Та й та його не впізнає.
Лиш тужить по своїх синах,
Що розповзлись
по бур'янах…
Никав Анон по цій землі —
За день
старів на роки!
Так дозрівав синок малий
Великої епохи.
За кожен день,
за кожну мить
Старів на цілі роки!
А мов би ж він устиг завчить
Епохи всі "уроки".
А їх… Не бракувало їх
Тяжких
страшних
"уроків" тих.
Засвоїв їх.
І вивчив світ.
І мудрим став в п'ятнадцять літ.
Та — ба! Виходить —
все вотще,
Бо треба вчитись
ще
і
ще!..
По Україні мла і пар —
Земля смертями марить, —
То славний Голод-Комісар
Всевладно комісарить.
І стогін тих жахливих мес
Встає стовпами до небес, —
Дітей замучених яса…
Але —
не чують небеса.
Та й що до цих "земельних" драм
Таким високим небесам!
Терпи, козак!
Бо, кажуть, страм
І глум, і власть — від Бога нам,
За всі гріхи,
за всі діла
Преледащущого хахла!
Оцю, мовляв, хахлацьку рать
Якраз і треба так карать!
За що?
А Бог те зна святий,
Народ же цей не зна простий.
Але не нам стромлять списа
В такі високі небеса.
Нехай страждають ці старці,
Нехай вмірають діти ці,
Нехай конають трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,
нехай бедлам…
Отак і треба тим хахлам!
За що?
Та Бог же зна святий!
Нащо питати світ пустий.
Хай стогнуть всі ці дітлахи
Хоча б… і за чужі гріхи!
(Бо ясно ж, що гріхів своїх
Іще й нема,
й не буде в їх!)
Але не нам стромлять списа
В такі холодні небеса.
Нехай конають ці старці,
Нехай страждають діти ці,
Нехай хриплять ці трударі,
Дітей їдять хай матері,
Нехай відчай,
нехай бедлам…
Уздовж!
Навхрест!
І пополам!!.
Та ми не тикаєм списа
У ці прекрасні небеса,
Коли нема тепла в людей!
Ну, що від синявого тла,
Коли в людей нема тепла!
..
От, бачиш, — всі знання вотще!
Учитись треба
ще
і
ще.
VIII
І пухнуть, пухнуть трударі,
І мліють, мліють матері, —
Отак на вигонах "страни"
Повзуть навколішках вони,
Устами льнуть к землі сирій —
Їдять щирицю і пирій…
Хвала!
В якій же ж і порі
Їдять щирицю трударі!
В якій же й радісній порі
Їдять шпориш пролетарі!!
Та ні,
в якій же ж і порі
Д і т е й з ' ї д а ю т ь м а т е р і ! ! !
Й здається аж кричать вони
Усім отим "вождям страни":
Осанна вам!
Осанна й їм!
Отим усім вождям моїм!
І скоморохам-"тивунам",
"Затєйнікам" горлатим,
Орденоносним плазунам,
Так званим лавреатам, —
Осанна їм, осанна їм,
Що я оцей пирій тут їм!
Осанна їм, осанна їм,
Що я шпориш задаром їм!!
Осанна їм! Осанна їм
Отим усім вождям моїм,
Що я зійшла з ума зовсім
І вже своє дитя ось їм!!!
Осанна їм!
Осанна їм…
ІХ
Ой, де ж були, ой, де ж були
Ви, братця сановиті,
Ой де були ви лентами
І лаврами повиті —
Ой, де ж були ви в тій порі
Як паслись рачки трударі?!
Були ми…
(Геть!)
Були в Москві —
Лизали чобіть "татові",
І по прямій, і по кривій —
За лаври лавреатові.
Лизнеш сюди,
лизнеш туди —
І маєш орден на груді!
А те що ви шпориш їсте, —
Неправда все, то все пусте!
Усе брехня від "а" до "зет",
Бо не читаєте газет,
Бо не збагнули до пуття
Вождя
про радісне життя.
Побільше вірь,
поменше диш, —
Тоді за хліб зійде й шпориш!
Побільш працюй,
поменше мрій, —
То стане салом і пирій!
От якби ти побув в Москві,
Полизькав чобіт "татові",
То ти б узнав
почім нові
Медалі лавреатові.
А так — мовчи і не диши,
Парись задаром в шпориші!
Та не в простому (запиши!),
А в сталінськім,
товариші!
Х
На Україні мла і пар, —
Земля смертями марить…
Всесильний Голод-Комісар
Всевладно комісарить.
Втікали люди у міста,
Щоб жить хоч під мостами,
Та комісарські слуги й там —
Орудують містами:
Колгоспних тих "рабів німих"
Збирають геть,
збирають всіх —
Старих і купи дітвори —
Та й геть везуть десь у яри,
Десь на глухі дороги, от…
Щоб не просили і крихот!
