Це не було хорошою ознакою, та Слава мусила продовжувати, бо не могла більше терпіти цю невизначеність. Згадка про легальність — то лише соломинка, за котру вхопилася, аби доплисти до берега. До спільного з Василісом берега. Бо вже топиться...
— Скажи, ти кохаєш мене... тепер? — спитала тремтячим голосом.
— Так, я маю до тебе почуття, — стримано й невизначено відповів Василіс.
— Почуття — це якось загально, тут може бути різний спектр.
— Я хочу тебе, але хочу по-своєму. Певно, не так, як хотілось би тобі, — знову невизначено й повітряно відповідав Василіс.
— Я думала, що кохання то і є — кохання. А не щось "по-своєму", чи "по-іншому", і коли є справжні почуття, нема страху перед шлюбом.
— У мене немає страху перед шлюбом, тільки я не хочу розлучень. Для мене шлюб має бути раз і назавжди.
— Так і для мене також! Для чого думати про розлучення? — дивувалася Слава.
Василіс знову важко зітхнув.
— Дівчинко моя, ти дечого не розумієш, тож поясню. Можливо, те, що скажу, не сподобається тобі, та не хочу лицемірити. Думаю, що завжди був відкритий перед тобою у своїх намірах. Ти — людина хороша і я поважаю тебе попри всі наші непорозуміння і конфлікти.
Серце Слави вже не просто шалено калатало, воно билося у відчаї. Втрачалась остання надія.
— Не та людина... — пробелькотіла, — коли я йду з тобою по житті, переймаюсь усіма проблемами, то я ніби та... А коли прошу чогось для себе — уже не та. Коли даю все й не потребую нічого навзаєм — усе чудово, а щойно мова про шлюб, — одразу я перетворююсь на зло.
— Я не мав на увазі, що ти для мене зло. Зрозумій правильно і не вигадуй зайвого. Я лише хочу бути впевненим найперше у собі. А якщо мені завтра більше сподобається якась жінка? І не просто як жінка, а як людина, з котрою мені легше й простіше!
— Он воно що, — сухим голосом усе тихіше відповідала Слава. — Я ніколи не думала так, для мене ти є обраним — єдиним і незамінним.
— Оце і є те, "по-іншому". По-одному любиш і хочеш мене ти, по-іншому — хочу тебе я. Краще знати про це, аніж жити фантазіями, хоч як це не боляче.
Очі Славині затягло густим туманом, у горлі здавило й помалу по щоках потекли непрошені струмки, не хотіла їх, але ті не питали. То не вона плакала, то мусило виплакатись серце, що прощалося з надією. Воно розуміло це краще за розум.
— Отож-бо, фантазіями. Живу у світі фантазій, сама собі створила цей світ, сплела його з іллюзій і рухаюсь в нікуди.
Василіс був як ніколи спокійним, долив вина у спорожнілі келихи. Апетит зник. Слава сиділа, дивлячись поперед себе спустошеним поглядом і вкотре потягнулася до вина.
— То був твій вибір, куди йти і з ким, — глухо добавив Василіс.
— Аякже, мій вибір. Завжди одне й те саме. Чому ж тоді, коли я збиралася в Афіни з думкою — назавжди, ти зупинив мене? Того дня ти дав мені зрозуміти, що я тобі потрібна, навіщо ти зробив це?!
— Я висловив тобі лише своє бажання, не більше. Ти могла зробити інакше, по-своєму.
— Ні, я вже нічого не розумію. Це якась маячня, це якесь замкнуте, справді зачароване коло. І нема сил розірвати його. Але це треба зробити для мене, якщо не для тебе.
Цей тон Василіса, рівний і спокійний, добивав. Та вона знала, що буде жити фізично, гине лише щось усередині, міняється, трансформується, набуває інших кольорів, додає темніші тони, налаштовується на нове. Невідоме, але реальне. Непізнане, але існуюче. Вона буде жити з цим новим, буде рухатись далі, хоч, здається, затерпли всі кінцівки. Якась пелена справді спадає з очей, виливається разом зі сльозами, звільняє туго оповите шнурами серце. І воно вже б'ється рівніше. Все їй щось здається...
