До себе додому. Несподівано чуєте рідний голос жінки.
– Це ти?
– Це я.
– А це я.
– Ти звідки?
– З телефону-автомата.
– Я розумію, але звідки, з якого району міста?
– Та звідси, знизу. Біля нашого будинку.
– А-а! – вимовляє протяжно жінка. – Ну, йди їсти. Картоплю підсмажила!..
Все-таки гарна штука телефон. Зручна. З цими думками ви повертаєтесь до себе в кімнату й раптом… дзвінок.
– Алло! Вася! Ти нахал…
Трубка бренькає. Все починається спочатку. Ви намагаєтесь викликати таксі чи набрати номер гарантійної майстерні по ремонту холодильників – там, як завжди, зайнято або ніхто не бере трубку. Ви починаєте відчувати, як до лопаток липне сорочка, знову присягаєтесь, що останній раз дзвоните, нехай вони (хто вони – не відомо) будуть прокляті зі своїм телефоном і його дзвінками. Сусідів запевняєте: до Вапнярки швидше дійти пішки, ніж по телефону додзвонитись. Що він (телефон) вам уже в печінках і отут (показуєте на груди) сидить. Що ви його ненавидите й чого б тільки не дали тому, хто б догадався забрати від вас цей апарат. Але нехай спробує хтось із ваших знайомих заїкнутися чи сказати: "Так перепишіть номер на мене", як ви несподівано накидаєтесь на нього, цікавитеся, за які такі заслуги переписати йому телефон, і розповідаєте йому, з яким трудом ви добилися цього телефону, скільки це вам коштувало нервів і здоров'я! А тут, ні сіло ні впало, переписати сусідові? А якої рації?
– Я три роки в черзі простояв, щосереди відвідував начальника телефонного вузла. Мене там уже знають всі – від секретарки Лори до начальника відділу кадрів Семена Семеновича. А ви кажете: пе-ре-пи-ши телефон. А ви попоходіть, як я. Попоходіть.
Телефон – як в'язка дров: важко нести й жалко кидати. А все тому, що не вміємо правильно користуватися. Справді ж бо, як же користуватися телефоном? Кожному це здається дріб'язковою справою. Насправді ж, хто так думає – той і поняття немає, як дзвонити по телефону. Це особливо впадає в очі, якщо отой спарений чи паралельний телефон стоїть у вашій конторі. Це так званий службовий телефон, який використовується винятково в службових цілях, і лише після закінчення робочого дня ним можна дзвонити, куди вам заманеться.
Службовий телефон нічим не поступається перед домашнім. Різниця лише в тому, що домашній на блокіраторі, має два свої окремі номери, і якщо один слухає, то другий не підслуховує. У службовому телефоні все простіше: один номер на всі апарати (чи, по-науковому, пристрої), й кожен, кому захочеться, може чути, що говорять іншому. І ще одне: якщо домашні телефони переважно білі, сині, бузкові, тобто в якійсь мірі декоративні, то службові, паралельні, винятково чорні й менш елегантні. Вони чомусь нагадують вам вовкодавів або харківську авторучку "Золоте перо".
От саме ці телефони й використовуються винятково в службових цілях, але оскільки й досі ніхто із службовців не знає, як користуватись телефонами, то саме в робочий час усі без винятку дзвонять у своїх домашніх справах та інколи, переважно після роботи, раптом хтось згадує, що він забув подзвонити на цегельний завод чи панчішну фабрику. Дзвонить і дізнається, що там усі давно розійшлися, будуть лише завтра. Залишились тільки прибиральниця в кабінеті директора й охоронник на прохідній.
У робочий час телефон аж нагрівається. Дзвонять усі. Дзвонять у гастрономи, дзвонять до власних модисток, дзвонять перукарям, касиркам стадіону, знайомим продавщицям універмагу, дзвонять у швейні майстерні, Держстрах і телеательє. Дзвонять чоловікам, дзвонять жінкам (переважно не своїм), дзвонять дітям. Дзвонять, дзвонять, дзвонять.
