Кінця не має тільки твій політ і простір навколо. Там, угорі, легше зрозуміти свої дії земні і легше їх коригувати, розкласти все на свої місця, збагнути шкалу цінностей. Астронавти нашу планету бачать як маленьку кулю, красиву, звабливу, голубу, і, гадаю, розуміють те, що найперше мало би мати вагу і значення для людини, — берегти це голубе чудо!
А уяви, що ти піднімаєшся, а чи, точніше, прямуєш далі і далі в космічні простори, занурюєшся у безмежжя Всесвіту, починаєш відчувати його, зливаєшся з ним і дивишся його очима. Що побачиш, що зрозумієш із побаченого...
— Невігластво дратує, й болить від того...
— Ти чутлива. А спробуй глянути на невігласа чи будь-що інше дратівливе згори, і в тебе з'явиться інше почуття — жалю.
— А може, огиди?
— Огиду ти побачиш на рівні себе. Дивлячись згори, зрозумієш, що невігласа варто лише пожаліти і залишити його йти своїм шляхом. А дорога в нього довга, повір! — Фотіні розсміялася щиро. — Жени від себе таких, вони отруюють життя. А життя потребує світла! З його допомогою легше брести крізь свої сутінки і крізь темряву інших. Потребує радості та сміху, дитячої безпосередності й відкритості, а ще — руху, руху, руху!
Вмить Фотіні вже стояла на ногах і вже бігла, підтанцьовуючи та підскакуючи вздовж пляжу. Слава погналася за нею, а сили в неї було на десятьох.
Додому повернулась біля дванадцятої дня, Василіс уже чекав, потягуючи каву.
Десь в середині того вересня Фотіні зібралася до Афін. Починалося навчання, та й роботи в пабі поменшало. Сиділи обоє в саду мовчазні й далекі, Слава думала про те, що знову залишається одна. Василіс не з нею, зовсім не з нею. Він сам по собі. Фотіні он теж вільна й ні від чого не залежна, прямує своєю дорогою. А де Слава? Де вона в цьому світі? Де її дорога? Куди веде? Вже вкотре відчула себе загубленою й невпевненою. Майже як тоді, коли щойно приїхала в цю країну.
— То приїзди на гостину! — тепло усміхнулася Фотіні. — Я живу сама, то в мене й зупинишся. Приїзди, коли "дістане" Василіс, в Афінах допоможу розвіятись. Стільки часу безперервно разом, то втомлює.
— Так і є, — погодилася Слава.
— Як у вас тепер справи, по від'їзді німкень?
— Що тепер, що колись. Коли я така, як того хоче Василіс, то все у нас добре. Коли сприймаю його таким як він є, його бажання й потреби. Але мене чомусь ніхто не сприймає такою як я є, і бажання мої не беруться до уваги. Бо мої бажання помилкові, — в голосі Слави чувся сарказм і гіркота.
— Люба моя, як ти виснажуєшся! — не без щирого співчуття мовила Фотіні. — Й заради чого? Василіс — натура сильна, тож свої інтереси завжди буде мати на першому місці, як і свою думку.
— Це вже егоїзм, якщо не помиляюсь.
— А він і є егоїст. Невже ти цього ще не зрозуміла?
— Деколи не хочу розуміти того, що ясніше ясного. То шукаю виправдання чомусь, то намагаюсь дивитись на все крізь призму якогось скла, щоб захистити очі від дійсності. Настирливо шукаю того, чого нема.
— Ти як Овен віриш у свою ідею й у свій створений образ. Готова битися за свою любов до гуль на лобі, знов і знов, без кінця. Тобі потрібна тільки перемога, відступ буде лишень тоді, коли прийде усвідомлення реалій і, можливо, розчарування. Також ти уникаєш змін, навіть боїшся їх, а це уже від Тільця.
Слава зітхнула.
— Сценарій не найкращий... А Тілець тут до чого?