Глянула на гарно сервірований стіл, на смачні страви. Все байдуже, як усе байдуже. Пропав апетит, пропала та радість, із котрою готувався цей обід. Вона вже знала, що на дорозі.
Цього ж вечора Слава дзвонила Дарині, аби повідомити, що на днях прибуде.
Наступного ранку почала збирати речі і, як завжди, свинцем залите тіло. Василіс сидів внизу, мовчазний і сердиттий. "Ще й сердиться, — думала, — і якої біди? Ніби належу йому, як та сорочка! Як хочеться, то одягаємо, а ні — то хай висить забута в шафі. А то й викинемо на ганчір'я, чому ні?". Та ні, вона не може бути більше для Ва— силіса ані сорочкою, ані ганчіркою, ані чарівницею, яка задовільняє всі його бажання й потреби, а своїх не має. Та й яка у неї потреба? Відповідь, що виринала з несвідомих глибин, не подобалась. У чому правий Василіс, так це в тому, що всі її потреби й бажання — тут, біля нього. Але то й справді не його проблема. Вона ж вирішила, що буде шукати інших потреб у житті, насилу, крізь лютий біль. А більшого болю за усвідомлення того, що він не кохає її... бути не може.
Спустилася.
— Я готова. Завтра, якщо ти не проти, о дванадцятій дня добре б було мені виїхати.
— Забирайся! Забирайся, аби очі мої більше тебе не бачили! — зірвався шквалом Василіс. — Тільки це й умієш! Вивернула ти мене всього! Виснажила!
— Я теж виснажена, а чи так не вважаєш? Виснажена такими стосунками, де немає надії й місця на щось краще. І чого кричиш? Я не можу присвятити себе тобі просто так, жити для тебе, а коли
— Добрий подаруночок! — іронізував Василіс. — А ще кажеш, що буцімто кохаєш!
— А для тебе кохання — це жертва? Бо для мене, знаєш, — ні. Кохання — це коли даєш, але разом з тим і одержуєш. Тобто взаємність! Бо кохання має бути щасливим, а не жертовним. Хоча я вже спробувала іншого, можливо, воно всяке буває... я хочу іншого.
— Кохання справжнє, коли даєш і не чекаєш чогось навзаєм.
— Чудова твоя теорія! Але і я хочу відчути себе коханою! Бажаною, єдиною. А що бачу, чую й маю? То на інших задивляєшся, і не лишень очима все обходиться. То чую, що я не для тебе, бо колись і десь за рогом ти зустрінеш ліпшу, кращу, мудрішу! Як жити з тобою після цього? Віддати себе до кінця і залишитись врешті-решт без нічого? Я хочу свого життя.
— Йди, йди, шукай! Побачимо, що знайдеш! Уже бачили твої знахідки... — насміхався Василіс.
— Навіщо б'єш там, де болить? І знаєш, добре, що в тому була не лишень моя вина. Але навіть якщо й так, то це не значить, що все життя я буду продовжувати "спати" й покладатись на інших, а не на себе.
— Та на що ти здатна? — продовжував зневажливо кричати Васи— ліс, — лишень ноги розкладати!
— Ну, знаєш! — закипіла Слава. — І на це талант потрібен! Бо схоже на те, що ця моя майстерність тобі дуже до вподоби, раз казишся щоразу, як збираюся покинути тебе!
— Ти не можеш мене покинути, — зверхньо вів Василіс, — це я не хочу тебе!
— Не хочеш мене раз, не хочу тебе — десять! Подумаєш — цабе! Як із таким, то вже краще ніякого! З радістю звільняю місце, побачимо, чим заповниш. Та й хто тебе витримає такого?! Була я, дурна, й та закінчилась, ото й бісишся!
— Не забираєшся уже?! Бо я за себе не відповідаю! — люто дивився на неї Василіс.