– Маріє Іванівно, вам не здається, що про молоко можна поговорити й дома? – каже Іванна Мар'янівна. – Ви хіба не знаєте, що таке службовий телефон і як ним користуватися?
– Це ви кому кажете? Це ви мені кажете? А ви забули, як півгодини тому дзвонили додому, застерігали чоловіка, щоб не їв борщу, бо він скис…
– Маріє Іванівно, Іванно Мар'янівно, ну, годі вам із вашим молоком та борщами. Ви ж заважаєте людям працювати, – втручається Клара Семенівна.
– А ви, Кларо Семенівно, кращі нас?! Ще де та неділя, а ви в робочий час домовляєтесь з чоловіком про недільний базар, – кидає Марія Іванівна.
– І чи вашому Борі одягти сині колготки чи в клітинку, – підкидає Іванна Мар'янівна.
Хтось відриває руку від арифмометра:
– Я пропоную цей ідіотський телефон винести в коридор…
– Але п'ять хвилин тому ви самі дзвонили чоловікові, бо, бачте, вам захотілося свіжого повітря. Ви ж самі тільки що питали, чи не піти під час обідньої перерви в парк на прогулянку. Вам, значить, можна, а нам ні…
Хтось підняв руку від рахівниці, друкарки зупинили машинки. Здається, ось-ось розколеться небо і вдарить грім. І раптом, наче грибний дощ на голову, – дзвінок. Рятівний телефонний дзвінок.
– Не беріть трубки – це мені, – вигукує один стіл.
– Пробачте, але це мені, – вигукує другий стіл.
– У ці хвилини завжди розмовляю я, – вигукує третій стіл.
Шість, сім, вісім рук (залежно від того, скільки в приміщенні службовців) простягується до чорних злих апаратів, що одночасно гарчать на всіх столах.
– Я ж казала, що це мені, – заспокоює третій стіл усіх таким тоном, ніби в неї (в нього) на лотерею випав велосипед "Орля" чи пилосос "Ракета".
Трубки опускаються, наче собачі хвости. Буря влягається.
– А що ви сьогодні снідали? Ти яйце йому не забув підсмажити?.. Ну, де, де! В холодильнику, "де". В целофані. Боже, скільки тобі казати!.. В целофановому мішечку під редискою й зеленою цибулею… Ну, я так і знала. Дитина, як завжди, пішла до школи голодна. Ти його доведеш!.. Ти його доведеш, що він стане дистрофіком… А зараз хоч нагодував?.. Що ви їли?..
Арифмометри зітхають. Тихо клацає рахівниця. Починають вибивати морзе друкарки.
– Дівчата! Ну, я вас прошу!.. Тихше. Нічого не чути… Як ви розмовляєте, я ж вам не заважаю… Так, так. Борщ, котлети, компот… А рулет брав? Ну, я так і знала… А що він зараз робить? Читає книжку… А на баяні він грав? Ні? Ну, я так і знала. Нехай негайно візьме баян. Чуєш, негайно. Хай підійде до трубки, пограє, а я послухаю… Ближче, ближче, кажу, погано чути…
Брязнула об підлогу рахівниця. Впала. Ненавмисне. Хтось посунув стола. Хтось звівся й вийшов у коридор.
– Це ти що грав? Шопена? Лисенка!! А я тобі кажу – грай Моцарта… Вчителька? Ти мене слухай. Моцарта, турку, грай. Це Моцарт? Ну, гаразд, зіграй ще того… Ну, як його?.. Та не Гріга…
Співробітники, що залишилися, підказують:
– Ревуцький, Штогаренко, Майборода, Глінка, Римський-Корсаков…
– Та вона ж своїх не визнає, – хтось пошепки. – Вона ж тільки до імпортних його привчає…
– Бюзе! – підказує хтось.
– Бах! – втручаються інші.
– Ліст!
– Паганіні.
– Це ж по скрипці.
– Глієр.
