вирішив Ігор.

– Можливо, – непевно відповів Олексій, – але це, Ігоре, міраж.

– Не розумію.

– Я їй, напевне, противний... Взагалі я – противна особа.

– Що за самознищення, Олексію?

– Бо я не подобаюся їй. І сам собі.

– Ти їй писав?

– Ні.

Вони їхали студійним автобусом по місту, й Степка раділа, що вона вже дома. Справді, вона сумувала за Приморським, як колись за своєю Сосонкою. На студії Степку чекав сюрприз: вона одержала повідомлення з університету, що її зарахували на перший курс вечірнього відділення історичного факультету. І вона була дуже вдячна Борису Авер'яновичу, що він, навіть під час зйомок, відпускав її на іспити. Напрочуд хороша людина, цей Лебідь. Вдумливий художник, тонкий знавець мистецтва, він багато чого навчив Степку, а крім цього, просто оберігав її від різних спокус, які трапляються під час виїздів великих зйомочних груп на так звану натуру. Після зйомок завжди знаходилися охочі посидіти за чаркою, а щоб не дуже лаявся режисер, то влаштовувались іменини... Після кількох таких іменин Лебідь мав серйозну розмову з групою, а зі Степкою окремо.

– Мені незручно відмовлятися, Борисе Авер'яновичу, – виправдовувалася Степка.

– Я не маю права заборонити вам... жити, як ви бажаєте, але я не хочу, щоб ви з'являлися перед апаратом... сонна й знервована. Ви не думайте, що ви вже актриса... Далеко ще... і облиште ці богемні замашки.

Степка після зйомок підійшла до Славка й запитала, що таке "богемні замашки"...

Степка отримувала коротенькі листи від батька й ще від Світлани. Чугай писав про свою роботу й про новий сорт морозостійкої картоплі, яку вони виводили з Михеєм Кожухарем. Цією картоплею вже зацікавилася науково-дослідна станція овочівництва й колгоспи північних областей.

Світлана (ой і хитра ж!) у кожному листі вмудрялася написати щось про Платона. І Степка знала, скільки разів їздив він до Наталки і навіть зміст їхніх розмов... Невідомо, як дізнавалася про них Світлана, але, читаючи її листи, можна було думати, що в її присутності говорили поміж собою Наталка й Платон. Кілька разів хотіла написати листа Платонові Степка, але правду сказати йому не могла, а просто так, аби лиш нагадати про себе, не хотіла. Адже він знає все, а якщо вона йому не потрібна, то чи варто ятрити старі рани?

Писав і Дмитро Кутень – злі й водночас сентиментальні листи. Благав і погрожував, що приїде, вб'є її й сам покінчить життя самогубством. А за кілька рядків: "Приїдь або дозволь мені приїхати і хоч здалеку подивитися на тебе. Я закінчую курси, і мені сказали, що пошлють у загранплавання. Степко, хто ж мене буде чекати на березі? Як я житиму?"

Степка не відповідала, хоч їй інколи ставало шкода цього слабодухого чоловічка. І ось одного дня, коли Степка падала від утоми, вимучена нескінченними дублями, сонцем і жаром юпітерів, до неї підійшов Славко:

– Тебе жде чоловік.

– Який, де?

– Он стоїть біля електриків.

– Що за розмови?! – крикнув Лебідь. – По місцях. Починаємо!

– Я не можу, Борисе Авер'яновичу, – сказала режисерові Степка. – Я вийшла з образу.

– Робіть, що хочете! – Лебідь насунув на очі крислатого бриля й пішов у степ.

Дмитро стояв у запорошеному сірому костюмі, бо від Херсона добирався на попутних машинах, і спостерігав, що робилося на зйомочному майданчику. Степка підійшла до нього в гримі, в платтячку, схожому на те, яке носила в Сосонці. Вони сховались за автобус у тінь.

– Чого ти приїхав, Дмитре?

– Ти не відповіла на мій жодний лист.

– Чого ти приїхав? – повторила.

– Щоб побачити тебе й попрощатися. Я йду в рейс навколо Європи на "Дніпрі", будемо везти туристів...

– Щасливої дороги.

– Більше нічого не скажеш?

– Ні...

– Я люблю тебе. Я не можу забути про тебе ні на хвилину... Ти – камінна, жорстока, ти зробила з мене божевільного! – Дмитро вже зривався на крик.

– Заспокойся, Дмитре. Будеш кричати – піду... Ми ніколи не будемо разом... І я ще раз пробачаюсь перед тобою, що... так у нас вийшло...

– Що для мене твої слова? Хіба вони вгамують те, що робиться тут? – ударив себе кулаком в груди. – Ти мені зіпсувала життя, і я блукаю по цьому світу нікому не потрібний і чужий.

– Найлегше, Дмитре, це звалити свої невдачі на когось... Ти завжди заздрив усім, хто досяг чогось більшого в житті, аніж ти, чи неправда? До певного часу можна було звинувачувати твоїх батьків, що вони тебе виховали таким, а тепер? Ти мріяв про море, й ось ти моряк. Забудь усе, що зв'язує тебе з минулим, і живи...

– Я вже запізнився жити. Скоро мені буде тридцять, а я... Нічого у мене нема: ні тебе, ні становища... дрібна бортова криса. У мої роки вже є капітани... Хіба це життя? – Він замовк, а потім схопив Степку за плечі. – Скажи, ти будеш моєю?

