Ще встигнеш.
Цього разу не сиділи допізна, на це передбачалося немало часу попереду.
Зранку разом із Дариною підвелася й Слава. Сварилася до неї подруга й дивувалася, куди ж та поспішає. Та Слава була в гарячці, мала потребу діяти й не залишатись сам на сам із думками ні на хвилину. Після кави побігла до кіоску й купила газету з різними оголошеннями під назвою "Золота можливість". А наскільки золота, перевіриться на досвіді.
Кілька годин сиділа на телефоні, записуючи адреси, розпитуючи та розказуючи. Щось не підходило їй, комусь не підходила вона. В таких випадках частіше говорили, що передзвонять замість відвертої відмови. Та все ж вдалося домовитись про одну зустріч і оглядини на завтрашній ранок. На цьому й зупинилася. Гляне, що до чого, а там видно буде.
Наступного дня вийшла разом із Дариною.
Люди, з якими зустрілася, їй сподобались, — відкриті, інтелі— ґентні й люб'язні, заможні. Двоє милих, вродливих діточок, будинок величезний. Нічого. Не пропаде. Вона хоче рухатись без кінця, хоче не помічати за роботою ні днів, ні ночей.
Дарина ввечері навіть здивувалася.
— Як, так швидко? Ну ти даєш!
— А чого вичікувати? Не на посиденьки я приїхала.
— Та не на посиденьки, але відпочила би трохи, придивилась, а як зле буде?
— Як буде зле, то піду геть, а відпочивати не маю від чого, — буркнула Слава.
— Розумію, — зітхнула Дарина, — в "бою" думкам не буде місця.
Слава тільки поглядом підтвердила її слова.
— Виходить, таланить тобі, — продовжила Дарина, — наші інколи тижнями в безуспішних пошуках.
— Залежно хто і як шукає, — посміхнулася Слава. — Я он через золоте посередництво! — кивнула на газету.
зказуй тоді, що ж то за "золотко" тобі підвалило.
за почала розповідати всі дрібниці оглядин нової роботи. Все про членів родини, розміри будинку і двору, про оплату й вихідні. Дарина вислухала як досвідченіша.
— З усього, що чую, лише економічне питання незле. Дім величезний, двійко дітей, — знаєш, які вони тут розбещені? Ти впевнена, що витримаєш, найперше психологічно? Бо до фізичної праці ми звиклі.
— Побачимо, — стенула плечима Слава, — чомусь мені вони, ці дітки, зовсім не страшні, цікавенькі такі. З ними буде постійний рух та радість!
— Ну-ну, аби не забагато тієї радості.
— Спробую, Дарино, тоді й краще знати буду. Як щось не так, сказано — поміняю.
— І то правда, — погодилася Дарина, — спроба грошей не коштує! Від мене тільки — удачі!
Так Слава розпочала своє нове життя закордоном, уже в іншому ракурсі. Життя, за яким ніби і їхалось, життя, що мало принести заробіток. Але що з того?
Нове життя складалося з шести днів, відданих іншим людям та 'їхнім інтересам, а сьомим могла розпоряджатися сама. Звісно, це не назавжди і в таких випадках втішаєш себе думкою, що ніщо не є вічним.
Господиня дому чекала на Славу. Наталія була старшою за Славу років на десять, та лише кілька років, як одружена. Народила першу донечку Нефелі, котрій саме виповнилось п'ять років, а за нею невдовзі з'явився й син, — Одіссеас. Славі сподобалися не лише діти, але й їхні імена. Музикою й поезією віддавало у вухах від Не-фе-лі-і-і.... чимось ніжним, повітряним, далеким і еротично-тривожним. А Одіссе— ас навертав думку до пригод відважного й легендарного героя.
Наталія вічинила їй двері з усмішкою. Веселої вдачі ця жінка, бо навіть очі усміхалися. Провела Славу в її кімнату, досить простору та світлу. Дівчина залишила там валізу й рушила разом із господинею оглянути ще раз дім та визначити план дій на сьогодні, з чого починати і де закінчувати. Починати було з чого.
Великий триповерховий будинок з ліфтом, три спальні, кабінет господаря, гральна кімната для дітей, вітальня розміром з
футбольне поле. Кухня теж величезна, кілька електричних пічок, два холодильники, дві стіни з шафами зі всякою всячиною, лише б вивчити й запам'ятати, що та де лежить — тиждень злетить. До цього всього — п'ять ванних кімнат і дві широкі тераси, одна з яких продовжує "футбольне поле", але вже на вулиці, друга — вихід зі спалень до розкішного зеленого саду. До третьої години Слава повинна впоратися з усім, бо далі має забрати дітей з автобуса, коли повернуться з садка. І добре б мати готовий обід на цю годину, бо за дітьми потрібен нагляд.
— Ти не лякайся, — заспокоювала її Наталія, — головне — спальні, кухня та ванни ті, що у вжитку щодня, а решту — підтримувати систематично в належному вигляді, сьогодні одне, завтра інше, вікна раз на тиждень...
"Говорити легко", — подумала Слава, автоматично відповідаючи на все "так". Що на ділі буде, час покаже. Трохи лячно, трохи впріла. Але в страху очі великі. Хай спершу зустрінуться, а там вирішить, як ті очі йому позавішути. Вона не хотіла думок? Тут угору не буде коли глянути!
Діти мандрували за дорослими слідом, з цікавістю розглядаючи Славу. Малий Одіссеас все ховався за мамину ногу, щойно Слава звертала на нього увагу, а Нефелі бігала туди-сюди, підносячи на показ свої ляльки.
