Уран

І комуністи Сосонки правильно зробили, що підійшли до цього крутого повороту в житті людей не формально, а з душею, по-партійному.

– Але ця Гайворонова лірика дуже дорого обійдеться державі. Ми, комуністи, в першу чергу повинні думати про інтереси держави. Країні потрібен уран. Не сосонська картопляна уран, товаришу Мостовий! Мусить бути на обліку кожний день, кожна година. Ви знаєте, яка напружена обстановка в світі? Про значення, яке надає уряд і Центральний Комітет "Факелу", ви також знаєте, а ми ведемо з вами розмову про душі...

– Людські душі – може, більше варті, ніж уран, Іване Івановичу.

– Заява смілива, – посміхнувся Валинов. – Який вуз ви закінчували?

– Історичний факультет заочно й партійну школу.

– Зрозуміло. А я вам скажу як інженер, що за сучасного розвитку техніки, автоматизації виробництва, електроніки, ракет, нових видів ядерної зброї, – повчав Валинов, – людські душі – дуже відносне поняття. Душа – то дев'ятнадцяте століття, Олександре Івановичу.

– Не можу з вами змагатися в знаннях ядерної фізики, – сказав Мостовий, – але ви перебільшуєте значення урану, ядерної зброї, ракет. Є речі сильніші, Іване Івановичу.

– Що ви маєте на увазі?

– Людину. Її переконання, світогляд, мету, віру.

– Ну, це вже з філософії.

– Із життя. Прикладів наводити не треба, вони відомі людству. Колись – Сталінград. Зараз – В'єтнам.

– Звичайно, але це... сфера політики.

Мостовий голосно розсміявся:

– Правильно, Іване Івановичу... Колись Михей Кожухар читав лекцію у Сосонці й дуже влучно сказав, що все – політика. Колгоспники Сосонки, я в цьому не сумніваюсь, зважать на прохання нашого уряду, але ми – Гайворон, Підігрітий, я, Турчин і ви – повинні подумати про людей. Що робитимуть вони, якщо в колгоспі залишиться триста-чотириста гектарів землі, не буде пасовиськ, де вони працюватимуть, де зароблять на хліб...

– Це не проблема, Олександре Івановичу. – відмахнувся Валинов. – Переселимо в Казахстан або в Крим. А дехто буде працювати на руднику. Я про це вже думав і написав доповідну записку в обком партії. Мені було доручено.

– Як же ви її написали, не порадившись з нами, з колгоспниками? – здивувався Мостовий.

– Я написав ще в області, по матеріалах, які дало мені управління Турчина. Там усе підраховано й визначено на карті: скільки й які землі відводяться для "Факела", скільки затоплюється території, скільки зноситься садиб. А яка різниця, де будувати нову хату дядькові: у Сосонці чи в Казахстані? Кругом свої люди, своя влада.

– Якщо ви написали оце в своїй доповідній записці, Іване Івановичу, то я вам не заздрю.

– Чому?

– Тому що в обкомі розумні люди.

– Я вас не... ви про що?

– Як же ви можете одним розчерком пера переселити людей з тієї землі, де вони народилися, працювали, де поховані їхні батьки?

– А що ж тут такого? Ось я – українець, а мені все одно де жити: чи тут, чи на Кавказі. Тут ми з вами розходимось, товаришу Мостовий. Ви – член Центрального Комітету нашої партії, а мислите... критеріями сосонського дядька, – Валинов зрозумів, що далеко зайшов, але вже було пізно...

Мостовий, білий наче крейда, впритул підійшов до Валинова й, ледве стримуючи себе, сказав:

– Тільки повага до органу, який ви представляєте, заважає мені попросити вас залишити цей кабінет.

Валинов зблід, не знав, що йому робити: чи просити пробачення, чи сказати Мостовому все, що він думав у цю хвилину про нього. Треба тільки не показати, що він його боїться. Це вже чисто психологічний маневр.

– Гаразд, – спокійно відповів Валинов. – Я... залишаюсь... при своїй думці, ви – при своїй, але сподіваюсь, що це не відіб'ється на розгортанні робіт в Сосонці.

Валинов з гідністю кивнув головою й вийшов.

– До Бунчука! – сказав шоферові, сідаючи в машину.

12

"Становище Косопільському цукровому заводі критичне крп Вживаю енергійних заходів крп Запевняю особисто вас завод ближчим часом ввійде графік крп Компривітом Валинов".

– Напишіть – блискавка, – наказав він телеграфістці.

Діяти. Негайно, швидко, рішуче. Треба, щоб в обкомі й облвиконкомі знали, що Валинов діє, що він усе може. Ні, він не буде писати спростування в газету. Помилки перед начальством треба визнавати, навіть тоді, коли ти до них не причетний. Він розворушить цю периферію. Заспокоїлися, втратили почуття відповідальності. Філософствують, проливають слізки за двома центнерами картоплі, а фронту робіт для "Факела" не підготували. До кожного дядька з поклоном треба йти: дозвольте нам добувати уранову руду на ваших полях, умовляти, коли для країни треба. Збори не можуть провести. Та це рішення за годину можна прийняти. Я їм покажу, як це робиться. До приїзду Турчина все буде готово... На бюро розводять антимонію, наче в тещі за столом. Родичі... Дружки... Та цього Гавриленка треба гнати з заводу. Знайшов час, коли робити реконструкцію!

За кілька хвилин у голові Валинова визріли рішення. Він доведе всім, що, коли йдеться про інтереси держави, Валинов не зупиниться ні перед чим. І ви це побачите, товаришу Мостовий. Здавайте хліб, молоко й м'ясо, вивозьте буряки, можете зі своїм родичем слухати соловейків... ні, зараз вони не співають... а підготовкою будівництва "Факела" я займуся сам.