– Пусти... Ні... Іди звідси, Дмитре.

– Гаразд... Ти ще про мене почуєш... Я... я таке вчиню, Що ти... ви усі... пошкодуєте... Мені нема чого втрачати... Будь ти проклята! – Дмитрові руки, з розчепіреними пальцями, трусилися. Степка чекала, що він зараз кинеться до неї, але Дмитро стиснув їх у кулаки й замахав ними, немов погрожуючи всьому світові. – Будьте ви всі прокляті!

Степка побігла до хлопців і дівчат, що сиділи біля намету, а коли опам'яталася – Дмитра вже не було.

...І зараз, їдучи з друзями по місту, мимоволі вдивлялася У перехожих, боячись побачити Кутня.

На студії адміністратор сказав Степці, що для неї найняли гарну кімнату на Пушкінській вулиці.

– На роботу близько, море – поруч, хазяйка – золото, якби не був одружений, то жив би тільки на квартирі в тьоті Клави.

Олексій і Славко забрали Степчині речі й поїхали на Пушкінську.

– Боже мій, скільки вас можна чекати? – радісно зустріла Степку тьотя Клава, оглядаючи її з ніг до голови. – Ви таки то що нада! Я люблю красивих женщин, і, – скептично подивилась на хлопців, – мужчин. Називайте мене просто Клавою, не будемо ламати фасон, що ми, дєвочки? Ось ваша кімната. Телефон. Я зранку на роботі, ви – теж. Ввечері будемо пити чай... Вам подобається? А де ви знайдете таку кімнату? Сідайте, хлопчики. Ми тут жили вдвох з сином, але він одружився й поїхав на Сахалін, наче йому було погано тут? Він сам геолог і шукає романтики. "Ну, ну, – сказала я йому, – їдь, як щось знайдеш, то напишеш".

– Нічого ще не знайшов? – запитав Олексій.

– Уже. Внучку для мене.

Клава метнулася на кухню, принесла каву й почастувала гостей. Досить було випити одну чашечку, щоб дізнатись усе про господиню цієї затишної кімнати. Клава любила, щоб її слухали.

– Чоловік у мене був моряк. Ви думаєте, що він помер чи пішов на дно у Біскайській затоці? Дзуськи. Він живе на Портовій з молодою жінкою... Я його завжди чекала на причалі, коли він повертався з рейсу, а він завів шури-мури з буфетницею Сонею. Потім якось вона приходить і каже мені: "Мадам, я вагітна". – "Поздоровляю, – сказала я. – Що, це така сенсація? Буде парад?" – "Буде скандал, – сказала мені Соня. – Я вагітна від вашого чоловіка". Я їй сказала: "Ви хочете мене здивувати? Мій Петя може. Бажаю вам щастя". Соня пішла, а коли мій Петя повернувся, то думаєте, що він побачив мене на причалі? О! – показала Клава дулю. – Він приїхав додому, хотів мене поцілувати, але я йому сказала: "Петя, не треба комедій, тебе чекає Соня на шостому місяці. Будь здоров". Петя мій характер знав... забрав свої спінінги й пішов... Я сама виростила свого сина Митю, дала йому в руки диплом з університету й живу. Як живу, те знаю я, але запитайте всю Пушкінську, чи скаже хто про мене погане слово. Я працюю крановщицею в порту, але коли засідає міська Рада, то ви мене можете побачити в президії... За порт я маю орден і дві медалі. А під час демонстрацій я стою на центральній трибуні, а Петя із своєю Сонькою кричить мені "ура". На світі є справедливість. Степко, ти тут хазяюй, а я відчалюю до кравчихи на восьму станцію. Я хочу вдарити по моді бархатом. Якщо хочеш, я тебе познайомлю з цією кравчихою, і оці хлопчики, що прийшли з тобою, не розберуть, де англійська королева, а де ти.

Клава поцілувала Степку й побігла, але за секунду повернулася:

– Я тобі хочу сказати за гроші. Вони мені не потрібні. Я попросила вашого адміністратора Стьопу, щоб він привів до мене якусь красиву дівчину, бо я не можу залишатися в цих каютах сама. І я рада, що ти будеш у мене. Стьопа має смак і ще матиме від мене сто грамів коньяку. Салют!

Степка чудово влаштувалася в Клави. Вони жили, мовби сестри, саме сестри, хоч Клава годилася Степці в матері. Клава, йдучи на роботу, будила Степку, і вони снідали разом. І хоч пізно поверталася Степка зі студії чи з університету – Клава чекала на неї з вечерею. Вони сиділи вдвох на канапі, розповідаючи одна одній про все, що сталося у них за день, що було взагалі в їхньому житті й що буде.

Степка геть усе розповіла Клаві про себе, про Платона й Наталку, про Дмитра й своє гірке заміжжя...

– Степко, це ще не трагедія. Кожна жінка мусить пережити велику любов, але не можна просто сидіти й любити. Треба діяти. За щастя, як кажуть мудрі люди, треба боротися, здаватися лише тоді, коли спалено всі мости, коли корма дає течу й судно йде на дно. Ти мусиш поїхати в Сосонку й поговорити з ним раз і назавжди. Треба, щоб усе було ясно.

– Ні, Клаво, я йому уже ніколи більше нічого не скажу.

– Але ж ти не можеш жити й увесь час мучитися? Тобі треба закохатися й забути того Платона.