І пенсію маємо, могли б і вдома сидіти... Та оце дали мені ордена, то я думаю ще за нього років зо три відробити.
Щедро нагородили Теклю оплесками за ці слова.
– Прочитали ми з Никодимом листа від правительства нашого, – тісніше зав'язала хустину Текля. – Пишуть душевно, але ж вони не знають моєї біди. Поставили ми хату з Никодимом перед війною. Як лялечка стояла... А після війни, як ото горе сталося в Полікарпа, що жінка, значить, втекла, то він підпалив Ладькову хату... І моя згоріла від руки того прок... товариша Чугая.
– Та що там ти згадуєш?!
– Вже забути пора!
– З кожним таке статися може, бо любов...
– Та ми вже помирилися з Полікарпом, – усміхнулася Чугаєві. – Поставили ми нову хату... як дзвіночок стоїть... А тепер, кажуть, будуть зносити. То я просила б наше правительство, щоб мою хату не зносили, хай приїдуть та подивляться, яка хата. І світла, і простора, і садочок виріс. Никодим у мене вже постарів – третьої хати не зведе, а Олег мій почерка славного має, а рубанка в руках тримати не вміє... Як казав Ничипір Сніп: вперед до перемоги комунізму! – закінчила Текля.
– Кожухар просить слова!
– Хай говорить!
– Проходьте, Михею, – запросив Підігрітий.
Михей відійшов од вікна, але за хвилину повернувся.
– Не можу пройти, людей стільки, що до трибуни не доберуся. Я звідси буду, – Михей сперся на лутку вікна й почав говорити. – Я за те, що говорили тут партійний Сніп і безпартійний товариш Савка. Хай Арсен Климович Турчин і Отар Долідзе копають шахти, вигрібають звідти те, що їм треба, а ми собі нагорі робитимемо своє діло. Їм буде добре, нам добре, й уряд буде задоволений... І щоб не переселяли нас.
– Ви дещо примітивно розумієте, товаришу Кожухар, масштаби "Факела" й технологію добування уранової руди, – перебив Михея Валинов, – це не так просто, як вам здається.
– Це ж секретні полєзні скопаємі! – вигукнув Перепічка.
– То розкажіть, – простодушно сказав Кожухар. – Бо про політику ми знаємо, про американські бази й про їхні... агресивні блоки... І правильно, що ми повинні дбати про силу нашої країни. А хто ж дбатиме, як не ми, народ? А ви розкажіть, що воно оце за уранова руда, щоб я знав, навіщо землю віддав. І ще: земля за нашим колгоспом закріплена державою навічно. Лежить у нас у сейфі під замком Акт. Дарина Михайлівна, наша славна трактористка, мати Платона Гайворона, у війну зберегла його, життям ризикуючи... Значить, ми віддаємо свою землю, а що ж за це одержуємо? Як жити будемо? Де колгосп, якщо залишиться якась бригада, грошей візьме, щоб нам виплачувати пенсії? У держави будемо просити? А я не хочу бути нахлібником. От і виходить, що ви, Іване Івановичу, приїхали з області, зібрали нас, а сказати нічого не можете, бо й самі не знаєте. Треба дочекатися Турчина, хай він усе нам розкаже, по селу з нами піде й покаже, що й де буде. А Гайворон хай розповість нам, що з колгоспом буде й з нами. Кожному хай скаже. Тоді ми будемо голосувати... Я теж, як і Ничипір Сніп, листа від уряду напам'ять знаю, і там написано, щоб ми прийняли рішення, розв'язавши всі проблеми... чуєте? Проблеми, які виникнуть у зв'язку з будівництвом рудника. А проблем – сотні. У Снопа – де буде хліб рости, у Савки – груша на городі, Текля журиться, що нову хату треба зводити, а Никодим уже... той... не парубок... Ми до всяких зборів звикли... Бувало, скличе, хай не ображається, Макар Підігрітий і каже: "Хто проти того, щоб підписуватися на облігації?" Всі мовчать, тоді Макар Олексійович каже Олегові Диньці: "Пиши – одноголосно за".
