На всіх цих святах музики починали свою програму з гімну. Це було незвично, але всім подобалося стоячи слухати урочисту мелодію. Після гімну починали грати "На сопках Маньчжурії" й "Циганочку". І не було в Сосонці жодної людини, включаючи й мешканців дитячого садка, яка б не знала цих мелодій.
Отже, оркестр грав, люди збиралися, а в кабінеті Гайворона Валинов проводив нараду.
– Кого оберемо до президії? – приготувався писати Іван Іванович.
– Не знаю, – відповів Гайворон.
– Як не знаєте? – здивувався Валинов.
– А ми вже давно не готуємо ніяких попередніх списків, – сказав Підігрітий, – люди самі виберуть кращих з-поміж себе.
– А хто виступатиме?
– Хто захоче.
– Ми не можемо пустити збори на самоплив, – зауважив Валинов. – Зробимо так, товариші. Збори відкриє Платон Андрійович. Потім виступлю я. Після цього надамо слово трьом товаришам і приймемо резолюцію. Ви будете виступати? –звернувся до Анатолія Земцова.
– Побачу, – непевно відповів Анатолій.
– Проект резолюції готовий? – поцікавився Валинов.
– Будь ласка, – Олег Динька поклав дрібно списаний аркуш паперу.
Валинов прочитав.
– Приймемо за основу, а потім підредагуємо.
У залі – яблуку ніде впасти. В перших рядах сиділи старші колгоспники, молодь – подалі від сцени. Хоч було вже холодно, але Динька повідчиняв вікна, щоб чули ті, хто не попав до зали. Біля сцени поставили кілька стільців для гостей. Оскільки не було ні Турчина, ні Долідзе, то будівельників репрезентували Кім Пузов, Леонід Мірошников і кілька бульдозеристів.
– Товариші, розпочнемо наші збори, – вийшов на сцену Гайворон. – Кого оберемо до президії?
– Ничипора Снопа.
– Товариша Валинова!
– Гайворона й Земцова!
– Савку Чемериса!
– Теклю Диньку!
– Кіма Пузова! – вигукнув Максим Мазур.
– Макара Підігрітого!
– Досить!
– Максима Мазура!
– Голосуй, Гайворон!
Головував на зборах Макар Підігрітий.
– Надаю слово голові правління артілі "Рідне поле" Платонові Гайворону.
Михей Кожухар навіть не встиг переодягнутися. Прийшов просто з бригади, тільки й того, що помив руки в Русавці. Потрапити до зали – нічого було й думати. Протиснувся якось Михей до вікна, – добре, що високий – хоч що-небудь бачив. У залі було тихо, обличчя людей зосереджені й серйозні.
– Ми прочитали з вами лист уряду, – казав Гайворон. – Кожне слово в ньому звернене до нас, до наших сердець. Нам не пропонують передати землі колгоспу для "Факела", а просять, сподіваючись, що ми зрозуміємо значення цього будівництва для всієї країни. Наші Видубецькі гори й поля, які ми засівали з вами, відкриють свої надра, й народ нам скаже спасибі. Ми не з легким серцем розпрощаємося з нашими полями, бо ми потомствені хлібороби і з ними зв'язане все життя, наші радощі й печалі. Але ми повинні думати не лише про себе, а про всю Батьківщину. Від імені правління колгоспу я вношу пропозицію передати для будівництва першої черги рудника тисячу сто гектарів орної землі й Русавську заплаву.
– А на другу чергу скільки ще треба буде віддати?
– Можливо, ще стільки.
– Коли почнуть будувати другу чергу?
– Весь комплекс "Факела" розраховано завершити за три роки.
– Товариші, – постукав олівцем по графину Підігрітий. – Запитання будемо ставити після, а зараз я надаю слово заступникові голови облвиконкому Валинову Івану Івановичу.