— Можливо, в тебе там є особисті планети, а їхній вплив великий.
— Ти можеш побачити мій гороскоп, якось вирахувати його?
— Можу, звісно. Вираховувати як у давнину не потрібно, є на це комп'ютерні програми. Закладаю дані народження, годину включно, і — вперед. За мною залишається завдання прочитати те, що написано зорями. Ніяка планета не діє як одинак. Гороскоп і планети в ньому — то щось на зразок механізму годинника, всі вони різні за величиною і функціями, але всі діють злагоджено. Їхня дія
— Виходить, що людина — то мехінізм?!
— І так, і не зовсім. Справа в тому, що людині дано те, чого не має бездушний механізм. Їй дано Дух, Душу, а разом з тим — Волю вибору.
— Люблю зоряне небо. Як одержима задивляюсь у темну гущу і мандрую собі, розмовляю з ним. Чогось шукаю в магічному розписі, не маючи навіть уявлення, скільки всього він може сказати...
— Астрологія — то мова зірок, що допомагає порозумітись із самим собою і Всесвітом.
— І я б хотіла вивчити цю мову...
— Все в твоїх руках. Хоча, ця мова вивчається протягом усього життя, щойно завчиш алфавіт і певні незмінні принципи, бо все інше — то постійне спостереження. Ми самі творимо свою долю, а пасивність губить її.
— Хочеш сказати, що я пасивна?
— Ні, я не думаю, що ти пасивна, — навпаки. Ти зробила наразі вибір і всіма силами відстоюєш його. Та вибір призводить до бажаних результатів тоді, коли можемо безпосередньо впливати на нього. Зокрема, особисто. Якщо ж до вибору причетні двоє, у них мають бути спільні інтереси задля здійснення цього вибору, розумієш?
— Намагаюсь, — невпевнено відповіла Слава.
— Я маю на увазі стосунки двох людей або їхню співпрацю. Ці стосунки призведуть до певних результатів — сім'ї, дітей, спільного майна чи просто успішного бізнесу, коли двоє вибирають одне одного і діють спільно, що приводить до здійснення цілей. Тобто мета має бути одна. Якщо ці речі не збігаються, — успіху не буде. Навіть якщо починаєте разом і доволі успішно, але з часом інтереси змінюються, то такий союз розпадеться в часі.
— Тепер розумію.
— Роби висновки. — Фотіні замовкла, а за кілька хвилин додала. — Залишу тобі свій номер телефону, а коли з'явишся в Афінах, дай знати. Про гостину я серйозно, і ще одне — не бійся залишитись одна, загалом будь-який страх — то зайва перепона, ми вже говорили про це.
— Хто шукає, той знаходить. Головне — не зупиняйся. Ти закохана, а кохання може нести як щастя, так і нещастя.
— Це мені нагадує чиїсь слова, — зітхнула Слава.
— Іноді то як наркотик.
— Якось я вже знайду ліки.
До них знизу піднімався Василіс, либонь, набридло сидіти одному й споглядати дорогу.
— Ну що, дівчатка, чи не пора нам відкупорити пляшку? — весело запропонував. — І по маленькій текілі заодно. За твій останній вечір, Фотіні, але, сподіваюсь, не останнє наше літо!
— Якщо господар виставляє, то чому ж ні? — відповіла Фотіні й підвелася з крісла.
— Сиди, — зупинила її Слава — сьогодні я на обслузі.
Й подалася вниз, прихопивши горнятка для кави.
Наступними вечорами без Фотіні прийшло гостре відчуття завершення ще одного сезону, повного й насиченого, як ніколи. Відчуття нестачі самої дівчини з її позитивною, життєдайною енергією. Дала знати про осінь і перша злива, що раптово увірвалася потужним потоком і загнала кількох людей, що зібралися за стійкою, всередину бару. Прийшлося перебиратись у приміщення. Знову зима, довга, сумна. Та не так зима лякала Славу й завершення ще одного циклу, як думка про те, що вона мусить прийняти рішення, що має вирвати її з цього коловороту, в котрому насправді ладна кружляти все життя. Якби менше болю... Це відчуття болю змушувало вириватися назовні. Але — ще трохи. Ще трохи біля нього. Знову в їхніх стосунках мир і спокій, знову всюди разом, як ті двійнята. Як половинки...
