Якщо не спинимо, то перемішають усе з землею.
– Я ж домовився з будівельниками, що вони прокладатимуть дорогу через луки, поки ми не зберемо врожай.
– У них свої плани.
На картоплищі стояли два бульдозери, третій чорнів у високій кукурудзі через дорогу. Платон побачив потрощені стебла, із землі стирчали великі жовті качани, наче зуби мерців, валялася картопля, перемішана з огудинням, пожована гусеницями.
– Це ж моя дослідна ділянка, як же вони могли? – Кожухар мало не плакав. – Я ж цей сорт на морозостійкість досліджував... Три гектари пропало... А кукурудзи скільки!
Платон поїхав до контори, подзвонив Турчину. Нема. Чергова сказала, що начальник і Долідзе виїхали вночі у міністерство. Подзвонив Мостовому.
– Галино, де Сашко?
– Ще вночі поїхав на "Заготзерно".
Додзвонився на приймальний пункт:
– У вас Мостовий?
– Був, поїхав на цукровий завод.
– Не бачили, – відповіли із заводу, – може, на кагатних полях.
Гайворон кинув трубку й поїхав на трасу. Бульдозеристи вже заводили машини.
– Що ж ви наробили? – накинувся на них Гайворон, показуючи на понівечені поля.
– То для нас їрунда, – спокійно відповів бульдозерист у засмальцьованому береті. – Ми ще не таке гробили.
– А тобі яке діло? – не виймаючи цигарки з рота, запитав низенький симпатичний чоловік в нейлоновій куртці.
– Я голова колгоспу. Гайворон.
– Ну й що? – зморщилася куртка. – А я – начальник шляхового управління рудника. Пузов. Пузов, – уточнив.
– Товаришу Пузов, ми погоджували графік і план шляхових робіт з товаришем Турчиним, – сказав Гайворон. – І домовилися, що, поки ми не зберемо врожай картоплі з дослідного поля й кукурудзи, жодної вашої машини на цій ділянці не буде. Як же ви могли?
– Товаришу Гайворон, – Пузов дивився на Платона, як на дивака. – Я не знаю, про що ви домовлялися з Турчиним. У мене є план. І якщо я не здам дороги до двадцятого, то з мене Турчин зніме шкуру. Треба техніку переправляти, баштові крани... Що їх, вертольотами переносити? А графік у нас свій, ударний, ми сюди прийшли не байдики бити – це перше, а по-друге, моїм орлам треба грошей, і вони шурують, як чорти, по вісімнадцять годин. А ти мені про бараболю.
– Я вас вислухав, товаришу Пузов, а тепер слухайте, що я вам скажу: я забороняю вам прокладати зараз трасу через ці поля. Не послухаєте – колгосп передасть справу до суду.
– Ти кого лякаєш? Я своїми бульдозерами половину земної кулі перевернув... а ти мені план зриваєш. Я зараз начальству доповім.
– Я вас попередив, – Платон сів у машину і поїхав.
Михей Кожухар з Полікарпом зібрали свою городню бригаду й почали вибирати із землі картоплю. Розгортали заступами, вилами, руками чорні могили, рятуючи свою працю. Ніхто не кричав, не лаявся, працювали мовчки. Бульдозеристи стояли осторонь, не наважуючись підійти чи заговорити з людьми.
– Слухайте, бульди, а там є нічогенькі молодички, – дурнувато засміявся здоровило в береті.
– Наволоч ти, Ванька, – сказав старий бульдозерист і підійшов до Кожухаря, щось сказав йому й почав розгрібати руками землю.
За дві години до буфету, де снідав Гайворон, підлетіла "Волга". Увійшов Валинов.
– Ти що собі думаєш, Гайвороне? – запитав, не привітавшись. – 3 перших днів палиці в колеса? Ти заборонив прокладати трасу?
– Я, – Гайворон відсунув склянку з чаєм.
– А ти знаєш, що ми повинні щодня доповідати верхам, що зроблено?
– Знаю.
