Крутився, не знав як примостити не подушці осоружну макітру, підозрював, що болю їй завдає не лише зміна атмосферного тиску, а й невтішні думки. Як же йому в дідька розшукати Оксану, тобто як розшукати Борислава? Гаразд, одинокий пасічник довіку заклявся від жіночої уваги, але ж жіноча увага – це ще не все! Роки йдуть і самотність у сорок зовсім не те, що самотність у п'ятдесят. У сорок це може видаватися навіть як цікава пригода, як зухвалий виклик обставинам, як випробування! А в п'ятдесят це вже не так пригода як халепа, не так виклик як небезпечне збочення, не так випробування як капітуляція. А що ж на нього чекатиме в шістдесят? Хто подасть немічному Луці знамениту кварту води – хіба Мишко з Трифілієм?
Пашка старається. Друзяка перебрав уже, здається, всі ймовірності, а "колишня" ніби розчинилася! На однокласників Борислава сподівань мало – якщо з планами переїзду Оксана крилася від матері, то навряд чи вона звірялася б у цьому десятирічному пацану! Хто ж залишився, хто виведе правдозная на слід?
Статечна родина педагогів приїхала до Рожищева за розподілом, здається, з Полтавщини й про жодних родичів Оксани Лука ніколи нічого не чув. Сам залишився по смерті батьків як перст – гілку роду Гуленків так обчухрали війни та голодомори, що дід Кіндрат, якого Лука й не пам'ятає, залишився єдиною її галузкою. Мама взагалі була сиротою, тому Гуленків і трималася, тому й ставила дітям за приклад не когось зі своїх родаків, а знаменитого дядька Бориса. Проживає десь, буцімто, в Києві дядькова донька Ніна – двоюрідна сестра Луки, але який стосунок має до неї Оксана – ніякий! Є ще, звісно, далека литовська сестричка Михайлина та з того теж нуль зиску – сестричка вже й розмовляє з кумедним прибалтійським акцентом! Як приїздила на похорони батьків то він не всі її слова й розкумекував. Ще бралася дорікати… Лука широко розплющив очі, дрімливість куди й поділася, навіть голова перестала раптом боліти.
Мама померла сім років тому – втомилося слабке серце. Саме тоді вдруге за життя Лука бачив, як плаче батько. Вражений смертю дружини старий протягнув лише рік. Спершу сердезі відібрало ноги, дві ночі Лука просидів біля нього в лікарні і одразу другий – смертельний інсульт. Сестра приїжджала на обидва похорони: розпоряджалася, платила, залишала Луці гроші на облаштування могилок. Він не хотів брати та Михайлина не слухала. Зчужіла європеїзована сестра дорікала йому за розрив з дружиною, називала бевзнем, казала, що Оксана телефонувала до неї й плакала… Телефонувала. Вони спілкувалися…
Ледь дочекавшись ранку, Лука видзвонив сонного Пашку:
– Потрібен скайп, негайно!
– Брате, мені на роботу…
– Відпросишся! – мушу поговорити з сестрою – Михайлиною!
– Тією що в Прибалтиці? Вона ж, здається, молодша за тебе, на роботу ходить?
– Не знаю!
– Отже ходить. То може краще таки пересунути сеанс на вечір?
Як і спрогнозував Лука, точніше його голова – зранку пішов дощ. На цей день пасічник планував передивитися бджіл – після липи деякі сім'ї ослабли й вимагали підсилення, але моква перебила, та й охоти до праці, на диво, зовсім не було – никав синьою примарою довкруж хати, позирав на годинник. Ледве стрілка доповзла до четвертої, сів у Жигулик і покотив на Рожищів – робота в Пашки закінчувалась о п'ятій. Мармизу не мастив – друзяка знає Луку в усіх мастях, а більше нікому правдознай на очі з'являтися не збирався. Але подарований Мироном реглан з широким каптуром таки накинув, і папірець з логіном Михайлини до кишені пхнув – залишила коли приїжджала.