Щоб не змогли ізнов прийти
До міст
по їх,
по ті к р и х т и.
Ось на такий тріюмф труда
Потрапив наш Антон Біда.
Від жаху хлопець очманів,
Геть зтуманів
за кілька днів.
Замісто мрій,
замість казок,
Замість ясного лану,
Замість ягнят,
замість квіток
Святого Ромодану,
Що снився так на чужині, —
Страхіття
й бур'яни одні!
І стало страшно йому так,
Що й північ стала мила.
І в снах вже квітла тундра та,
Де батьківська могила…
.
На скелі там шумить сосна
Сумна
і одинока,
І тайну береже вона,
Що бачила звисока:
Останню батьківську печаль,
Молитву Матері
і жаль,
І жаль старенької, і жах,
Що умірати їй в снігах…
Отут би вмерти! З цим селом!
З громадою отут разом!
А перед тим, — простіть прошу, —
Хоча б поїсти шпоришу
Й щириці рідної!..
Сумна
Шумить вночі,
шумить сосна…
І мріє серце вже всер'йоз…
Буває і такий кур'йоз.
ХІ
Куди ж втекти?
Куди іти?
В краї які?
В які світи?
Куди ж тепер від зла й біди?
Із мосту б кинувся, гляди,
Урвалась щоб життя строфа…
Та
став в пригоді Мустафа.
О, цей дивак!
Оцей хлопчак!
Оцей сміливець!
Цей босяк!
Щоб "вождь" Антона геть пустив, —
Антона він
п е р е х р е с т и в.
Щоб далі йшла життя строфа
На зло всім емведенкам,
Босяк і злодій Мустафа
З Біди
зробив взяв "Е н к а".
Завжди сміхун,
на все мастак, —
Узяв картоплю і п'ятак,
Поворожив сюди-туди…
І визволив Біду з біди.
Всього лиш тільки сприт руки
І —
"дураки
большевики".
Не лепське місто та Уфа,
Але
великий Мустафа!
З його "Свідоцтвом" в добрий час
Антон і рушив на Донбас.
Розділ четвертий
Привіт, привіт, брати мої,
Окремо
й всі у масі!
А надто ті, що десь там є
В далекому Донбасі,
Що там лупають антрацит…
Привіт,
привіт,
привіт,
привіт!
Бажаю щастя для краян
І — сто процентів понад плян!
А кому треба, то й сот п'ять,
Щоб було чим
штани латать.
Туди ж забіг і наш Антон…
Пардон —
простіть —
простіть —
пардон! —
Ще трохи — й зрадив би збігця.
Це ж не Антон фіґура ця!
Це — "хтось",
"совєтський елемент", —
Ви подивіться в документ!:
Сільрада,
Штемпель і печать…
Живі десь мруть
мерці ж — мовчать.
Не лепське місто та Уфа,
Але
великий Мустафа!
Так, значить, от оцей "Роб-Рой",
Чи мо' якийсь "Роєнко", —
Цей знеосіблений герой, —
В Донбас пішов наш "Е н к о".
Сказати просто (щоб без риз):
П і д з е м л ю х л о п е ц ь н а ш п о л і з.
Поліз —
і щез у тьмі шурфа.
Бувай здоровий, Мустафа!
І
І естакади, і хоппри,
Ваґони…
Террикони…
Антон візьми туди й попри, —
Шукай тепер Антона.
Якщо під сонцем йому зась,
Як там його не треба, —
То він з Антона став "Івась"
Й шурх в пекло замість неба.
Сховавсь під землю наш малий.
"Тут, Господи, мене й закрий!
Аж привали камінням, аж…
Аж очі сажою замаж!
Щоби не бачив я й доби,
Та і мене ніхто щоби!"
І обернувсь в ніщо "Івась", —
Став шахтарем незнаним…
Чудесне місце цей Донбас
Для всіх сиріт і гнаних!
Вже й не "Івась" це,
й не Антон, —
Таке щось,
чорній масі в тон.
А чорноти тут хтось припас!
Чудесне місце цей Донбас!
Усі тут рівні, з чорноти, —
І ти — як він.
і він — як ти.
Та ще як мила чорт припас,
То й мама
не розлучить вас.
Ні,
славне місце наш Донбас!
Сюди втекти, — мов аж в Китай.
Хоч ти питай,
хоч не питай,
Хоч ти шукай,
хоч не шукай,
Хоч ти кричи,
хоч ти гукай…
Тут вже ловцям урвався бас!
О, славний, милий наш Донбас!
Немиті люди — як чорти,
І ти — як всі,
і всі — як ти.
ІІ
Десь там лишилась "шірока"
Ота "страна родная",
Що місця в ній ані вершка
Антонові немає,
Ані для роду усього,
Ані для імени його.
Лишилась там десь "шірака"!!
Лишилась там "радная"!!!
А тут —
вже місця більш вершка
Антон в цім пеклі має.