— То ти ще й зухвала! Але це не новина! Дали тобі стіл, а ти на нього з ногами, чом би й ні. Рівень...
— Мого рівня тобі не виміряти, бо ніколи його так і не осягнув. А на той стіл, що кажеш, я потрудилася, а чи що платиш за мою працю?
— Платня в Афінах !
— Ось туди я й збираюсь.
— Хм, багато заробиш, — зневажливо продовжував.
— А то вже моя турбота, — відповіла Слава й вийшла з хати, бо добром ця полеміка не закінчиться.
Цілий вечір майже не розмовляли. Василіс був чорний, як ніч. А Слава намагалась не зачепити його чимось, аби не зірвати грозу на свою й так зажурену та прибиту голову. Окрім болю, в неї з'явилося нове бажання — якнайшвидше звільнитися. Звільнитися якраз від того, вже постійного болю, що заполонив тіло, з вершечка голови й до кінчиків пальців на ногах.
Зранку атмосфера навколо них тисла з усіх боків, аж у скронях гуділо. Випивши нашвидкоруч каву, Слава знесла зверху свій багаж. Глянула на Василіса і... знову закрутилося в очах... "Тільки не зараз, не тут!" — наказувала собі. Вигляд Василіс мав уже не зверхній, а жалюгідний. Хотіла обійняти його й пригорнути до себе, заспокоїти, і так назавжди залишитись в отих обіймах. Та розуміла, майже знала, що ні до чого це не приведе, рано чи пізно все повториться знову.
— Будемо йти, чи як? — видавила з себе.
— Так, лише одягнуся, — відповів їй в унісон. Одягаючись, продовжив: — Я не жену тебе... Хочу, щоб ти це знала. І пам'ятала. Двері мого дому завжди будуть відчинені для тебе... В будь-яку хвилину. Цього права я не давав жодній жінці в моєму житті.
— Вже я щось таке чула, — зітхнула Слава, — і не знаю, чи радіти маю, чи плакати. Інші двері я би хотіла знайти відчиненими, — твого серця. Та воно, на жаль, не мене чекає, а котрусь іншу, далеку й омріяну, й невідомо чи існуючу. Все, що можу побажати тобі, це дочекатись її.
* * *
Всю дорогу, цілих чотири години Слава давала собі волю. Очі її не висихали. Хай, може виллють усе до дна, назавжди.
Двері Дарининої квартири їй відчинила мала Тетянка. Пройшла до вітальні й присіла на канапу. Відчуття самотності й безпомічності поглинало. Поклала голову на подушку й невдовзі заснула, — минулої ночі сон так і не завітав до неї.
Прокинулась від глухого бубоніння. То Дарина розмовляла тихо з кимось на кухні. На вулиці вже стемніло й через матове скло дверей у вітальню сочилося слабеньке світло. Підвелася й рушила до кухні. В'яло посміхнулася до Дарини, котра щойно закінчила розмову по телефону.
— Привіт, — стиха мовила.
— Привітик! З приїздом! Я тебе все ж розбудила, а ти так солодко посопувала...
— Не знаю чи солодко, але змучено — то правда. В дорозі сон не бере, а в тебе на канапі здолав.
— Бачу, ти надовго цього разу, — Дарина кивнула на валізу.
— Так, надовго. Почну шукати роботу вже завтра.
— Все таки не домовились із Василісом, — більше констатуючи, аніж запитуючи, мовила Дарина.
— Вибачай, та на цю тему я безсила щось говорити.
— Без проблем, коли хочеш... І якщо захочеш, — відповіла з розумінням Дарина. Бачила спухлі Славині очі й розуміла, що то не лише від безсоння.
— Чай з варенькою? — глянула ніжно на подругу.
— Клади, — кивнула головою Слава й відвернулася, різко направляючись до туалету. Знову непрохані сльози, ще не витекли до біса! Не хотіла показувати їх, не хотіла жалю до себе.
Повернулася, нахлюпавши холодною водою в обличчя.
— Сиди, є в нас печенька.