З пошуком сестри в Пашки жодного клопоту не було й уже коли друзяка спрямував у далеку Клайпеду наполегливий виклик, Лука похопився, що про його синявість Михайлина нічого не знає й добре що не знає.
– Відімкнемо відео, – заспокоїв правдозная Пашка. – Ми її побачимо, а вона нас – ні!
Лука заспокоївся.
Здавалося, роки сестру оминули – сиділа перед веб-камерою така ж сухорлява, доглянута й свіжа, як і під час свого останнього приїзду. На зауваження Михайлини, мовляв, нічого не бачить, Лука відповів, що це либонь щось зі зв'язком і хутко виклав головне: коли Оксана скаржилась зовиці на чоловіка, чи не сказала вона, часом, куди збирається переїжджати?
– А-а-а, – доглянуте обличчя на моніторі прикрасила глузлива посмішка, – нарешті схаменувся – дійшло! Казала ж тобі: не роби дурниць…
– Давай-но без повчань, сестричко! – перебив Михайлину Лука. – Хто з нас старший, я чи ти?
Глузлива усмішка переросла в майже материнську:
– Самотність погано впливає на людину, братику… Добре, отож твоя бідолашна покинута дружина казала… дозволь згадати… Так, казала… казала, що її починають сватати до старкуватих місцевих холостяків і що її це дратує… що якщо ти не повернешся, то вона воліла б розпочати життя з нуля… що напевно переїде… що однокурсниця запрошує її до… Так, так – до Білої Церкви. До Білої Церкви – так!
Сестра хотіла ще спитати Луку про здоров'я й познайомити з племінниками, які ось-ось мали повернутися з баскетболу, та Лука буркнув, що розмовляє з квартири приятеля (що було правдою), що не може зловживати приятелевим терпінням (що було брехнею) й дав вищезгаданому приятелеві знак обірвати зв'язок.
– Отже Біла Церква! Вона таки не втримала язика за зубами, можливо один-єдиний раз – і ми цим скористаємося!
– Біла Церква – чималеньке містечко! – прицмокнув язиком представник славного племені "старкуватих місцевих холостяків".
– Я от що мізкую – почухав синього лоба правдознай. Оксана ж досвідчений бухгалтер…
– І якщо вона справді кинула якір у Білій Церкві… — підхопив Пашка.
– То, скоріше за все влаштувалася на роботу за спеціальністю!
– А отже, діставши контактні номери білоцерківських фірм, компаній і підприємств…
– Можна дзвонити й просити, щоб покликали до телефона…
– Дбаючи про конспірацію, прізвище вона могла й змінити, а от ім'я по-батькові…
– Просити, щоб покликали бухгалтера Оксану Андріївну…
– І раніше або пізніше Оксана Андріївна підійде!
– Так, чортяка б його побрав! – запалився Лука. – Можеш видобути для мене ці номери?
– Немає нічого простішого! – продемонстрував разок доглянутих зубів друзяка. – Адже навіть наймізерніша фірма, що надає послуги двох біотуалетів, прагне, щоб про її існування знав усенький світ! За вечір наскачую тобі контакти всіх можливих контор міста над Россю, завтра на роботі роздрукую і – працюй!
– Гаразд, — пристав правдознай, тоді завтра надвечір і приїду.
Він зібрався вже було йти, але на порозі кімнати спинився:
– По радіо якийсь розумник патякав, що правдорізів відстежують через супутник…
– Правда, це всім відомо…
– І ніяк не можна сховатись?