– То яке ти маєш право зривати графік робіт? Зараз траса для нас головне. Ми повинні підвезти матеріали й техніку, розпочати будівництво колії й греблі. А де ми розмістимо робітників?
– Я все це знаю, Іване Івановичу, – сказав Гайворон, – але ми домовлялися на засіданні бюро разом з керівництвом рудника про те, що цей відтинок траси споруджуватиметься в останню чергу, а зараз возитимуть в об'їзд.
– Ми повинні скоротити строки і йдемо на це свідомо, товаришу Гайворон! А за ту нещасну картоплю й кукурудзу вам держава заплатить.
– У нас там дослідне поле, розумієте?! І навіщо державні гроші викидати на вітер? Зрештою, це просто... злочин – закопати в землю добро.
– Ти мені, Гайворон, лірики не розводь, – Валинов постукав пальцем по столу. – Я тобі наказую як уповноважений облвиконкому й обкому партії на будівництві рудника негайно припинити втручання у наші справи. Заявляю тобі о-фі-цій-но.
– Тоді я теж вам скажу офіційно, товаришу Валинов, – підвівся Гайворон. – До того часу, поки не буде рішення загальних зборів колгоспників про передачу землі "Факелу", я взагалі не дозволю провадити будь-які роботи.
– Що? – витягнулося обличчя Валинова. – Після того, як ви одержали від уряду республіки лист, ти заборониш? Партквиток покладеш, з партії виженемо!..
– Не хвилюйтесь, Іване Івановичу. Справа в тому, що уряд республіки просить колгоспників піти назустріч інтересам держави, а ви – наказуєте, та ще й залякуєте мене. Я не з полохливих. До речі, я вже чув од вас про це на бюро.
– Я сьогодні ж доповім Мостовому, і ми поговоримо з тобою на бюро.
– Будь ласка. Тільки я просив би вас заїхати зі мною в одне місце на кілька хвилин.
– Давай.
Вони під'їхали до городньої бригади.
– Чого там стільки людей? – поцікавився Валинов.
– Зараз розпитаємо.
Валинов одстав від Гайворона й сам пройшовся вздовж довгих валів чорнозему. Він бачив руки колгоспниць по лікті в землі і їхні сумні очі. Але його хвилювало зараз більше те, що простоювали бульдозери. Невже ці люди не розуміють, що картопля й кукурудза в порівнянні з тим, що має тут бути. – до смішного дрібні речі?
– Ти мені, Гайворон, ліричних спектаклів не влаштовуй, – сказав Валинов, сідаючи в машину. – Скажи, щоб усі порозходились додому. Негайно!
– Це можете зробити й ви як уповноважений. Чому ж ви не поговорили з людьми? Треба було розпитати, чого вони риються в цій землі, наче кроти, рятуючи нещасну картоплю.
– Це інша тема, – Валинов ретельно замасковував гребінцем лисину. – Чому ти до цього не скликав загальних зборів і не провів рішення?
– Правління й бюро нашої парторганізації вирішили провести збори після того, як вивеземо буряки, – відповів Гайворон. – Люди працюють у дві зміни, зібрати їх ми не можемо. І збори треба підготувати.
– Ви ці буряки будете возити до морозів.
– Ви ж читали наші зобов'язання? Сосонка не кидає слів на вітер.
– Значить, так, цю картопляно-кукурудзяну комедію припиняй, Гайворон, і щоб через дві години доповів мені, що бульдозери в роботі, – Валинов хряснув дверцятами "Волги".
Коли машина зникла за мостом, перед Гайвороном як з-під землі виріс Пузов.
– Ну що? Я ж казав: плюнь ти на цю картоплю й давай нам фронт робіт, я ж план зриваю, зрозумій мене як людина.
– Дорогий Пузов, – сказав Гайворон. – Поки хоч одна картоплина чи качан кукурудзи буде на цих полях, твої бульдозери стоятимуть, як мертві.
