Вона янгол. Чув розповіді про янголів, що ходять землею і допомагають людям? Так от, вони й справді є. Але щоб допомогти комусь, потрібні руки, потрібні очі, необхідні слова і дії. Тому янголи живуть на землі людським життям, виховують дітей, ходять на роботу і постійно допомагають тим, хто потребує підтримки.
— Чому ж в такому разі мама не розповідала мені про себе? Чи їй заборонено? — спантеличено запитав я.
— Коли янгол вирушає на землю, він забуває звідки прийшов. Він живе звичайним життям, а прагнення допомагати ближнім кипить в його серці саме собою. Людям так краще, їм зручніше не знати, адже вони зазвичай бояться того, чого не розуміють. І янголу легше — не потрібно постійно думати про збереження таємниці.
Я сидів і слухав, ніби зачарований. Я не розумів, навіщо Дід все це мені розповідає. Я намагався усвідомити все, що почув, але марно. Мозок чомусь відмовився обробляти всю ту інформацію, яку я силоміць у нього пхав.
Попорпавшись у думках, я запитав Діда:
— А багато на землі таких янголів, як моя мама?
— Достеменно цього ніхто не знає. Іноді так стається, що янгол, спускаючись на землю, забуває не тільки своє походження, а й основне призначення. Тому існують янголи, які, так би мовити, не увімкнули свої ліхтарики у серці, їхня підсвідомість іще спить, чекає, доки настане якась важлива мить...
Я не витримав і перебив:
— Як волонтери!
— Хто? — не зрозумів Дід.
— Ну, волонтери, які допомагають тваринкам, людям у біді, лікарям і військовим. Вони теж янголи? Жили собі кожен своїм життям, займались особистими справами, про щось мріяли, планували майбутнє. А потім несподівано увімкнувся ліхтарик, і всі турботи про особисте зникли. Все, що стосувалося їхнього власного життя стало дріб'язковим і неважливим. Ліхтарик світиться, а в голові пульсує лише одна думка: "Допомогти!".
У відповідь Дід схвально мугикнув, підтверджуючи мої думки. Він часто бачив людей із коробками, які щоденно приносять пакунки у госпіталь і навідують воїнів. Дід бачив наскільки потужні і яскраві у них ліхтарики. Цікаво, чи знає він, чому саме зараз одночасно увімкнулось стільки ліхтариків? Певно, що знає.
— Щось у мене ноги затерпли сидіти. Може прогуляємось? — запропонував Дід.
Я без вагань згодився, адже сидіти на одному місці мені теж обридло. Ми рушили осяяною сонцем алеєю. Яскраве проміння, наче гострі списи, встромлені поміж густих гілок височенних сосен, сягало землі. Кілька довгих сонячних лап пролізли крізь зелену гущавину і нишпорили алеєю. Вони легенько торкалися самотніх лавок. Онде, одна лапа намацала порожній сміттєвий бак. А ось ще одна сонячна лапа впіймала мене за футболку.
Ми йшли мовчки. Кожен думав про щось своє. Ми насолоджувались невагомою тишею, яку раз по разу порушували поодинокі пташині голоси. Але вони не заважали. Їхні голоси, легесенько торкаючись підсвідомості, зворушували мозок і не давали поринути у стан, близький до сну.
Мої роздуми, наче тонку нитку, обірвав Дідовий голос:
— Олесю, подивись туди, — Дід вказував палицею на одну із лавок, що була зайнята.
Я поглянув у бік тієї лавки та розгледів маму. Така ж усміхнена, як завжди. Така ж чарівна, тільки замість яскравого платтячка вдягнена у білий халатик. "Хоча, ні, не така" — промайнуло в голові.
Я поглянув на маму уважніше і побачив, як з-попід халата виглядають білі, акуратно складені крила, сяйнисті й неймовірно прекрасні. "Вона-таки янгол!" — вибухнуло в голові.
Поруч із мамою я побачив пораненого воїна, якого вона мала повести на прогулянку. Це точно він: спортивні штани, трохи розтягнута футболка, а поруч інвалідний візок. На тлі золотавого парку боєць виділявся, наче сіра пляма. Він не сяяв так, як мама.
