Буває, що місяцями спить по чотири години на добу.
– Не хвилюйтеся, Галино Андріївно, будемо сподіватися, що все скінчиться добре. Постарайтесь, щоб його не тривожили. І сліз не треба – вони не допомагають.
– Я знаю... Не буду плакати. Від чого може бути цей інфаркт, професоре?
– Причин є багато...
Увечері приїхав Платон з Васьком.
– Галю, як він?
– Спить.
Сиділи на кухні й тихо розмовляли.
– Ліг учора пізно, – оповідала Галина, – а о третій ночі задзвонив будильник. Питаю, куди ти, Сашо? На "Заготзерно", каже, поїду, а потім на завод, бо Гавриленко запарився, спеціалістів мало, не встигають монтувати... Кави чашку випив і в машину... А оце привезли, з кабінету... Прокіп Минович зайшов, а Саша... лежить на підлозі...
– Галю, не плач, – умовляв сестру Васько.
– Це я маму згадала, як вона...
– А Наталці зробили операцію й вона здорова, – сказав Васько.
– Не пише? – запитала Галина.
– Ні, – замість брата відказав Васько. – Ми вже їй з Платоном не потрібні.
– Ти там знаєш! – ніжно подивилася на Васька.
– Я все знаю, Галю... Дуже мені хочеться її побачити.
– Кого?
– Наталку.
– Галю, – покликав Олександр. – Ідіть сюди, а то бубонять там, а я теж хочу чути й Васька побачити.
Платон і Васько чомусь навшпиньках зайшли в кімнату. Олександр лежав на спині, блідий, з запалими щоками, сухо блищали очі.
– Як там у вас, Платоне?
– Сашо, я благаю тебе, мовчи! Платоне, я тебе вижену, якщо хоч слово скажеш про роботу, – попередила Галя.
– Тільки не робіть з мене хворого. Це все вигадки, завтра минеться, й ти мене на цьому ліжку не побачиш, Галю. – Олександр потягнувся рукою до склянки з водою, взяв, але не втримав. Склянка випала з рук.
– Ой, який ти в мене, Сашо, неоковирний, я б сама подала. Зараз принесу тобі води. – Галина вибігла на кухню й залилася слізьми.
– Платоне, – ледве ворушив посинілими губами Олександр, – кукурудзу... зберіть... негайно... звільніть площу для траси...
– Добре, Сашо.
– Збори проведіть, коли приїде... Турчин... Він розкаже людям про... майбутнє... Світле й... радісне...
Олександр заплющив очі. Галя напоїла його.
– Мені добре, Галю, добре...
Платон з Васьком нишком вийшли з кімнати.
* * *
– Отже, попали ми з тобою, Гавриленко, в історію. Влипли. – Валинов ходив по кабінету директора заводу.
– Ми пізно одержали обладнання, Іване Івановичу, – пояснював Гавриленко. – Останні дифузори тільки позавчора прийшли, сатуратора досі нема. Монтажників не вистачає. Наші вже з ніг валяться, щоб пустити цю додаткову лінію. Я доповідав, коли ви були минулого разу.
– Що, я повинен за тебе працювати?
– Те, що змогли, ми зробили. Ви самі бачили, а техніків-монтажників у нас в районі нема. Ми з головним інженером самі встановлюємо апаратуру.
Валинов зняв трубку.
– Це робиться просто, Гавриленко. Дівчинко, замовте мені терміново Корчуватівський і Сахнівський цукрозаводи, – сказав телефоністці. – Директорів... Рано, Гавриленко, ми тебе на директора висунули, рано...
– Можливо.
– Інженер ти з головою, а керувати ще не можеш. Хто тебе гнав у шию, щоб ти затівав цю реконструкцію? Запланована була на наступну п'ятирічку, а ви – поперед батька в пекло.
– Ми вирішили на бюро райкому і тут, на заводі...
