Вперше за роки своєї роботи провалив збори! Не виконав доручення обкому партії, уряду... Мостовий уже, напевне, доповів Шаблію, що Сосонка не прийняла постанови про передачу землі "Факелу", що він, Валинов, скликав збори за власною ініціативою, поспішно, не зумів провести їх. Мостовий і Гайворон звалять усю вину на нього, мовляв, ми ж радили дочекатися Турчина, підготувати карти, макети, розрахунки, плани. Так, вони доведуть, що збори провалив він, уповноважений обкому. Валинова, безперечно, негайно відкличуть з будівництва "Факела", а це рівнозначно катастрофі. Розлетиться до біса драбинка, яку він зводив усе своє свідоме життя з послуху, хитрощів, діловитості, впертості й по якій піднявся все-таки на кілька щаблів вище, ніж його друзі по інституту.
Перед очима Валинова – чорний телефонний апарат. Необхідно зараз же подзвонити Шаблію, зробити це раніше за Мостового, підготувати секретаря обкому, відвести удар від себе. А може, удати хворого, лягти в лікарню – серцевий приступ, як у... Мостового... поки пройде перший гнів Шаблія, а потім... Мостовий... Це він зумисне зліг... Це просто хитрий хід, щоб зняти з себе відповідальність... Найкращий захист – це наступ, істина стара, як світ. І Валинов доведе, що не він, а Мостовий і Гайворон винні в усьому.
– Секретаря обкому Шаблія, – сказав телефоністці і вже не зводив очей з покрученого дроту, що звивався гадюкою на столі.
Відповіла секретарка приймальні:
– Зачекайте хвилину, Павло Артемович розмовляє по прямому з товаришем Турчиним.
Валинов оддав би все, аби лиш почути цю розмову. У трубці щось клацнуло. Тьохнуло щось і в серці Валинова.
– Слухаю, – різко пролунав голос Шаблія.
– Хочу вам доповісти, Павле Артемовичу, – трубка стала мокрою від поту.
– Я вже знаю, мені дзвонив Мостовий, товаришу Валинов.
– Можливо, вас неправильно інформували, Павле Артемовичу, і я хотів би пояснити... у районі склалася така ситуація, що...
– Чому ж ви мені не сказали, коли дзвонили минулого разу, що в Сосонці нема Турчина? Чому ви скликали так спішно ці збори, не зваживши на думку райкому партії?
– Я... я, Павле Артемовичу, вважав і вважаю, що обком послав мене для того, аби форсувати будівництво "Факела", а не займатися безплідною балаканиною, – сказав Валинов. – Я все робив для того, щоб виконати ваше доручення.
– А я думаю, що ви все зробили для того, щоб викликати справедливе обурення людей. – Шаблій розбивав надії Валинова на виправдання. – Ми вас посилали не для того, щоб ви там командували й лякали людей переселенням. Ви забули, товаришу Валинов, що перед вами не верстати й... дифузори, а люди, які мусять ступити крок, що змінить все їхнє життя, усталене віками. Очевидно, ви не вчиталися в лист уряду до сосонських колгоспників, не збагнули його глибини, а тепер звалюєте з хворої голови на здорову. Турчин обурений вашою поведінкою й вашими діями...
– Павле Артемовичу, я... я хотів, щоб швидше було прийнято рішення про передачу землі під "Факел"... підготувати фронт робіт для Турчина... адже у нас є державний план.
– Про план Турчин подумає сам, – обірвав його Шаблій, – він ще не такі об'єкти будував. Турчин мені сказав, що для нього на цьому етапі в тисячу разів дорожче ставлення колгоспників Сосонки до "Факела", аніж п'ять кілометрів траси. Арсен Климович має рацію й мислить як політик, а ви не піднялись вище за того бульдозериста, який знищив гусеницями дослідну ділянку Михея Кожухаря. Ви розумієте, в яке становище ви поставили обком партії? Я змушений буду доповісти в ЦК, і ми ще матимемо з вами серйозну розмову, товаришу Валинов...
– Павле Артемовичу, ви не знаєте, в яких умовах мені довелося проводити ці збори, – виправдовувався Валинов. – Мостовий і його родич... Гайворон... дискредитують... рішення уряду... протиставляють, хочуть вони цього чи ні, робітничий клас селянству, заграють з колгоспниками...
– Товаришу Валинов, – сказав Шаблій, – такі звинувачення вимагають доказів.
– Вони у мене є, Павле Артемовичу. І я це доведу. Я напишу доповідну записку вам і в ЦК партії, бо йдеться про мою партійну честь.
– Гаразд. Чекайте приїзду Турчина і... займіться цукровим заводом.
– Єсть! – виструнчився біля телефонного апарата Валинов, зрадівши, що його не відкликали з району.
Здається, трохи перегнув палицю, аналізував свою розмову з Шаблієм Валинов. Але, зрештою, можна по-різному тлумачити погляди Мостового, які той висловив про переселення колгоспників, про любов до землі... Валинов, наприклад, їх зрозумів, як... треба знайти не дуже різке визначення... політично незрілі...
Власне, чого боятися йому, Валинову? Він хотів, щоб колгосп швидше передав територію під "Факел", щоб негайно розгорнути будівництво, дати країні уран. Цього ніхто не заперечить, ні Мостовий, ні Гайворон, ні Земцов. І відповідати за зрив зборів мусять вони. Логіка залізна. І Валинов це доведе. Він не писатиме анонімок на Мостового й Гайворона. Бій буде чесний і відкритий: партійна непохитна позиція Валинова і, по суті, антидержавна, з примітивним селянським ухилом позиція Мостового та тих, що з ним... І правильно він зробив, що сказав про це Шаблію.