– Та це ж наш.
– Хіба?!
– Бетховен.
– О, нарешті, Бетховен!.. Бетховена ти грав? Зіграй ще раз… Дівчата, хто хоче – може послухати Бетховена. Візьміть трубки.
Службовці, вони ж дівчата, неохоче беруть трубки. Вдають, що вони знаються на музиці, що вона їх цікавить.
– Ви чуєте?.. Ні, ви послухайте, як він грає… А послухали б ви його вдома! Не через трубку… Хіба цей телефон може передати нюанси й гами… Та ніколи…
– А ви знаєте, – раптом когось бере нетерплячка, – що я через вашого Бетховена уже не встигну подзвонити в трест…
– Через якого Бетховена?.. Кого ви маєте на увазі? – трубка повисла над столом.
А тим часом в усіх довідниках, рекламках, пам'ятках пишуть: "Подзвонили – не забудьте трубку покласти на важіль", "Не стукайте по важелю телефонного апарата. Цим ви псуєте апарат". "Під час розмови говоріть безпосередньо в мікрофон", "Платіть своєчасно за користування телефоном. Не чекайте нагадування". І нарешті: "Користуйтесь послугами Аерофлоту. Швидко, надійно, зручно". Але це так, між іншим. Я ні на що не натякаю.
Як відповідати на телефонні дзвінки
З цього приводу гуморесок і фейлетонів написано не менше, ніж дисертацій по ракових захворюваннях. Те і те, як відомо, – хвороба XX століття. Те і те поки що невиліковне. Поки існують у нашому житті телефони, доти і стоятиме проблема, як правильно відповідати на телефонні дзвінки.
Деякі автори вчать, що це треба робити чемно, культурно, я особисто теж дотримуюся саме цієї думки. Більше того, я вважаю, що людям не треба ніколи заперечувати чи відмовляти. Хай не ображаються. Отже, якщо до вас раптом зателефонували і поцікавилися, чи ви прийдете сьогодні, скажіть – "прийду".
– Тільки домовилися, не запізнюватися, – кажете ви і додаєте. – Візьми ніж і на всяк випадок мішок інкасатора...
Якщо трубка несподівано бренькне і ви щось почуєте таке, чого цитувати у товаристві не рекомендується, не ображайтесь. Людина пожартувала.
Коли номер вашого телефону збігається з номером якоїсь торговельної бази і вас постійно запитують:
– Петре Семеновичу, ви Фартушняку дозволили взяти норкову шапку?
Відповідайте:
– Дозволив. І не одну, а дві. Одну – дочці, а другу – дружині...
– Але в нього немає дочки.
– Йому краще знати, є в нього дочка чи нема, – кажете ви. – У нього дочка від першої дружини.
– Так він же казав, що взагалі не одружений. Що ця шапка для сестри...
– Він багато чого може казати. Він може сказати, що перший у космос літав він, а не Гагарін, ти що, повіриш? Ні, то видай чоловікові дві шапки і голови не морочи...
– Але він гроші на одну залишив...
– А ти видай дві...
– Він просив переслати.
– Так ти й перешли. Друга шапка піде за мій рахунок. Зрозумів?
– Зрозумів, – каже завскладом і тихо кладе трубку, хоч ви цього не чуєте, але догадуєтесь.
Зовсім інша справа, коли у вас номер телефону чи то збігається з трестівським, чи то люди набирають старий номер і весь час чогось у вас просять.
– Петре Семеновичу, то як бути з імпортним білилом?
– Що як бути? – перепитуєте ви, бо самі поки що теж не знаєте, як вам бути.
– Ну, Фартушняк просить.
– Як просить, так видай людині. Не в тебе ж просить. У держави...
– Я розумію. Але він ще хоче, щоб я виписав йому облицювальних плиток, клею і лінолеуму. Західнонімецького. По собівартості?!
– Якщо хоче, так випиши...
– Ми так і трест розбазаримо...
– Ну, ну, – кажете ви.