Або, в гіршому випадку, розумієш, як поводитись у разі небезпеки.
— Так може думати той, хто це відчув на своїй шкірі, — зауважила Слава.
— Авжеж, — погодилась Фотіні, — а чи ти думаєш, що в моєму житті обійшлося без небезпек?
Фотіні говорила так, ніби була певна, що Слава стикнулася з чимось негативним, потрапивши у цей світ. Її світ. Та й чого дивуватись? Фотіні, виявляється, добре знає і цей світ, і інші. Вона має те, чого ще бракує Славі — досвід і вміння побачити те, чого не видно на перший погляд. Оте, невидиме, вона й побачила в Славі, або відчула. Вона — жінка. Розумна жінка.
Враз Славі захотілося розповісти їй все про своє життя, зокрема про своє життя тут, але розуміла, що часу замало. На це потрібні години й години. Була впевнена, що розмова з Фотіні змогла б
та мусить знайти для цього інший час.
— Ваш Союз був величезною країною, подорожувала трохи там?
— питала далі Фотіні.
— Доводилось у студенські роки. Петербург, Самарканд, Ташкент. Та й Київ золотоверхий — особливий. Такого міста нема в Європі. Там дух інакший... хвилюючий...
— Маю і я бажання у ваші краї помандрувати, але то буде пізніше. Поки що мої погляди звернені до Латинської Америки.
— Круто! Піраміди Майя, городища Чічен-Іцу, Ушмаль!
— Подорожі — то окраса життя. У тих місцях особлива енергетика. У нас це Делфі, Маронія...
— Де це?
— На півночі Греції. Ксанті, Александруполіс, маєш уявлення?
— Аякже, це за Салоніками. Василіс служив у Ксанті, тож розказував багато.
— А як тобі загалом наша країна? — продовжувала цікавитись Фотіні.
— Загалом — чудова! Багато води, неба і сонця, і люди інакші, емоційніші. Вільніші й розкутіші.
— А-а-а, щодо емоційності, то так, — розсміялась Фотіні, — нам цього хоч відбавляй! Ви, північніші, — спокійніші, розсудливіші.
— Можливо. А може, то лише таке враження, бо зокрема українці й справді — терплячі та спокійні, та як доведеш наше терпіння до краю, то буде край!
— Ну, а окрім емоцій, як бачиш греків?
— По-різному, бо всяке побачити встигла, й досить протилежні речі. Добро і зло мають одинакове обличчя всюди, незалежно від території чи народу.
— В цьому погоджусь. А сюди, на край нашого грецького світу, ти як потрапила?
— Довга історія, на це потрібен окремий час. Але так я знайшла Василіса.
— Нічого не відбувається випадково. А як щодо заміжжя?
— Не знаю... не думала.
о значить "не думала"? То подумай! Чоловіки — то такий нах не поспішають із цією справою.
Слава посміхнулась.
— Я вже чула ці слова...
— Це тому, що збоку краще видно. Й судження збоку завжди практичніші. За полум'ям почуттів втрачаємо реальну суть речей. Бачила я різне за життя своє недовге, тож маю певну картину щодо затяжних стосунків без будь-якого розвитку. Хтось влаштовується вигідно, хтось засліплений почуттями, а час іде, його не повернеш. Вибачай, що говорю це тобі, але мої слова не спонукають до чогось, хіба до аналізу.
— Розумію, це так. Але поки що є як є. А в тебе як в особистому житті? — змінила тему Слава.
— Нічого цікавого. Час від часу щось відбувається, та хто мене витримає, або я кого? — усміхнулась Фотіні. — Особливо коли літо стане на поріг! Я то тут, то там. Та й робота оця, нічна, нікого біля мене не затримує. Чоловіки, особливо греки — ревниві власники, а я не можу бути власністю, хоча й ніколи не граю на двох інструментах, розумієш? Легко заводжу друзів, серед іноземців зокрема, але далі того — ні-ні. Та хто це може сприйняти? Тож поки не знайшовся відповідний чоловік, звільнений від стериотипів, буду одна. І це мене зовсім не лякає.