Валинов був спокійний. Атмосфера – ділова, виступ Гайворона йому сподобався. Іван Іванович поклав на трибуну свій, оддрукований на машинці, виступ і рівним голосом почав читати, зрідка поглядаючи в залу. Валинов читав красиво, артистично, в ударних місцях, які він завжди обводив червоним олівцем, підвищував голос і... чекав на оплески. Івану Івановичу завжди доручали на різних нарадах читати звернення й відозви, і навіть ці ділові, сухі матеріали він виголошував, як поеми. Сьогоднішній свій виступ Іван Іванович написав стилем високомовним, а тому майже всі аркуші були позначені червоними рисками, знаками оклику, пунктирними й хвилястими лініями. Та оплесків не було. Валинов спочатку розгубився, а в одному місці ледь сам не зааплодував собі, але своєчасно стримався.
Наприкінці Валинов процитував вірш одного поета, надрукований в газеті, і у залі зааплодували. Найбільше старалися бульдозеристи.
– Слово має, – почав Макар, але Ничипір Сніп уже йшов до трибуни, – Герой Соціалістичної Праці товариш Сніп.
– Дуже славно ви говорили, товаришу Валинов, – звернувся Ничипір до Івана Івановича. – Все правильно сказали, але, даруйте на слові, ми це знаємо. Бачите, он висять на стінах плакати й діаграми: скільки ми сталі виплавляємо, скільки вугілля й руди добуваємо, скільки хліба вирощуємо, скільки мільйонів дітей учимо... А в читальні є куточок, де все написано про космонавтів... І закінчили ви так, наче прочитали гасло, яке написав Іван Лісняк. – Ничипір зійшов зі сцени, задер голову й уголос прочитав: – "Під проводом Комуністичної партії вперед до комунізму!" Але ні ви, ні Платон Гайворон не розповіли, що ж у нас тут, у Сосонці, буде. Чули, що будемо добувати уранову руду, а для цього треба забрати поля нашого колгоспу. Уряд написав до нас листа, ми розуміємо, що це діло серйозне. Але уряд пише, що місцеві органи влади зроблять усе для того, щоб забезпечити дальше процвітання села Сосонки, не образити почуттів хліборобів, знайти можливості для використання робочих рук, допомогти збудувати колгоспникам нові хати замість тих, що будуть знесені. Ви про це нічого не сказали, а ми хочемо знати, що буде з нами. Що буде зі мною, бригадиром тракторної бригади, як не буде мені де орати й сіяти? Я хочу знати, що робитиме мій син Юхим... Хотів би я поговорити з Турчиним, а його нема. Прочитав я його книжечку про "Факел", не все зрозумів, але він пише, що можна добувати руду й відкритим способом, і шахтами. То моя думка така, щоб добувати в шахтах, а на поверхні сіяти хліб. Одне слово, мені не ясно і я голосувати за те, щоб віддати сьогодні наші поля, не буду. Треба все обміркувати, так і уряд пише: підійти до цієї справи серйозно, з усією відповідальністю.
Валинов поривався кілька разів перебити Снопа, але Земцов стримував його.
– Правильно Сніп каже!
– Розкажіть, що з нами буде! У нас діти! Куди ми подінемося?
– Товариші! – вийшов з-за столу Валинов. – У своєму виступі я, так би мовити, змалював загальну картину... Про всі деталі будівництва, переселення, трудовлаштування ми домовимося пізніше. Хто захоче, може переїхати в Казахстан, Крим. Про це ми потурбуємося. А зараз нам з вами треба проголосувати, прийняти постанову, що передаємо частину території під будівництво...
_ Прошу слова. – До трибуни вийшов Савка Чемерис. – Чого нам хапатися до того голосування, люди добрі? Я теж ночей не спав, думав і дійшов лічно до такої мислі: що б ми з вами тут не балакали, а цей "Факел" буде. І я не проти, бо це діло... тут ми всі свої... воєнне, атомне і той... реак... тивне. Для оборони держави треба й для науки. Там уже на Видубецьких горах Турчин своїх хлопців збирає, щось вони роблять, і ми їх не проганяємо... А про інші поля подумаємо, може, справді, хай Турчин шахти робить, бо Сніп діло говорить.
