Як з'їсти ближнього (збірка)

Сівши у кабіну, ведіть себе незалежно, так, ніби ви самі щонайменше директор таксопарку або перший його заступник. Якщо вам навіть пощастить машину зупинити –це ще не все. Може вислизнути. Тому, не кажучи ні слова, хапайтесь за ручку дверцят, відчиняйте їх і сідайте. Питатиме: "Куди?", кажіть: "Уперед!", а там, мовляв, побачимо. Дайте йому зрозуміти, що хазя­їн машини ви, а не він. Раджу взяти для цього діла карту...

– Карту? – дивуєтесь тепер уже ви. – Яку?

– Карту міста. Водій обов'язково вас запитає, куди поїдете і де та лікарня. Тикніть його носом в карту і покажіть найкоротший маршрут, ніби вами розроблений ще дома. Наше розкидане місто – це вам не компактний Париж чи станція Козятин. Як ви на це дивитеся?

– Я думаю, – мовите ви, думаючи якраз не про це, а про щось зовсім інше, очевидно, не зв'язане ні з картою, а тим більше з Парижем.

– Так що, винести? – питає він. – У мене одна карта випуску шістдесятого року. Масштаб 1:4. Вона доступніша, але не всі зазначено вулиці, а друга – найновіша – сімдесят третього. Розкла­дете на колінах і вдавайте з себе іноземця. З кар­тою він ніколи не подумає, що ви тутешній.

"Чорти б тебе забрали з тією картою і з "домаш­німи"" іноземцями", – лаєтесь в душі ви, дивлячись на нього так лагідно, як на брата, тільки в очах ще більше теплоти і вдячності.

– Ні, ні, дякую, – інтелігентно розкланюєтесь з таким виглядом, ніби ваша щирість у ці хвилини досягла найвищого апогею. – Я чудово знаю місто й без карти. А крім того, знаєте, перед операцією ми всі трохи забобонні. Не хочу вертатись.

– Ну, як знаєте. Але я вам скажу: карти на во­діїв впливають.

"Як червоне на індиків", – подумки відповідаєте ви і думаєте: "Чого він до мене причепився? "

– Як ви збираєтесь зупиняти таксі? – продов­жує сусіда і робить крок вперед, але зовсім не в тому напрямку, в якому б вам хотілося.

"Йди ти, чоловіче, додому, – ледь не зірветься у вас фраза, що повисла на кінчику язика, як квітне­ва бурулька на ринві. – Я зомлію від тебе і від твоїх консультацій".

– Підніму руку, – ледь стримуєтесь ви, щоб ще раз не посміхнутися йому і, вибачившись, делікат­но послати його додому переглядати невибрану звечора періодику.

– Яку руку?

– Праву! Ліву! Яке це має значення? – почина­єте втрачати рівновагу і витримку.

– Е-е, бачу, ви з таксистами не часто мали справу. Найкраще піднімати пальці. Один, два, не більше. І подалі від гурту. Будь-якого. Хай ду­мають, що ви самі їдете. У чотирьох не стійте. Так­систам це не вигідно. Особливо тим, які збирають­ся в кооператив вступати чи аліменти платять. Не­ма "навару". Я цю братію знаю. Сам десять років працював, за що, як кажуть, і вигнали, – без під­робки під щирість посміхається він.

– Кахи, – прокашлюєтесь ви, але він вашого натяку не розуміє і продовжує.

– Скажіть, у вас при собі п'ятірка є? Однією купюрою?

– Припустимо.

– Чудово. А дрібні?

– Ну?!

– Що "ну"? Є чи нема? Це дуже важливо. Не­ма, я позичу. Повернетесь, віддасте. Надіюсь, не­складна операція?

– Рядова.