Завершивиши обхід та зробивши необхідні висновки щодо об'єму робіт, Наталія з дітьми зібралися на вихід, кожен згідно своєї програми. Мати — в офіс, а діти — до гурту й до виховательки. Сьогодні після обіду їх буде чекати ще одна, нова вихователька, уже домашня. Та поки що виховательці потрібно було переодягтися і братися до праці, виконуючи ще одну свою місію — прибиральниці.
Почала з кухні, бо ситуація тут видалася найстрашнішою, гори немитого посуду, каструлі й пательні на плиті, на столі — іграшки, дитячі малюнки й залишки сніданку, дитячі майки чи то піжами, Нефелині заколки до волосся, техніка Одіссеаса. Все це має відправитись на свої місця, а їх ще варто знати. Все заляпане чимось, від кахлів на стінах до кахлів на долівці.
інувши з острахом кухню, вирішила, що для доброго почат' _ о поставити каву й підкріпитися канапкою. Минула година
порання на кухні й Слава полегшено зітхнула. Оглянувши ще раз усе довкола, лишилася задоволеною. Подалась на терасу, а далі почнуться спальні. Займаючись одягом малих та дорослих, ознайомилася з сімейним гардеробом, — а то, виявився ще один, окремий світ.
Час від часу погдядала на годинник, бо на черзі куховарство. На сьогодні вибрали меню не надто вибагливе — макарони з відвареним у томатах фаршем. Швидко й ситно.
Нарешті дійшла до гральної кімнати. Головонько моя бідна! Це гірше за кухню! І за що тут братися, з якого боку підійти?! Посеред кімнати стояв круглий пластиковий столик з кольоровими стільцями довкола, на ньому — повно фарб і малюнків, а все навколо
— стільці й долівка включно, заляпане цими веселковими фарбами. Справді, де діти — там радість. Де-не-де поміж аркушів паперу виднілися шматочки пластиліну, всюди були розкидані кубики з буквами алфавіту, різними фігурками й малюнками — чекали, коли потраплять у свої ящички, детальки пазлів порозбігалися долівкою, як мурахи, автомобілі різних марок та розмірів височіли горою, мовби приречені на металобрухт. Олівці й фломастери багатою гамою кольорів, як веселка, тягнулися вздовж усієї кімнати, а на маленькій канапі — м'які іграшки, незграбно обійнявшись і змішавшись із ляльками Нефелі з повикручуваними в усі боки руками й ногами, чекали визволення з неприємних поз. Фортепіано під стіною посміхалося своїм чорно-білим ротом в надії, що хтось нарешті здогадається звільнити його від неприємного, товстого шару сивої пилюки. Все би робила Слава — чистила, мила, полола, садила, поливала, куховарила, тільки не отаке розгрібання хаосу! Але якщо витримає це випрбовування, то вже ніщо їй не страшне.
Коли розібралася з іграшками, вкотре глянула на годинник. До третьої залишалась година. Час летів, а величезна вітальня ще не відчула на собі її рук, тільки з порохотягом пройтися з одного кінця в інший, — злетить добрих півгодини. Отже, план дій такий
— фарш на плиту, туди й воду на макарони, поки все закипить, щось і в салоні зробиться. Добре, що ці дві важливі кімнати — внизу, і так
Автобус не забарився. Почула сигнал, вся мокра від руху й роботи. Приїхали... Повернула ключ у дверях і вилетіла на вулицю. Починається місія номер два.
Одісеас із порогу, кидаючи куртку під ноги, подався до своїх автомобілів, витягуючи й висипаючи знову все посеред кімнати. До техніки приєдналися різноманітні фігури, персонажі з відомих дитячих фільмів — Бетман, Кетман, Спайдерман та роботи-трансфор— мери усіх відомих типів, озброєні по вуха, а чи то до зубів. Все це виринуло лавиною з великих ящиків, куди їх скидала годину тому Слава. За десять хвилин гральна кімната була майже в тому стані, що й зранку. Майже, бо Нефелі покликала її:
— Славо, а ти вмієш малювати?
Все ясно. Час завітати в дитячий, казковий, гамірний і різнокольоровий світ.
— Дещо вмію, — невпевнено відповіла, — правда, давно не доводилося.
— То не біда, я тебе навчу! — охоче заявила Нефелі, — гайда зі мною!
Мала почала витягувати старі малюнки з папки, за ними — недо— кінчені замальовки, олівці та фломастери, водяні фарби і за кілька хвилин кімната була точнісінько такою, як Слава побачила її зранку. Тут їй згадалися десь прочитані слова, що "прибирати дім, де є діти, це все одно, що відкидати сніг у хуртовину". Тоді не зрозуміла їх, а тепер прояснилося. Вона загубиться в цій хуртовині надовго.
Незабаром подзвонила Наталія. Своїм дзвінким і веселим голосом питала як справи.
— Та ніби нічого, якось штовхнула — сміялась дівчина, — це вже увечері оціните, якщо, звісно, ще можна буде щось оцінити.
— Почалися маневрування?
— Дуже влучно! Так і мені здається...
— Цей процес безкінечний, хай тебе не дивує.
Дивує чи ні, а доведеться прийняти все, як є.
Потім Наталія попросила дати їй когось із малюків, говорила з кожним довгенько. Прийде вона пізно і так майже щодня, окрім
Слава починала вивчати афінський світ, а з ним і грецький, з іншого, незнайомого ще боку. До цих пір жила в світі замкнутому, ніби й вільному, та все ж обмеженому, де все просвічувалось крізь призму погляду Василіса, крізь його бажання, потреби, його вибір того чи іншого. Вона пристосувалася добровільно до того світу, всотувала в себе всі його фрагменти — цінні, бо нові й незвідані. Тепер у неї не буде фільтруючого скла, доведеться все бачити й промацувати очима.