– Будувати шахти на цьому родовищі невигідно, – кинув репліку Валинов. – Дорого обійдеться руда.
– То все дорого обходиться, – відповів Савка. – А хліб? А коло буряка скільки клопоту... Тепер про море. Хай буде, якщо воно потрібне, а де ж люди житимуть, якщо ви й вулиці біля Русавки позатоплюєте? Як же я буду голосувати, не знаючи, де моя хата буде? І яка вона, і чим я її вкрию: шифером чи бляхою? Окрім того, у мене лічно на городі груша росте, ще дід посадили... Якщо її не перенесуть, то мою жінку й трактором з обійстя не витягнете, а не то що в Крим.
У залі засміялися.
– Хай нам скажуть, чиї хати зносити будуть!
– Я зі своєї не піду.
– Дуже тебе просити будуть!
– А я не поїду, у мене батьки тут, на цвинтарі...
– Дайте ж мені доказати, – попросив Савка. – То моє слово таке: якщо Турчин викопає шахти... а я нагорі буду сіяти хліб, то я проголосую хоч зараз, а якщо ні, то вибачайте. І щоб не виселяли нас!
– Ви абсолютно не підготували зборів, товаришу Гайворон, – сердито шепнув Валинов. – Це ж демагогія, примітивна дядьківська демагогія.
– Це розмова про життя, товаришу Валинов.
Через зал протискувався Юхим Сніп.
– Ми дуже поважаємо наших батьків, – тихо почав Юхим. – Спасибі їм за те, що вони зробили й роблять у Сосонці. Мене мій батько ще хлопчиком брав з собою на трактора... ми орали й сіяли разом... І я люблю наші поля так, як мій тато...
– На що ви перетворюєте збори? – нагнувся Валинов до Підігрітого. – Батько виступив, а тепер синочок на підпряжку. Дивуюсь.
– Вони обидва колгоспники й члени партії, – відповів Макар.
– Я люблю Русавку й наші поля, – повторив Юхим, – але я буду голосувати за те, щоб загорівся на Видубецьких горах наш "Факел".
– Молодець! – вигукнув Валинов, аплодуючи.
– І хай батько й дядько Савка на мене не ображаються, що я і... мій товариш Мазур Максим підемо сьогодні супроти них... Ми служили в армії з Максимом, під Берліном... який брали колись штурмом наші батьки й старші брати. Ми стояли на межі двох світів... і дещо бачили... Там залишилася моя дивізія, мої друзі... Я хочу, щоб наші Видубецькі гори... допомогли їм... Ми з Максимом вирішили попроситися в бригаду Кіма Пузова.
– Давай, братва! – прогримів бас здоровила в синьому береті.
– А що їм, молодим-нежонатим?! Вони і в Африку поїдуть!
– Я теж з Юхимом піду!
– Сиділо б та мовчало!
– І піду!
– Буде говорити Текля Динька!
– Товариші добрі люди! Я не знаю, які там секрети відкрили під нашими Видубецькими горами, бо мені той... буран, чи як там його, без вніманія. Казали на ярмарку в Косопіллі, що ним... палити добре...
Хлопці й дівчата на задніх рядах зареготали.
– Як запалите, тітко, то Сосонка навколо Місяця крутитися буде!
– Чого ото ви смієтеся?! – не розгубилася Текля. – То з одного боку воно й непогано, що паливо при хаті, не будемо тими брикетами чадити, а як подумаю, що й колосочка в полі не побачу, ні бурячка, ні лугу над Русавкою, то аж біля серця захолоне... За свій вік ми з Никодимом наробилися в артілі, бо з першого дня записалися.