– Ну, тим більше. Так от слухайте: п'ятірку – однією купюрою, берете отак між двох пальців, – він бере в руки конверт і демонструє, як слід три­мати п'ятірку, – і розмахуєте нею, як жезлом чи прапорцем. Перед носом водія, коли він трохи при­гальмує, щоб роздивитися, що ж у вас все-таки в руках. Сідайте і їдьте. А тоді вже, коли приїдете, п'ятірку ховайте туди, де її ніколи жінка не знаходить, а з ним розраховуйтесь отими дрібними і кажіть "привіт". Це на таксистів дуже діє. Якщо жбурне вам услід мідяки, назвіть його якимось медичним словом. Воно часто в психолікарнях вживається. І ще одне...

– Вибачте, – не витримуєте ви і робите крок вперед. Він робить те ж саме і хапає вас за пе­тельки. – Іще одне слово, і я вас відпускаю. Менше отих інтелігентних штучок: "дуже прошу вас", "будь ласка", "дорогий товаришу". Йому дорогі не слова... Повірте мені. Таксисти в школах для благородних дівиць не вчились. Надіюсь, ви теж? Вони вишуканих манер не полюбляють. От і все. Бажаю успіху, – відкручує для чогось він у вас на піджаку ґудзика і, стукнувши себе по самому центру чола, майже вигукує, – мда-а?! А яка операція?

– Апендицит, – скривившись і двічі оглянув­шись на всі боки, тихо кажете ви.

– Ви мене насмішили. Нема нічого легшого, ніж мішок пір'я і операція апендициту. На другий день бігав. Це я, – гордо він тикає себе в груди. – Не бійтесь. Тільки по дорозі до лікарні заскочте у гастроном, візьміть чвертку і... Без закуски. Навіть не почуєте, як виріжуть. Єдиний недолік – хірурги цих операцій не люблять. Не приносить вона їм слави. Дрібна, як однокопієчна монета. Нема резонансу. Хірург, як і воїн, повинен бути овіяний ле­гендами і славою. Інакше той хірург – не хірург. Ну, тримайтесь, – каже він і подає вам для цього руку і по-студентсько-мисливському бажає: "Ні пуху, ні пера!"

Таксі ви все ж упіймали. Як? Я не можу взяти на себе таку сміливість кваліфіковано порадити, як упіймати таксі. Це не піддається описові. Для мене особисто це те ж саме, що упіймати голими рука­ми живу антилопу чи барса, перед цим не пальнув­ши по ньому чи по ній з рушниці або з пістолета з спецзарядом, який не шкодить, але присипляє. Таксиста цим не візьмеш. Таксиста поки що беруть чимось іншим, бо, як мені відомо, їх все-таки інко­ли ловлять і їздять навіть до того місця, куди вам потрібно. Яким методом – важко описати. Оче­видно, якимось відомим лише вам.

Ви все ж у лікарню потрапляєте (того ж дня, перед цим роблячи по місту декілька великих пе­тель, які водій називає об'їздами).

– Ви що, перед операцією мене знайомите з ар­хітектурними пам'ятками міста? – делікатно ці­кавитеся ви, але таким тоном, щоб він вас на півдорозі не викинув.

– Не тільки архітектурними, – відповідає так­сист тим тоном, який нахабним не назвеш. – Не тільки архітектурними, але й історичними. Оце, на­приклад, знаменита Київська Софія, – посміхається він.

– Так недовго і на Байкове.

– На Байкове довго. Воно на протилежній сто­роні, – не втрачає гумору водій. – Але ви не хви­люйтесь. У нас все одно швидше, ніж на швидкій. Бажаю успіху! – каже він, подаючи замість здачі руку, і, по-асовськи розвернувшись, показує вам стоп-сигнал.

"А сусіда мав рацію. Троячку потрібно було та­ки розміняти", – хитаєте головою ви, і опиняєтесь на території лікарні, на якій побачення дівчатам, як правило, не призначають.

Для вас, пасажири!

Трапилось так, що агентства Аерофлоту, морських, річкових і залізничних вокзалів, автобусних станцій дали великого маху. Ясніше кажучи, й досі не випустили для пасажирів цікавого посібника "Про що розмовляти в дорозі?"

