Таке почали...
– Розумію. Якщо вже сам Турчин у нас, то все ясно.
Валинов знав Бунчука давно, ще тоді, коли той був у зеніті своєї хиткої слави.
– Чого ж ти не зайшов? – за старою звичкою звертався на "ти". – Чи думаєш, що в мене вже й закусити нічим? Якось ще, Іване Івановичу, перебиваюсь, а взагалі хвалитися нічим, – Бунчук поволі переходить до справи. – Випрягли мене з воза... Непотрібний нікому. Скачи, куди хочеш.
– А Мостовий говорив, що райком пропонував роботу, але ти...
– Іване Івановичу, – сумно похитав головою Бунчук, – то все для проформи... Боїться Мостовий, що я авторитет його підриватиму, і тулить мене в такі дірки, що... Не хоче зрозуміти, що я перший друг його і, як той казав, товариш... старший. Хто ж його на ноги поставив, Іване Івановичу? Та вся область знає, що Бунчук його людиною зробив. І зараз ось... є в районі там різні вади, без цього не можна... Скажу – ображається... Реконструкцію й ремонт цукрового заводу зірвали? Зірвали. Гавриленко захотів нове обладнання поставити, а в графік увійти не можуть
– Був я на заводі, – сказав Валинов. – Ще до норми не дотягнули.
– Та щоб це у мене так, – перейшов на начальницький бас Бунчук, – то я запитав би комуніста Гавриленка... А Мостовий свого дружка зобиджати не буде... Ні, Іване Івановичу, я не проти дружби, будь ласка, хоч на возику один одного возіть, але в питаннях роботи – пробачте. А навіщо було вводити до складу бюро директора заводу Гавриленка? А Гайворона? У мене жодного голови колгоспу не було в складі бюро... Не вони мене питали, а я їх... Той – дружок, той – родич. Оце тобі добір кадрів, Іване Івановичу. Не думай, що я проти Мостового. Просто розказую тобі, як комуніст... Зверху в районі наче всі питання в порядку, пригладжені, а копнути глибше... Та це вже не моє діло... Віжки не в того, кого з воза висадили..
– А Гайворон що, родич Мостового? – перепитав Валинов.
– А ти не знав? Жінчин брат... Там ще з цією жінкою була історія, – хихикнув Бунчук. – Сто комісій приїжджало... З технікуму підхопив її Мостовий... Вона з дому тікала... аж у Луганську знайшов, та швидше до загсу щоб грішки приховати... Тепер Гайворон – права рука: що хоче, те й робить. Носяться з ним по всій області... А там у Сосонці такі землі, що посади голоблю – віз виросте...
"Так ось у чому справа, – пригадував Валинов свої зустрічі з Гайвороном. – Тепер зрозуміло, звідки йде це нахабство й самовпевненість".
– Позазнавалися в усіх питаннях, – немов підхоплює думку Валинова Бунчук. – Ордени Леніна поодержували. А за що? Те, що Косопільський район передовий, діти знають... І не сьогодні він такий став... Тут роками дехто піднімав його... сили поклав... постарів, – Бунчук зіщулився: мовляв, ось вам результат. – Та що ми все, Іване Івановичу, про справи. Зайшов би до мене. Людочка рада буде.
– Дякую, Петре Йосиповичу, зайду, – пообіцяв Валинов. – Подзвоню тобі.
– Чекатиму, Іване Івановичу, посидимо по старій дружбі. – Бунчук попрощався, але вже біля дверей зупинився. – Забув. Газетка обласна свіженька... Про цукровий завод наш пише, почитай. Тебе теж згадують, Іване Івановичу. Хто винен, а про кого пишуть.
Бунчук вийшов. Валинов нетерпляче розгорнув газету. Зразу кинувся абзац у статті, обведений червоним олівцем:
"Реконструкція – справа потрібна, але проводити її слід не на шкоду інтересам держави. Про це забув директор заводу т. Гавриленко, захопившись різними нововведеннями. Був на заводі й заступник голови облвиконкому т. Валинов. І він не розібрався в причинах ганебного відставання підприємства, не допоміг колективу заводу. Дивує, що людина, яка також повинна відповідати перед державою за зрив програми, виступила в незавидній ролі фіксатора недоліків і стороннього спостерігача".
Перше, що подумав Іван Іванович, це те, що стаття уже лежить на столі секретаря обкому Шаблія й голови облвиконкому, теж, мабуть, з окресленим абзацом: "Це для вас перевірка на міцність", – пригадав слова Шаблія. Валинов ще й ще раз перечитав статтю, шукаючи хоча б одного слова на свій захист. Нема. Холодний піт виступив на лобі Валинова. Зняв трубку, замовив директора цукротресту.
– Читав? – крикнув у трубку. – Негайно комісію до Гавриленка! Сам приїжджай. І привозь нового директора. Ганьба! Ми з тобою будемо відповідати перед обкомом!.. Що, що? Ви свідомо йшли на реконструкцію, знаючи, що не вкладетесь у графік? Та за це судити треба, і ми повинні все зробити самі й негайно, не чекаючи, поки цією справою займеться обком партії! Хто ж це написав цю статтю? "К. Марущак, І. Буковець, члени групи народного контролю", – прочитав Валинов.
На столі Мостового теж лежала газета.
– Порадували нас, Олександре Івановичу, – сказав Валинов, вітаючись з Мостовим. – Пропечатали, дай боже...
– Буває, – посміхнувся Мостовий.
– Треба негайно іхати на завод і...
– Я вже був, Іване Івановичу, – відповів Мостовий. – Ми обговорили статтю на засіданні бюро парторганізації й завкому.
– Оперативно. Коли ж ви одержали газету.