* * *
На початку жовтня Слава дзвонила Дарині, варто було ще раз переконатися, що є в кого зупинитись на час, коли готова буде вирушити в Афіни. На запитання ж самої Дарини, коли вона з'явиться, відповіла невизначеним "скоро". У ній ще жеврів вогник отієї вимученої та останньої надії, що станеться чудо і все раптом зміниться, а отже — їй нікуди не треба буде їхати.
*Книга рецептів середземноморської кухні
Тихого та теплого жовтневого дня, повернувшись із риболовлі, взялися готувати обід. Останнім часом це робили удвох, все робили удвох. Вони тільки змагалися в тому, хто має бути шефом. А оскільки Василісу хотілося присвоїти всю славу за приготування обіду, то й головним мав бути він. У випадку, коли справа зводилася до смаження риби або фарширування чогось, тоді тільки поступався Славі, все ж не забуваючи сунути всюди носа й давати настанови. Це дратувало її, але мусила займати другорядні позиції, а заодно й вихвалявати страви, приготовані Василісом. Робила це щиро, бо насправді все, що з його рук, було смачнющим. Отож і того дня обід удався. Відкоркували пляшку хорошого вина, увімкнули музику й присіли за стіл.
— Ну як? — спитав Василіс, дивлячись на Славу, примружившись, після того, як вона скуштувала креветок в томаті.
— М-м-м... — замуркотіла Слава. — Омріяні смаки, небесні, непе— ревершені! — не боялась перебільшень, знаючи, що такі її похвали аж ніяк не шкодять Василісу. — І знаєш, чому все таке смачне у нас?
— І чому?
— Тому що все готуємо удвох і з любов'ю.
— То ти любиш мене? — недовірливо спитав Василіс.
— А це ще й досі тебе дивує? — запитанням відповіла Слава. — А чи я мала це коли-небудь за таємницю? Та й чому я, зрештою, тут, біля тебе?
Василіс не відповів і взявся до столових приборів. Або не мав що відповісти, або ж хотів уникнути розмови, яку й сам необережно спровокував. Та Слава давно чекала такої миті, коли б можна було знову обговорити 'їхні стосунки, а оскільки Василісове питання її справді здивувало, вирішила йти до кінця. Ось вона, остання спроба.
— Ми можемо бути коли-небудь чимось більшим? — спитала твердо й упевнено.
— Чим таким більшим? — ніби не розуміючи, перепитав Василіс.
— Живемо разом уже довго... майже як подружжя, допомагаю тобі у всьому і знаходжуся тут на правах, без прав, нелегала... Чому ми не одружуємося? Так і я буду почуватись вільніше, а разом — і
— А-а, он воно що, — замовк на хвилину і, зітхнувши, продовжив: — Я ж ніколи не бачив і не бачу шлюб чимось необхідним у моєму житті.
— Можливо, це і не є необхідним, але в нашому... моєму випадку...
— А що — твій випадок? Приймуть закон у парламенті про легалізацію, тоді й страх твій мине, — стенув плечима, вперто показуючи, що не розуміє, про що йдеться.
— Легалізація — то лише одна проблема й вирішення її не означає якогось вирішення наших стосунків, — не знала, з якого боку подати розмову, щоб Василіс заговорив відвертіше. — Я з тобою і дбаю про все навкруги, врешті, віддаю всю себе тобі. Скажеш, що я сама цього хочу... Але розумію, що ти цього хочеш теж, чи не так?
Василіс мовчав.