— Загалом у вас не спішать з одруженням, — зауважила Слава.
— Варто спершу пізнати себе й стати на ноги твердо, щоб не залежати від когось. Так думаю я і так думає більшість жінок. Інші часи тепер. Хоча по-різному буває.
— Як би не було, ти в своїй країні, а мені довелося своєю волею та й волею обставин, чужину пробувати. А ця страва не завжди смачна.
— Не ти одна. Але знай, що будь-що можна подолати, якщо є внутрішнє бажання.
"Де ж те бажання? — подумала Слава. — Найперше — бути за межами всього, що оточує...".
Хтось різко пригальмував унизу й дівчата перевели погляди в той бік.
— Пора підніматися! — мовила Фотіні.
— Сиди, то Василіс.
— Двигун його машини я з сотні впізнаю, — пояснила Слава, — і не лише двигун.
— Все з тобою ясно, голубонько! — розсміялась Фотіні. — "Підсіла" ти міцно.
На вході й справді вигулькнув Василіс із двома пластиковими мішечками, повними льоду.
— Де ви? — кинув очима до саду. — Злазьте, є ще два в машині.
Дівчата підвелися. Незабаром, один за одним, поодиноко чи цілим гуртом повалили люди. Починалася ще одна насичена ніч...
У серпні з'явилося багато друзів Фотіні. Дехто з них прибув на відпочинок з Америки. Загалом то були американці грецького походження. Нащадки тих, хто виїхав до Америки у пошуках кращої долі — з перших десятиліть двадцятого століття й до шістдесятих років. То були потужні хвилі грецької еміграції на всі континенти. Окрім американського — на Австралію, а в самій Європі в північніші країни — Німеччину, Бельгію, Голландію. Незважаючи на те, що народжені в іншій країні, ці люди добре володіли грецькою, хоча й зі специфічним акцентом. Любили край своїх дідів і батьків, любили повітря цього краю, його дух, настрої, смаки. Такого ніде не знайдеш, запевняли. І Слава їм вірила, бо гостро відчула, яким дорогим і неповторним може бути своє на чужині. Згадала дім, — запахло ним. Маминим борщем, сіном, що сушилося на сонці, дощем... Все особливе там, все, до найменшої дрібниці. І куди б не пішов — не віднайдеш того. Не скуштуєш, не вдихнеш! Хоч світ пройди.
Її хороший настрій не обіцяв бути таким до кінця сезону. Бач, чого захотіла! Одного вечора, як і минулого року, на вході їх чекали Моніка та Мадлена. Що вже за радість, що вже за щастя, обійми й цілунки, розчулення трохи не до сліз. Голівку набік невинно похилила, оченятами моргає, ну просто янгол небесний, так і хочеться за спину зазирнути, а чи крилець не видно.
Славі знову — ніякої уваги, ніби вона привид який або порожнє місце.
Закипіла, як завше, всередині, та свій вогонь мусила тамувати. Ні-ні, він не спалить її до тла. Буде варитися там усередині, як
Увійшли всередину пабу й лише тут, у саду, німецькі красуні здогадалися спитати в неї "як справи", сухо й натягнуто. Звісно, Слава сама провокувала таке ставлення, та їй було байдуже. Відповіла також сухо й стримано. Взялася до роботи, а в очах аж потемніло від люті. Нарешті, за скрипуче розтягнений проміжок часу, з'явилася Фотіні. Відчувала інстиктивно, що вона за будь-яких обставин на її боці.
Вечір плинув, як місяць по небу, котячи нічку до півночі. Людей все більшало і до роботи треба було братися всім. Моніка з Мадленою вклалися на своє постійне місце, і перша почала клацати фотоапаратом, не відводячи камери від Василіса. Далі перевела для годиться увагу на Фотіні, просячи її сфотографувати їх із Василісом.