Ще й має кайло
і ліхтар,
І чорний став, —
як пролетар.
Вугілля й хліба ж тут —
з а п а с ! !.
Прекрасне місце
наш Донбас!
А що немає мила в плян, —
Ну, що ж…
Раз влучив Мікоян.
Чи інший хтось
з "ясних" кремлян.
ІІІ
Ось так і зник в підземній млі,
Став хлопець мов би тлею.
Немає місця на землі,
То мо' хоч під землею.
Та й взявсь селюк,
ой, взявся в піт
Об камінь розбиватись, —
Немов хотів десь в інший світ
Крізь землю продовбатись.
І так трощив він твердь німу,
Аж дивувались всі йому, —
І де та сила в нього є?
Аж по три норми видає!!
Всі дивувалися йому.
Лише не знали всі — ч о м у ?
Чому цей хлопець так тремтить?
Куди спішить?
Куди летить?
І в чому сила його є.
Що аж три норми видає?!
Не знав ніхто, що він летить
Нещасною душею
У інший край,
У інший світ
Довбаючи траншею, —
В той світ квіток і голубів,
Що він навіки загубив.
Не знав ніхто, що він з ж у р б и
Всю силу з себе витис!
О, Господи!.. Хочби… хочби
Крізь землю проломитись!
Що норма й план йому — чуже,
Душі до того байдуже.
Він просто з жаху вглиб заліз,
Щоби ніхто не бачив сліз,
І там він чорну ніч довбе,
Щоби в труді забуть себе.
Ось так селюк наш працював,
Кидаючись душею,
І по три норми видавав,
У інший світ —
до волі й прав
Довбаючи траншею.
Та й сам не зчувсь коли і як
Зробивсь у д а р н и к о м козак.
IV
Шумлять вітри.
Пилять хоппри…
Вже наш працює років три…
Чотирі…
П'ятий рік пішов…
Став заростати й рани шов,
В труді забув усі жалі, —
Розбив їх в вуглянім кітлі,
Розбив їх в друзк,
розбив їх в пил
Об блиск праісторичних брил.
І став Антон не той тепер, —
Зробився він, як Гуллівер.
Хазяїн він!
Володар той,
Що за палац обрав забой.
Вже він не тільки "пролетар", —
Вже він п о ч е с н и й став шахтар.
А там — не зчувсь як і коли —
Його
в г е р о ї в о з в е л и.
Бо ж труд тяжкий — це був завжди
Уроджений талант Біди!
Це всього роду Божий дар!
То й став в е л и к и й він шахтар:
Одного дня, одного дня
Дістав він О р д е н і звання.
І став він не якась біда, —
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Герой Труда!
Труда Герой! —
Гукнули всі навколо.
А надто ті, що у забой
Не лазили ніколи.
І заздрили усі йому,
Труда Героєві тому.
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із царства туги,
з царства мук
Геть видовбав траншею.
З засудженого без суда
Зробивсь Антон
Г е р о й Т р у д а.
Лише ніхто не знав про це
(Ані який "Шельменко"),
Хто він такий, Герой оцей,
Хто він такий цей "Енко".
Згубилось все, без вороття, —
Припало пилом забуття.
Припало шаром чорноти.
О, мій Донбас!
Прекрасний ти!
V
Шумлять вітри.
Пилять хоппри.
Гуркочуть естакади…
Минуле — орден все закрив,
Неначе барикада:
І синє небо,
і ягнят,
І злото нив,
і тихий сад,
І крик братів,
і сум батьків,
Відчай і сльози матерів,
І марш колон…
І пащі псів…
І гул проклять тих голосів,
Що ще й тепер (о, цить, мовчи!)
Кидають серцем уночі,
Ім'я і рід,
село і дім,
І хто він є, шляхом яким
Прийшов сюди, між ці хоппри,
По що і чого ради, —
Усе це Орден геть закрив,
Неначе барикада.
Він ліг на все,
немов печать.
Вітри ж хоч знають —
та мовчать.
VI
Отак нещасний наш селюк,
Кидаючись душею,
Із мряки туги, з царства мук
Геть видовбав траншею, —
З засудженого без суда
Зробивсь Антон:
Г е р о й Т р у д а.
Та й сам боявсь, цей пролетар,
Цей мовчазний і гордий,
Боявся знатний цей шахтар
Заглянути за орден.
Нехай висить.
І все хай там
За ним береться забуття.
Хай починається строфа
Як написав той "Мустафа".
Хай кане слід вітрів і бур.
Як пил із террикона…
І орден став неначе мур
Для нашого Антона.
За ним він жив.
І гордий труд
Любив свій у "глибинах руд".
І тільки іноді взавід
Зринало по утомі,
Як вимірав бідівський рід
У тій далекій Комі,
Та ще,
як в радісній порі
Мов вівці паслись трударі…
Цур, цур!..