– Я не читав, бо вночі був на "Заготзерні", в колгоспах. Приїхав на завод, а вони вже засідають, тоді я й приєднався до розмови.
– Що ж ви вирішили, Олександре Івановичу? – розбирало нетерпіння Валинова. – Гавриленка треба на бюро райкому й звільнити з роботи...
– Навіщо ж так зразу, Іване Івановичу? – Мостовий розглядав якесь зведення. – Гавриленко – спеціаліст високого класу.
– Я знаю про ваші симпатії до нього, Олександре Івановичу, але в даному випадку йдеться про зрив державного плану. З такими речами не жартують, – важко кидав кожне слово Іван Іванович. – Якщо не зробите цього ви, то...
– І ви не зробите, – докінчив фразу Мостовий.
– Сьогодні буде комісія цукротресту, і ми зробимо відповідні висновки, – сказав Валинов. – Я теж несу за це персональну відповідальність. Ви читали, що написано про мене? "Валинов – у незавидній ролі фіксатора недоліків й американського спостерігача..."
– "Американського" нема, – підправив Мостовий. – Починаючи реконструкцію заводу, ми знали, що в перші два місяці завод не вкладеться в програму, Іване Івановичу. Обладнання приходило із запізненням, це вам відомо, бо Гавриленко надсилав вам листи й телеграми. Ви їх одержували? Перед самим виробничим сезоном.
– Ні... Можливо, я був у відпустці... Хоч мені доповідали, я давав вказівку.
– Коли стане до ладу нова дифузійна лінія й випарка завод перероблятиме буряків на двадцять відсотків більше, ніж до реконструкції. І річну програму ми перевиконаємо... Монтажників не вистачає там.
– Мене не цікавить, що буде за два місяці. Приїде комісія, і ми приймемо своє рішення, – Валинов дав зрозуміти Мостовому, що на цю тему розмова закінчена. – Тепер про Сосонку, Олександре Івановичу...
– Я знаю. Гайворон приїздив у райком.
– Уже встиг? Я пропоную, – почав без дипломатії Валинов, – поставити питання про поведінку Гайворона на бюро райкому.
– А що ж ми будемо обговорювати?
– Значить, ви вважаєте, що Гайворон...
– Так, я вважаю, що Гайворон зробив правильно.
– Але ж він зриває план будівництва під'їзних шляхів. Ви розумієте, що це означає? Приїде Турчин – голови летітимуть, – чиркнув рукою себе по шиї.
– Зараз можна готувати котловани під будинки. Екскаватори можуть пройти на Видуб? – запитав Мостовий.
– На мочарах біля Русавки – загрузнуть, – запевнив Валинов. – Я скажу вам одверто, що позиція Гайворона дуже дивна. Тільки аполітична людина може не розуміти значення "Факела"... і затримувати роботи. Картопля й кукурудза – це не аргумент.
– Дозвольте вам заперечити, Іване Івановичу. Я гадаю, що Гайворон чинить мудро. Справа не в трьох гектарах дослідного поля картоплі й не в п'ятдесяти центнерах загубленої кукурудзи, за що також треба відповідати, бо це народне добро. Річ у тім, Іване Івановичу, що людей зневажено, їхню гідність, їхню працю. Це злочин. Михей Кожухар зі своєю бригадою три роки бився над вирощенням нового сорту картоплі. Три роки праці. Цього року було вперше посаджено цей сорт на п'яти гектарах. Три з них уже пропало. Якими ж мільйонами можна відкупитися від Кожухаря і його товаришів? У народі вважається великим гріхом викинути шматок хліба або залишити незасіяним поле...
– Я теж вийшов з народу, – між іншим поінформував Валинов. – Мій батько теж був хлібороб.
– Заждіть, а що б вам сказав батько, якби ви переорали поле, яке він засіяв? Що б він подумав про вас, якби ви байдуже пройшли повз нього, коли він руками вигрібав із землі картоплю, про яку ви так скептично говорите?
– Мій батько, на жаль, не дожив до організації колгоспу, він шпортався на своїх нещасних моргах...
– Невже ви гадаєте, що колгоспник менше любить артільну землю, ніж любив свої морги ваш батько?
– Даруйте, але це розмова не по суті... Я теж знаю лінію партії в аграрному питанні. І чи не хотіли б ви, щоб я теж разом з Кожухарем і його бригадою вибирав картоплю?
– Дуже хотів би, Іване Івановичу, – з запалом промовив Мостовий. – Бульдозеристи, які, виконуючи нерозумний наказ, знищили цей урожай, самі прийшли допомагати колгоспникам і переживали разом з ними... А ви думаєте, що колгоспник з вискоком віддасть поля своєї артілі, на яких працювали й умирали покоління? Землю, за яку пролито стільки крові, бо солдат, йдучи у бій за свою Батьківщину, думав про неї не як про географічне поняття, а конкретно, про своє місто, село, про хату й поле, яке засівав, про школу, в якій учився.
– Дуже вдячний вам, Олександре Івановичу, за таку емоційну лекцію, – ображено сказав Валинов, – і високі почуття, але повернімось на грішну землю. Чому досі Гайворон не скликав загальних зборів і не ухвалив рішення про передачу землі? Є лист уряду... Не розумію...
– Рішення ухвалюватиме не Гайворон, а загальні збори колгоспників. Сподіваюсь, ви знайомі зі статутом сільгоспартілі? Це – по-перше. Лист уряду до колгоспників Сосонки передано за адресою. Його вже прочитали всі. Ні, ще не на зборах, а в своїх родинах, з дружинами й синами, з сусідами й знайомими. Такі листи треба читати спочатку на самоті, подумати, пережити, може, й заплакати... І через ці переживання, через глибоке розуміння необхідності дійти висновку, що треба віддати ці поля й розпрощатися з минулим.