Задзвонив телефон. Валинов зняв трубку:
– Моргун? Прокопе Даниловичу, здрастуй. Валинов. Так, з Косопілля... Читав? Виручай. Щоб взавтра вранці були техніки-монтажники... і слюсарі... Сатуратора відправив? Молодець. Директор цукротресту дзвонив? Гаразд. Людей привези машиною, щоб вранці були тут. План даєш?.. Хвалю. Бувай здоровий.
І зразу ж другий дзвінок.
– Привіт, Селіхов! Валинов... Так... Запарився твій друг... Присилай свого теплотехніка, електриків і монтажників по дифузіях... Без розмов, Селіхов... Поки не стане до ладу лінія на Косопільському заводі – не відпущу. Все. План даєш? Ну, давай. Привіт. – Поклав трубку й до Гавриленка: – Ось і все. Зрозумів? Все можна зробити. Де в тебе можна спочити?
– Знайдемо, я проведу, Іване Івановичу. Спасибі, що допомогли. Тепер ми за півмісяця пустимо лінію.
– За десять днів, Гавриленко. Ляжемо кістьми, а пустимо.
Валинов узяв з машини чемодан і зайшов у номер заводського готелю.
– Вечеряти будете? – запитав Гавриленко.
– Попроси, щоб принесли міцного чаю, мені треба попрацювати. До речі, пошли телеграму в обком партії, що ми пустимо лінію за декаду.
– Гаразд. – Гавриленко подзвонив у їдальню, замовив вечерю, а потім зайшов до головного інженера.
– Чого це ти сяєш, як нова копійка? – здивувався головний інженер. – Його роздраконили на всю область, а він усміхаються.
– Друже мій, я радий, що народний контроль розписав мене... І Валинова. Знаєш, як він закрутив? З ходу. Завтра у нас буде справжня робота. Молодець Іван Іванович! У нього довгих розмов нема. Сказано – зроблено. На руках його носив би... Зайди й ти подякуй.
Головний інженер не застав Івана Івановича в готелі.
– Пішов на завод, – сказала чергова.
Гавриленко подзвонив теплотехніку.
– Іван Іванович на заводі, – відповів той. – Одягнув спецівку й пішов у цехи... Ні, просив, щоб його не супроводжували.
Валинов повернувся з заводу пізно, прийняв душ і приліг на канапу.
Вийшло не дуже добре, роздумував Іван Іванович. Пообіцяв Бунчуку посаду директора, а Гавриленка звільняти не можна. Діловий хлопець. За одну лише реконструкцію заводу його треба нагородити. Розробив принципово нову схему, просту й ефективну. Хоч з ким говорив Валинов – усі високої думки про свого директора. Не треба ніколи рубати з плеча. Жаль, що він наговорив стільки прикрих речей про Гавриленка Мостовому.
Отже, так. За десять днів він доповість бюро обкому про завершення реконструкції Косопільського заводу. Це вирішено. Тепер про головне. Треба негайно скликати збори в Сосонці, до приїзду Турчина. Котра година? Одинадцята. Шаблій ще може бути в обкомі.
– Дівчинко, замовте мені телефон першого секретаря обкому.
Чекаючи на дзвінок, нервово палив сигарету за сигаретою. Глухо загудів зумер.
– Шаблій слухає... Доброго вечора, Іване Івановичу... Ні, я вдома, щойно з театру... Нічого, нічого... Правильно тобі дісталося, ми ще й зі свого боку додамо... Що? За десять днів пустите лінію?.. Переможців не судять... Видамо премію... Якщо зробите, то це буде чудово.
– Тепер кілька слів про "Факел", Павле Артемовичу, – підбадьорений добрим настроєм Шаблія, сказав Валинов. – У Сосонці ще не зібрали врожай на полях, де проходитиме траса. Сьогодні роботи Гайворон припинив... Якась там у них дослідна ділянка... Так точно, картопля... Зрозумів... Я сам такої думки, щоб дати можливість закінчити досліди... Зборів ще не було, Павле Артемовичу... Правильно, треба провести якнайшвидше... Я це візьму в свої руки... Мостовий? Хворий, сьогодні забрала швидка допомога... Не знаю, не хочу турбувати... Я на заводі... Після зборів я вам доповім, Павле Артемовичу. Єсть! На добраніч.