– Було, було, – почервонів Макар.
– Тепер у нас так не робиться, бо господарі в артілі ми самі. Тож давайте, товариші, порозходимося, бо роботи багато, городину зібрати треба, буряки возити.
Дехто вже й попідводився зі стільців.
– Збори не закінчено, товариші, – взяв на себе керівництво Валинов. – Ви хочете виступити, товаришу Мазур? Будь ласка.
На сцену вийшов Мирон Мазур:
– Прикро, але треба визнати, що не підготувалися ми до зборів. І це не наша вина, бо ніхто з присутніх тут нічого нам не може розказати про "Факел" і про те, що чекає наше село. А вирішувати треба нам. Від нашого слова залежить усе, ми за нього будемо відповідати перед нашими внуками й правнуками. Я теж нагадаю один рядок з листа уряду: "Дорогі друзі й товариші! Інтереси нашої Батьківщини, її могутності змушують нас звернутися до вас з проханням..." Я переконаний, що, перш ніж написати ці слова, наш уряд і Центральний Комітет партії глибоко вивчили й обміркували все, що зв'язане з Видубецькими горами й нашою долею. І я буду голосувати за те, щоб передати землі "Факелу", бо нас у біді не залишать.
– Знаємо, що не залишать, але ж ми хочемо знати все!
– Ми ж не рушники свої віддаємо, а землю!
– Де ж ми хліба візьмемо?
– Корів нічим буде годувати!
– Хай Турчин нам розкаже!
– Голосуйте, – сказав Валинов Підігрітому.
– Я думаю, що збори треба перенести, – заперечив Гайворон.
– А ви що думаєте? – Валинов запитав Земцова.
– Я погоджуюсь з Гайвороном, – відповів Земцов. – Мостовий говорив мені, що ці збори повинні стати великою політичною подією для всього району, а не формальною акцією. Не треба було поспішати, Іване Івановичу.
– Я не поїду звідси, поки не буде прийнято рішення. Що я доповім Шаблію? Що провалив збори, так? Ви розумієте, на що ви мене штовхаєте?
Зала принишкла й уважно стежила за тим, що робилося в президії.
– Товариші, оголошуємо перерву на десять хвилин! – вийшов зі становища Гайворон.
Далі Валинов повів розмову в бібліотеці.
– Ми, комуністи, будемо в першу чергу відповідати, якщо зірвемо збори. Розвели балаканину, як на базарі! – кричав Валинов. – Сніп буде повчати Турчина, яким способом добувати руду! Смішно, при всій моїй повазі до Ничипора Івановича. Або виступ товаришки Диньки! Йдеться про уран, про нові атомні електростанції, підводні човни, ракети, а вона запрошує уряд подивитися, яка в неї хата! Анекдот. Який примітив.
– Ні, – спокійно сказав Гайворон. – Ви чули, щоб хоч один сказав на цих зборах, що ми не віддамо землі? Не чули. І не почуєте, бо люди вірять партії й нічого не пошкодують для своєї Батьківщини. Але не можна забрати у них права, товаришу Валинов, перед тим, як бульдозери й вибухівка розвернуть ці гори й поля, знати, що їх чекає... А Текля Динька під дулами обрізів організовувала цю артіль, посивіла на цих полях, дві похоронні одержала з фронту замість синів, і не відбирайте у неї радості помилуватися своєю хатою...
– Облиште ви цю демагогію! – скипів Валинов. – Я одержав вказівку од секретаря обкому партії Шаблія провести ці збори і як уповноважений мушу її виконати.
– Я зараз повернуся, пробачте, – сказав Земцов і вийшов з бібліотеки.
У кімнату зайшли Ничипір Сніп і Савка Чемерис.