– За що ж я страждаю... твою мать, – вилаявся Пузов і трохи не заплакав од безсилля. – Ти ж у мене майже з рук забираєш перехідний прапор управління й премію, а мої орли без прапора й премії не можуть. Ми в Сибіру чотири роки його з рук не випускали... Будь же свідомим... будівником комунізму, Гайворон. Приїде наш спецторг, то я тобі два вагони не картоплі, а мандаринів і манної крупи привезу, крабами завалю твою Сосонку. Прошу тебе, відкрий мені фронт. У нас же з тобою змичка повинна бути, одне слово, серп і молот, а ти не даєш розвороту робітничому класу.
– Слухай, робітничий клас, – поклав руку на плече Пузова Гайворон. – Ти хороший хлопець і дуже мені подобаєшся, але чого ж ти зараз думаєш тільки про молота? Якщо змичка, то ти й про серп не забувай... Разом треба. Як тебе звати, Пузов?
– Кім. А тебе?
– Платон. Ось що, Комуністичний Інтернаціонал Молоді, приходь до мене вечеряти.
– Я, Платоне, прийду, але прапора мені вже не бачити. – Кім повернувся й побачив здоровила в береті. – Іди картоплю вибирай, бісова твоя душа, бачиш, що наробили?
– Єсть! – козирнув здоровило й побіг до гурту.
* * *
Валинову як уповноваженому тимчасово відвели кабінет у райкомі. Іван Іванович тут майже не сидів – їздив разом з Турчиним або Долідзе на уточнення району будівництва, вів нескінченні переговори з поставщиками будівельних матеріалів, техніки, з різними главками й міністерствами. Валинов подобався Турчину за наполегливість і дисципліну. Хоч би що доручили Івану Івановичу – він виконував точно й своєчасно. Для Валинова, здавалось, не існувало слова "ні" або "не можу". Цю його рису цінували й в облвиконкомі, хоч не дуже схвалювали методи, якими він досягав мети. Посилаючи Валинова уповноваженим на будівництво "Факела", Шаблій попереджав Івана Івановича:
– Ви знаєте, яке починається там будівництво, сподіваюсь, що ви проявите весь свій талант організатора й допоможете Турчину, він людина в області нова... Це для вас, як кажуть, перевірка на міцність, Іване Івановичу.
– Все буде зроблене, Павле Артемовичу! – запевнив Валинов і вийшов з кабінету секретаря обкому окрилений. Перевірка на міцність. Зрозуміло. Шаблій умів і любив висувати кадри.
Іван Іванович приїхав у Сосонку з твердим наміром показати всім, на що він здатний. Валинова трохи нервувала, як йому здавалося, забарність і зайва розсудливість Турчина й Долідзе. Що тут думати? Зірвати ці Видубецькі гори, прокласти колію й вивозити руду, поки збудують збагачувальну фабрику... Але авторитет Турчина й Долідзе був такий великий, що Валинов не наважувався втручатися в справи, з якими він, правду кажучи, був дуже мало обізнаний, бо закінчив інститут харчової промисловості, а "Факел" і, скажімо, цукроварня мали дуже мало спільного... Але, зрештою, ніхто не буде питати, який інститут закінчив Валинов, коли його підпис стоятиме поруч прізвища Турчина в рапорті на адресу уряду.
Та до рапорту ще було далеко, а з труднощами він уже зустрівся. Сьогодні йому вкрай зіпсував настрій Гайворон своєю безглуздою впертістю. Та якби він був розумніший, то лише за одну оцю дорогу набив би колгоспну касу десятками тисяч. Нема в людини масштабу. Випирає з нього селянська психологія. Треба швидше перетворювати колгоспи в радгоспи, думає Валинов, а селян у робітників. Це ще більше їх революціонізує. Ні, товаришу Гайворон, ми на вашому поводочку не підемо, ми на вашу картопельку не клюнемо.
У двері постукали.
– Прошу.
– Іване Івановичу, дорогий! – Бунчук, розставивши руки, ішов до Валинова
– Привіт, Петре Йосиповичу, – вийшов з-за столу Валинов і обнявся з Бунчуком.
– Обминаєш, Іване Івановичу, старого, забуваєш.
– Роботи стільки, Петре Йосиповичу, що вгору ніколи глянути.