До Валинова повернувся хороший настрій: нічого страшного не сталося. Навпаки, всі переконаються в принциповості Валинова, який в інтересах справи не побоявся виступити проти Мостового.
– Можна? – заглянув у двері Бунчук.
– Заходь, Петре Йосиповичу.
– Мені приємно бачити тебе, Іване Івановичу, в доброму настрої.
– А чому я маю бути в поганому?
– Та про збори мені розказали, то я...
– Петре Йосиповичу, нас голими руками не візьмеш! – засміявся Валинов.
– Не візьмеш, – повторив Бунчук.
– Що тобі розповідали? – поцікавився Валинов. – Тільки правду кажи.
– На тебе все валять. Поспішив зі зборами, не міг нічого розказати людям, відповісти... Погрожував виселити всіх із села в Казахстан.
– Я не погрожував. Я просто сказав, що... хто бажає, може переїхати... добровільно... А що, хіба в Криму погано жити? Клімат, море... я відпочивав торік – чудово... Бачиш, куди гнуть, – сказав по паузі, – політику мені підшивають. Правду ти говорив, Петре Йосиповичу. Вискочка цей Мостовий, аполітична людина.
– А кадри, кадри які добирає! – Бунчука зараз найбільше цікавило, чи буде він директором заводу, чи ні. – Дружками себе оточив... Гайворон, Гавриленко...
– А звідки він родом?
– Хто, Гавриленко?
– Та ні, Мостовий.
– 3 Дніпропетровщини, – відповів Бунчук.
– А хто його батьки і... взагалі... родичі...
– Н-не цікавився, але, якщо треба, то це легко встановити. – Бунчук зняв телефонну трубку.
– Ти що, в райком дзвониш?
– Та ні. Дайте мені Кутня, – попросив телефоністку. – Василь Васильович? Я. Прийди в готель. У райкомівський номер.
– Чого йому приходити? – здивувався Іван Іванович.
– Кутень зараз тобі все доповість. У нього – ажур. Відділ кадрів, – підморгнув Бунчук.
– Власне, я так запитав. – Валинову стало незручно, що він втягує ще й Кутня у свої справи.
– Василь Васильович – людина надійна, – заспокоїв Бунчук, ніби вгадавши думки Валинова.
Кутень не примусив себе довго чекати, з'явився стривожений, але, побачивши Валинова в доброму настрої, вгамував свої нерви. Доповів, як працює маслозавод, поцікавився справами в Сосонці й уже вирішив був запросити Валинова на обід, прикидаючи, в яку копійку влетить ця гостина. Але Бунчук перебив його роздуми:
– Василю, ти... той... розкрий свого блокнотика... на букву "Ми"... Про Мостового. Давай, давай, ми люди свої...
Кутень розгублено подивився на Валинова, на Бунчука й почервонів, як варений рак.
– Гм... це я так... хай Іван Іванович не думає, що я той... Це для історії. Піду на пенсію, писатиму... мемуари... про район, значить... щоб люди знали, як ми туг жили й боролись... Це для мемуарів, – ще раз підтвердив. – Збираю матеріали про... керівників, ударників... Спогади буду писати, історію Косопільського району... так би мовити, для нащадків, піонерів.
Червоніючи, Кутень дістав з кишені грубенького, засмальцьованого записника, поклав його на коліна й соромливо почав читати:
– Мостовий... Олександр Іванович, рік народження 1936-й... Батько – сільський коваль, з батраків, загинув на фронті. Мати – колгоспниця. Братів і сестер нема. Служив у армії... Працював комсоргом металургійного заводу, вчився заочно в університеті, потім був посланий у партійну школу... Працював редактором, а після секретарем райкому... Все, – соромливо посміхнувся Кутень. – Для історії записую...
– Перегорни-но сторіночку. Перегорни, не соромся, – наказав Бунчук, – бо те, що ти прочитав, ми знаємо без тебе...
– Та я встидаюсь, – зашарівся знову Кутень, – Іван Іванович можуть подумати, що я той... а я ж для історії.
Валинов з огидою дивився на цього сором'язливого блазня. Треба було б вигнати його звідси разом з його записником, але замість цього сказав:
– Читайте, читайте.
Кутень знову поклав книжечку на коліна й прикрив її скатеркою.
– Мав полюбовницю – співачку Тамару Крайниченко. Їздив до неї на машині в Ставище... Жив з сестрою Гайворона, коли та вчилася в технікумі. Потім одружився... На вечорах багато не п'є. Любить співати пісню "Чуєш, брате мій" і "Забіліли сніги". Ну, це я пропускаю... І це... Бо ще не перевірено. Я тільки факти збираю для мемуарів... О! Взяв з бази райспоживспілки пальто і... костюм для Гайворона. Мати у Гайворона була на окупованій території, а вони поставили їй пам'ятник з мармуру... вартістю...
– Ви – падлюка, Кутень! – не стримався Валинов. – А що Мостовий їсть, у вас не записано?! Як ви могли дійти до такого?!
Кутень виструнчився й заціпенів. У нього відібрало мову. Бунчук відійшов у куток і злякано дивився на Валинова.
– Геть звідси! – відчинив двері Валинов.
– Іване Івановичу, ви самі просили... Я не для чогось там такого, а для історії, – нарешті прийшов до пам'яті Кутень. – У мене об'єктивні дані. Це для мемуарів... Ось Петро Йосипович знає... І даремно ви так про мене...
– Ну, гаразд, – уже мирно промовив Валинов. – Ідіть і порвіть цього кондуїта. Директор заводу...
– Це я для мемуарів... Піду на пенсію й напишу... План... той... перевиконаю, – запевнив на прощання й кулею вилетів з номера.
– Оце такі люди, – пробурмотів Бунчук, а після мовчання.