Бунчук дуже зрадів, побачивши Валинова:

– Спасибі, що зайшов, Іване Івановичу. Людмила ще не прийшла зі школи, але ми самі впораємося.

– Ні, ні, жодного грама, Петре Йосиповичу. І їсти не не буду. Іншим разом. Зараз їду на завод. Директора цукротресту викликав.

– Може, хоч яблучко з'їси? – Бунчук поставив вазу перед Валиновим.

– Не хочу.

– Ти ніби чимось схвильований, Іване Івановичу?

– 3 Мостовим розмову мав.

– Той доведе.

– Нічого, ми теж, Петре Йосиповичу, не в тім'я биті. Я ось про що думаю, – пильно глянув на Бунчука. – Завод Косопільський потягнеш?

– Але ж там... Гавриленко, а я... – розгубився Бунчук. – Не чекав такого...

– З Гавриленком нам доведеться розпрощатися.

– А як подивиться на це Мостовий? – обережно запитав Бунчук.

– Гавриленко – наша номенклатура... І не можемо ми весь час заглядати в рот Мостовому, партійна дисципліна однакова для всіх. Так що, даєш згоду?

– Ну, якщо... треба, то... Я – комуніст, Іване Івановичу.

– Це гідна відповідь. Розберемося на заводі – подзвоню.

Бунчукові хотілося побігти в школу до дружини або заспівати. Скінчилося пенсіонерське існування! Петро Йосипович раптом відчув, як наповнилися груди радістю, а руки силою: зараз він підняв би пудову гирю, що лежала під ліжком, разів сто.

– Слухай, Петре Йосиповичу, – перебив думки Бунчука Валинов. – Мостовий часто виступає з промовами чи лекціями? Ти їх слухав?

Бунчук дивився на Івана Івановича, намагаючись угадати, яку той хотів би почути відповідь. Але обличчя Валинова було непроникне.

– Виступає й читає, – нарешті відповів.

– І добре виступає?

– На це мастак, – не міг покривити душею Бунчук. – Без шпаргалки може дві години говорити. – А потім все-таки не втримався. – Мабуть, вдома напам'ять заучує виступи... Дуже добру пам'ять має. Увесь районний актив, ланкових і свинарок – по імені та по батькові знає. Завчив.

– Ну, а лекції на рівні? Без всяких там викрутасів?.. З національного питання чи по стиранню різниці між містом і селом? – розжовував Бунчукові.

– Ні, Іване Івановичу, про це нічого не знаю, – зрозумів, до чого гне Валинов. – У цих справах Мостовий – чистий, ще й коли редактором працював – знаю.

Бунчук зараз подобався сам собі: треба бути принциповим завжди. Інший бозна-що наговорив би на Мостового, а Бунчук – ні.

– Я нічого не маю на увазі, – промовив Валинов. – Просто мене здивували деякі його висловлювання... Я поїду, Петре Йосиповичу. Подзвоню ввечері або вранці.

– Чекатиму, Іване Івановичу. – Уже біля порога Бунчук сказав між іншим. – Якщо буде на заводі Мостовий, то ти... про мене так, знаєш, інтелігентно. Не обов'язково, щоб він знав про нашу зустріч...

– Я думаю, що він на завод не приїде.

– Ти його не знаєш, Іване Івановичу. Він уже, мабуть, на заводі й сам ті дифузори з Гавриленком монтує.

– Цікаво, – зупинився Валинов. – Подзвони в райком, запитай, чи є.

Бунчук набрав номер приймальні райкому:

– Є Олександр Іванович?

– Немає, Петре Йосиповичу, – впізнав Бунчука Прокіп Минович Котушка. – Швидка допомога забрала... Отаке горе.

– Швидка допомога забрала, – повторив Бунчук і випустив телефонну трубку.

* * *

Мостовий категорично запротестував, щоб його везли до лікарні.

– Тільки додому. Нічого не сталося, трохи запаморочилася голова. Я мало спав цієї ночі, – пояснював лікарям.

Галина так і обімліла, побачивши, як заїхала на подвір'я машина з червоними хрестами. Мостового привели в кімнату, поклали на ліжко. Прибув головний лікар, оглянув, вислухав, сумно похитав головою:

– Радісного мало, Олександре Івановичу.

– Що зі мною? Ви кажіть, я повинен знати.

– Боюся, що інфаркт, але не впевнений. Я викличу спеціаліста з області.

– Тільки без паніки, – попросив Олександр Іванович.

– Зараз ми зробимо електрокардіограму і деякі аналізи, тоді стане ясніше.

Увечері прибув на літаку професор з області. Оглянув Мостового, подивився кардіограму, аналізи.

– Мікроінфаркт, – констатував професор. – Могло бути гірше. У вас якісь прикрощі були, Олександре Івановичу?

– Нічого особливого.

– Виснаження нервової системи й перевтома. Ви взагалі відпочиваєте?

– Та він, коли починається хлібоздача або сівба, ночами не спить, – крізь сльози промовила Галина.

– Професоре, не слухайте Галину, – спробував усміхнутися Мостовий. – Я навіть їжджу ловити рибу...

– Тричі за літо, – додала Галина.

– Я говорив з вашими лікарями, курс лікування ми визначили. Головне – спокій. Лежати. Відчуєте себе краще – почнете робити легкі вправи. Я до вас навідаюсь, Олександре Івановичу.

Галина провела професора до машини.

– Це небезпечно? Скажіть мені!

– Поки що я загрози великої не бачу, але серце – слабеньке. Треба серйозно лікуватися. Жаль, такий молодий і...

– Ви не знаєте, що це за людина, професоре, – зітхнула Галина. – Він абсолютно не думає про себе.