Нарешті, по завершенні фоторепортажу, Василіс присів у крісло поряд і замовив у Слави випивку. Вона подала йому напій із похмурим обличчям. Обережно спитав:
— А ти не вип'єш із нами? За приїзд дівчат, як годиться?
Не відповіла, лише наповнила свою склянку.
Була вже середина ночі, як Слава знайшла вільну хвилину й зупинилася в кутку, щоб звити цигарку. Підійшла й Фотіні.
— Затягнуся і я, доки час є. А ти якась дивна сьогодні, не в гуморі, а чи я помиляюсь? — уважно глянула на Славу.
— Не помиляєшся, — глухо відповіла та глибоко затягнулася вчергове.
— Що сталося?
Слава лише очима вбік повела:
— Ти хіба не помічаєш? Бо мені якось не вдається...
— То ти про цих двох?! Ой, не звертай уваги, півня він грає, як оте юне хлопча! Було б чим перейматися.
— Говорити легко. Та й думаєш так, бо нічого не знаєш, — відповіла Слава, — це ще з минулого року тягнеться... Й розповідати сили не маю...
— Виходить, старе знайомство. Та це не обов'язково має означати щось більше, хоча тобі видніше. Я буду спостерігати уважніше й скажу пізніше свою думку.
— Поки-що скажу одне, про що вже говорила, — час іде. Думай, як його витрачаєш. У кожного, звісно, своє життя, але ти спитала моєї думки. Щодо Василіса — людина він волелюбна й свавільна, як я, до речі. Тому й працюється нам добре. І легко він себе якимось узами не пов'яже. Згадаєш колись мої слова. Інакше вже зробив би це. За способом життя він одинак.
— Ти так скоро його вивчила? А я вже два роки намагаюсь, — зітхнула Слава, відчуваючи справедливість її слів.
— Ти і я — велика різниця. Ти — закохана, а я — ні. І, погодься, маю трохи більше досвіду, — вона примружила око.
Слава лише кивнула на знак згоди.
Фотіні продовжила:
— Василіс — Близнюки за знаком Зодіаку, а отже, — повітряний, непостійний, рухливий, балакучий, товариський, і завжди в ньому присутнє відчуття недовершеності. Завжди в пошуці своєї другої половини з думкою, що десь там, за рогом, обов'язково чекає щось краще й досконаліше, аніж те, що має поряд.
— Ти знаєшся й на астрології? — здивовано спитала Слава.
— Вчуся астрології. Знаюся — то було б гучно сказано, бо астрологія — то наука, якій потрібно вчитися все життя. У ній, як і в житті, відбуваються безкінечні процеси, що повторюються, а разом із тим несуть в собі щось нове. Ми всі живемо цим, тільки не всі розуміємо.
— І що вона тобі дає?
— Найперше — допомагає пізнати себе та інших людей, зрозуміти, чому відбуваються ті чи інші процеси, події, навіть наші внутрішні настрої й емоції, пов'язані з планетарними впливами. Ця наука корисна для кожної людини.
— І хто ж ти, згідно з зірками, коли так із Василісом схожа?
— За Сонцем я — Водолій, також стихія повітря, волі, незалежності, вловлюєш? — усміхнулася. — А Місяць мій у Стрільці, ця планета важлива в гороскопі чи космограмі жінки, бо має прямий зв'язок з енергією Інь, як Сонце з Янь.
Тож Стрілецький Місяць дає мені непосидючість, веселий настрій та оптимізм, потяг до мандрів. Тільки за цими двома ознаками я
Розмова мусила обірватися. Хтось підійшов до стійки за новим замовленням. Славі неприємні були окремі слова Фотіні, але то серцем. Розумом знала, що так воно і є, або приблизно так.
Незважаючи на все це, поміж нею і Василісом живе якась невідома сила, що зв'язала їх і вперто тримає разом.