– Зараз дізнаємося! – Пашка відкрив Ґуґл і вже за хвилину видавав Луці корисну інформацію. – Ось: як стати невидимим для синього стеження. Та-а-к… Виявляється, все напрочуд просто: Щоб зникнути з поля зору супутника достатньо наче парасолею прикритися металевим предметом відповідної площі – великою посудиною на зразок балії, або ночов, кришкою, лядою, підійдуть і лицарські обладунки. "Всевидюще" око дітища високошановного Домнула втратить слід синьошкірого, щойно той сяде в салон будь-якого транспортного засобу (крім кабріолету), зайде в багатоповерхівку, або в одноповерховий будинок з панельною стелею чи металевим дахом. Надійно прикриє від стеження півметрова товща ґрунту, дерев'яний накат такої ж товщини, або десятисантиметровий шар бетону… Гм, прикинь… Пишуть, що за особливістю затухання сигналу супутник навіть здатний встановити причину його зникнення. Тобто, програма розрізняє, чи ти сховався, чи тобі провели знебарвлення, чи ти, перепрошую, віддав кінці…
– Досить, — сказав Лука. – Цього досить…
Дощ, який притих було вдень, на вечір знову пустився навкісними прядками, пасічник ввімкнув склоочисники й пригальмовував перед калюжами. Минувши Мар'янівку, він уже звернув на вузьку асфальтівку до Поташа, коли світло фар вихопило з пітьми масивний позашляховик з увімкненими габаритними ліхтарями, що, прямуючи назустріч Луці, зупинився при узбіччі. Коли Жигулик правдозная наблизився, з водійського місця позашляховика вискочив молодик у бейсболці й короткій курточці. Кинувшись назустріч, він почав прохально махати й розводити руками, мовляв: зупинись — допоможи! Лука зупинив Жигулика, вийшов. Напевно заблукали! – подумав. Тим часом відчинилися й пасажирські дверцята незнайомої автівки, з них виліз іще один молодик, дуже схожий на першого, цей теж поспішив назустріч Луці. В світлі ліхтарів обох авт пасічник розгледів, як на шиях незнайомців виблискують погойдуючись золоті, а може лише пофарбовані в золото, ланцюги. Правдознай упізнав відзнаку – патякало Треф розказував. Якби це було вдень, Лука побачив би під ланцюгами нашиті на одяг перекреслені діагоналлю синьо-червоні квадрати. Шлях правдорізові перепинили антиправдисти – бойовий загін Собору Всесвітнього Спасіння, а квадрати на їхніх грудях були зримою ілюстрацією кривавого гасла радикалів: Перетворимо синіх на червоних!
– Наш! – блиснувши Луці в обличчя ліхтариком, вигукнув перший молодик. На цей вигук з позашляховика вистрибнуло ще двоє, швидко підійшли, обступили. Лука притулився спиною до Жигулика. З двома він би ще спробував якось потягатися, та з чотирма… Дощик сипав дрібненький, але щільний.
– Блюз! – перебираючи ланки ланцюга хижо ошкірився антиправдист, який підійшов другим. – Чому не знебарвлюєшся, правдорізе?
– Трукіллер замовили, — ковтнув слину Лука. – Чекаємо…
– А-а… І довго чекатимете?
– Не знаю. Зателефонують…
– А-а… Зателефонують… А самому поцікавитись, підіпхнути неповоротку державну машинерію, обуритись? Ні? Нас усе задовольняє? Нам чхати, що синявість несе загрозу засадам світобудови? Нам байдуже, що ефект правдобачення руйнує усталені тисячоліттями норми? Га, тобі байдуже? – розпалюючись, молодик бризкав Луці в обличчя слиною, інші антиправдисти підступали все ближче.
– Я нічого не руйную, я лише хотів знати…
– Знати? А хто ти такий, щоб знати? Ти маєш знати лише одне: коли учні спитали Ісуса чому він навчає людей притчами, той відповів: бо одним дано пізнати таїну Царства Небесного, а іншим ні! Ти вирішив піти супроти Вчення?
Лука хотів було відповісти, що пізнання таїни небесного царства він не роздумуючи зміняв би на пізнання таїни стосунків із колишньою дружиною, та цієї миті в його кишені озвався мобільник.
– Перепрошую, — сказав правдознай, — мені дзвонять!
На дисплеї телефону висвічувалось "Мирон".
– Так! – сказав Лука.
– Побратиме, остерігайся – на тебе полюють антиправдисти! – гучний голос ветерана почули навіть молодики.