Валинов подзвонив Гавриленку:
– Слухай, Юрію Михайловичу, у тебе знайдеться чарка коньяку? Вечеря чекає? Прекрасно. Іду.
* * *
Другого дня Валинов виклав секретареві райкому Анатолію Земцову свою розмову з Шаблієм і зажадав:
– Скличемо збори негайно.
– Треба було б дочекатися Турчина. Олександр Іванович про це казав, – зауважив Земцов.
– У Турчина й без цього роботи по зав'язку. Ми повинні підготувати для нього фронт робіт, а не втягувати в наші балачки. Як уповноважений обкому доручаю вам, товаришу Земцов, усю підготовку зборів у Сосонці, – сказав Валинов. – Павло Артемович здивувався, коли я повідомив, що досі не було зборів. Так і передайте Гайворону, що секретар обкому був здивований...
Анатолій Земцов поїхав у Сосонку. Обганяв машини, навантажені блоками і цеглою. Біля села вони повертали ліворуч на Городище, а вже звідти якось добиралися до будівельних майданчиків майбутнього містечка за Видубом. Шофери лаялися, машини грузли в піску й мочарах, і Кім Пузов на найважчих ділянках дороги тримав кілька тракторів, щоб витягали транспорти з баюр. Начальник постачання Леонід Мірошников щодня приїжджав у Сосонку й заявляв, що Кім Пузов хоче свідомо звести його в могилу.
Але Пузов був невблаганний:
– Льоню, я вже сам майже в могилі. Тиждень загорають мої бульди, перехідний прапор мені вже й не сниться. Приїде Долідзе – мені клямка. Але я тримаюся, бо я – людина, а ти – нервовий індивідуум, Льоню.
– Іди ти... У мене план. Мені треба матеріали підвезти, а ти не можеш прокласти чотири кілометри дороги. Маленький ти мені в очах після цього, Кіме. Тебе, мабуть, підмогоричили добре в Сосонці... Знаю, знаю, що ти й не виходиш від Гайворона.
Кім посміхався:
– Льоню, чарку пив, бо, якщо скажу ні, – не повіриш. Але треба дати можливість людям зібрати врожай, бо ми вже й так завдали клопоту. Людям в очі дивитися не можу.
– Агромеханік знайшовся!
– Агротехнік, – поправив Мірошникова Кім. – Перемучся ще трохи, Льоню, й ми тобі таку трасу викладемо, що зможеш... той, голим задом шурувати і не зачепишся.
– Приїде Арсен Климович – пропадеш, Пузов, я тебе розмалюю, – пообіцяв Мірошников.
* * *
Колгоспників на збори не треба було запрошувати. Олег Динька почепив оголошення біля контори, й другого дня по обіді потягнулися до клубу люди. Хто по-святковому одягнений, а хто просто з роботи. Оркестр без упину грав польку "Циганочку" й вальс "На сопках Маньчжурії".
Колись у Сосонці був добрячий оркестр. Та постарів трубач Самійло, помер конюх Іван, одне слово, зостався із сосонських музик тільки старий Василь Щербак. Вони з Самійлом набрали хлопчиків зі школи й почали вчити новачків свого великого мистецтва. Дядько Самійло попросив Юхима, щоб той розтлумачив оркестрантам нотну грамоту. За одну зиму молоді музики сяк-так оволоділи нею, а потім Василь Щербак сказав Юхимові, що треба переходити до діла, бо вони й за п'ять років нічого не втнуть. Дядько Василь зі своїми вихованцями розучив гімн республіки, польку "Циганочку" й вальс "На сопках Маньчжурії". Репертуар ось уже з півроку не поповнювався, бо дітям задавали багато уроків, а дядько Василь не міг справитися з ревматизмом – зігнуло йому спину, й ходив Щербак так, ніби збирався от-от стрибнути.
Оркестр грав на урочистих зборах, на весіллях і на хрестинах.