І справді, про що? Ви, звичайно, їздили й пам'ятаєте, як часто доводиться зустрічатися з людьми. Але ви завжди відчуваєте якусь незручність: із чого почати розмову?

– Далеко їдете?

– До Києва.

– У гості чи додому?

– Додому.

А що далі питати? Питатимете, чи є у вашого попутника жінка, дітки, як їх звати? А якщо в купе поруч цього молодого чоловіка сидить ще й симпатична дамочка (дівчина), і йому, може, ці ваші запитання не зовсім приємні. У нього, може, якраз інше на думці, а тут ви зі своєю цікавістю:

– До жінки, мабуть, поспішаєте, до діток? У відрядженні не сидиться?

– Ну, до жінки. Ну, до діток! Яке вам до цього діло? Це щось міняє у вашому житті? Нічого. Так чого ви лізете з такими питаннями і в такий кульмінаційний момент?

Словом, вам незручно. Не та тема? Так про що ж розмовляти в дорозі? Говоріть про щурів. Розкажіть, який це цікавий і досі не вивчений звір. Говоріть про те, що ми їх тому й знищуємо, що не знаємо, яку вони дають користь. Запевняйте, що настане час, коли щурів триматимуть у заповідниках і розводитимуть удома, як канарок. Після цього переходьте на скажених собак. Неодмінно розкажіть хоч один випадок, що трапився з вами. Й цього досить. Ваш співбесідник (співбесідниця) несподівано засовається на сидінні. Йому (їй) захочеться розповісти вам ще про щось жахливіше. Якщо поруч вас є хтось третій, він у ту ж мить і собі почне нервово вовтузитись. Йому теж закортить розказати щось із життя скажених собак.

Звичайно, трапляються випадки, що на цих трьох псах розмова й ущухне (хоч такого майже не буває), тоді негайно переходьте на гадюк: отруйних і неотруйних. Але ні в якому разі не на анекдоти. По-перше, в переважній більшості вони непристойні, а по-друге, хто вам дасть гарантію, що в вашого співрозмовника не така ж пам'ять на анекдоти, як у вас?! Не раджу вести мову й про погоду, озимину, телеграфні стовпи, зупинки тощо. Дуже слизькі й ненадійні теми.

Хто вас може зробити душею купе (салону), так це жінки. Вдячна тема. Варто вам розповісти хоч один випадок про жінок (теж бажано з власного досвіду, а то не повірять) – і можете їхати спокійно. Може, звичайно, статися, що дехто з ваших попутників (а вони різні бувають) зведеться й піде на свіже повітря в тамбур (це в поїзді), чи почне шукати іншої каюти (це на пароплаві), а чи турбуватиме стюардесу (це в літаку), щоб дала йому місце в сусідньому салоні. Це так звані тихі пасажири.

Можуть зустрітися й такі, які замість того, щоб підтримати розмову, запитають:

– Слухай, ти можеш затулити свою пельку?!

Це некультурні.

Трапляється й третя категорія пасажирів – буйні. Вони завжди чомусь намагаються вас випхнути у тамбур чи засунути у вікно або ілюмінатор. Та це їм ніколи не вдається. То скажіть, чи варто на таких ідіотів звертати увагу? Як на те пішло, то їх, ідіотів, не так і багато їздить по наших шляхах-дорогах.

Отже, їдьте спокійно, й розповідайте про щурів, скажених собак та про пригоди, що трапилися з вами чи з вашими знайомими. Це найкращі теми. Їдьте й радійте. Вам за себе нічого червоніти. З кращим попутником, ніж ви, жодному пасажирові ще не доводилось їздити. Наступного разу ваш попутник свою розмову з іншими також почне з щурів та собак, а потім розповість про вас і запевнить своїх нових співрозмовників, що таку цікаву людину, як ви, він зустрів був уперше.

Як поводитися в черзі

Гадаєте, якщо будете стояти мовчки в черзі, то швидше час мине? Нічого подібного. В якій би ви черзі не стояли, потрібно говорити.