– У нас тут розмова, так що... – зустрів їх Валинов, але Гайворон запросив:
– Сідайте, Ничипоре Івановичу.
Валинов повернувся до вікна: не дадуть поговорити. Але вів далі:
– Мені взагалі не подобається ваш настрій і... ваші погляди на цю справу, товаришу Гайворон. Я помітив це ще на першому засіданні бюро райкому... І я переконаний, що ця... асамблея була підготовлена не без вашого відома.
– Ви, товаришу Валинов, відповідайте за свої слова, – у тон йому відповів Гайворон... – Тут зібралася не "асамблея", як ви зволили висловитися, а збори господарів цієї землі, і прошу їх поважати.
– А чого ви сердитесь, товаришу представник? – звернувся до Валинова Сніп. – Вас цікавить, що люди думають чи наші підняті руки?
– Товаришу Сніп, ми тут, пробачте, без вас вирішимо, що робити, – не стримався Валинов.
– Як це без нас? – переглянувся Ничипір із Савкою. – Ми жили на цих полях віками, а ви... приїхали й... без нас? Хто ви такі?
– Ничипоре, ходімо додому, – шарпнув за рукав Снопа Чемерис.
– Ні, хай скаже, хто він такий і за яким правом лякає мене переселенням...
– Якщо треба буде – переселимо й вас питати не будемо! – аж пашіло обличчя Валинова. – Не будемо.
– Спокійніше, товаришу Валинов, – промовив Гайворон.
– Ви... ви можете говорити, що хочете, – важко дихав Сніп, – але в душу мою не плюйте... Якщо ви не хочете по-людському говорити з нами, то ми теж не будемо. А тепер, Савко, ходімо. Хай товариш представник сам голосує.
– За зрив зборів, товаришу Сніп, ви будете відповідати як комуніст перед партією! – попередив Валинов.
– Перед партією буду, а перед вами – ні. – Сніп натягнув кашкета. – Все можу стерпіти, але не витримує серце, коли на мене кричать. Цієї образи я вам не прощаю.
Ничипір Сніп і Савка вийшли. Валинову було видно у вікно, як вони протиснулися крізь натовп біля клубу й повагом пішли кудись у береги.
– Поверніть їх! – наказав Валинов Підігрітому. – Вони ж у президії. Це свідомий зрив зборів! Цього так не можна залишити! Як уповноважений я несу персональну відповідальність... Товаришу Гайворон, я, зрештою, наказую вам.
– Запевняю вас, товаришу Валинов, що ми можемо скликати зараз комуністів і комсомольців, дати їм завдання, і... за двадцять хвилин рішення буде прийняте, – сказав Гайворон.
– Так і треба зробити! – вхопився Валинов.
– Ні, я хочу, щоб рішення про передачу землі для "Факела" було прийняте з усмішками, а не байдужим, приреченим підняттям руки зі страху, що будуть виселяти з рідного села, – відповів Гайворон.
– Це – демагогія! – сів на свого коника Валинов.
Увійшов Анатолій Земцов:
– Я розмовляв з Олександром Івановичем... Мостовий категорично проти того, щоб рішення приймалося під будь-якою принукою. Він сказав, що хоче, аби ці збори стали святом для Сосонки, а не поминками.
– Тепер мені зрозуміло, – почав складати свої папери Валинов. – Під диктовочку працюєте? Дехто все життя пам'ятатиме ці збори, товариші... сосонські лірики. Елементарне почуття партійної відповідальності у вас є? Це ж НП на всю Україну. Да-а-алеко ви зайшли разом з вашим секретарем райкому... Що ж, товаришу Гайворон, відміняйте збори і йдіть слухати соловейків...
– Соловейки уже відспівали.
Валинов, не попрощавшись, вийшов з клубу й сів у машину.
Оркестр грав "На сопках Маньчжурії"...
* * *
Валинов прийшов у готель, жбурнув папку на стіл опустився в крісло й замислився. Почував себе ображеним і знищеним.