Крізь футболку воїна ледь-ледь помітно слабке світло. Десь там дуже глибоко з останніх сил жевріє той чарівний янгольський ліхтарик. "Теж янгол? А де ж тоді крила?" — подумав я й миттєво побачив відповідь на своє питання. Ось вони, ледь помітні, обвуглені й понівечені темрявою крила. Крила, які колись сяяли, як мамині, зараз сховані під старенькою сірою футболкою.
Від побаченого я ніби провалився у якусь безодню. Я впав і лечу у прірву своєї уяви. Моя свідомість намагається змалювати те, що могло так скалічити воїна, але марно. Прірва глибшає, а я наче скам'янілий не можу й ворухнутися.
— Малий, ти чого? — обережно поплескавши мене по плечі, запитав Дід.
— У нього крила обвуглені. І ліхтарик ледве світиться.
— Занадто багато темряви було довкола цього сильного воїна. Він світив своїм ліхтариком з усіх сил. Він сяяв до останнього, не жалкуючи світла, — із сумом пояснив Дід. — Замість темряви тепер його душу ятрять гіркі спогади. Ці спогади гострі й пекучі, тому вони не дають Назару спокою ані вдень, ані вночі.
Поруч із воїном на лавці я помітив яскраве сяйво. Це була не просто сяйниста плямка чи вогник. Поблизу Назара сиділа невеличка істота, розміром з хуху. Але це точно не хуха. Маленьке створіннячко ворухнулося й ледь піднялося над лавкою.
Воно вільно ширяє в повітрі, не має задніх лапок, а передніми міцно тримає яскравий ліхтарик, що нагадує кругленького світлячка.
— Діду, а хто це там поруч із воїном на лавці?
— Це Буся, вона захищає Назара від темряви своїм крихітним ліхтариком. Саме завдяки Бусі ліхтарик пораненого бійця досі жевріє й не згасає.
— Буся, — повторив я та усміхнувся. — А хто вона? Вона не схожа на хух.
Дід спинився, повернувся до мене й мовив:
— Колись вона була дівчинкою, вона любила шоколадні цукерки, мультики та свого пухнастого кота. Вона мріяла побачити справжнє диво й любила цей світ усім своїм серцем. Вона була справжнісіньким янголятком із яскравим ліхтариком і повинна була зробити багато хороших справ для інших людей. Але сталося страшне лихо.
Я напружився, бо добре розумів що має на увазі Дід. Він, не спиняючись, говорив далі:
— Це був звичайний день, який від самого ранку не вирізнявся серед інших особливими подіями. Лихо з'явилося несподівано. Воно й не дивно, бо ж зло завжди нападає підступно і без жодного попередження. В будинку було тихо й спокійно, родина готувалася вечеряти. Вмить будинок здригнувся, почувся шалений гуркіт й довкола все охопила суцільна темрява. Дівчинка завмерла від жаху. Вона заклякла, ніби час спинився, й чула гуркіт від руйнування будинку. Вона добре вирізняла поміж гуркоту переляканий голос бабусі, а потім відчула, як пилюка душить й не дозволяє вдихнути повітря. Тієї ж миті дівчинка побачила світло — це її ліхтарик вирвався назовні й повільно почав підійматися вгору. Ліхтарик помалу здіймався увись.
— І все? — тихо промовив я і мої очі заблищали, сповнюючись слізьми.
— Її любов до світла й сила ліхтарика створили неймовірне. Дівчинка всім серцем бажала зберегти своє світло. Аби не втратити ліхтарик, вона міцно вхопила його і проковтнула.
— Ой, — здивувався я від несподіванки й змахнув підступну сльозу.
Дід усміхнувся до мене й поплескав по плечі:
— Так, вона проковтнула свій ліхтарик. Такого ніхто ніколи не робив. Та й, чесно кажучи, я не впевнений, що таку дивину можна повторити. Але сталося те, що сталося. Щойно вона проковтнула свій ліхтарик, його чарівне світло обернуло дівчинку на Бусю. Сила ліхтарика допомагає їй левітувати. Ніжок Буся не має, бо вони їй не потрібні. Натомість ти можеш помітити довгі вусики позаду.
Я уважно слухав Діда, а перед очима змальовувались картинки з минулого, ніби мене затягло у чужі спогади. Я побачив дівчинку з великими очима, сповненими страху. Вона нагадала мені порцелянову ляльку з тоненькими крихким тілом. Будь-який необачний рух або удар міг би завдати їй шкоди.
Вона стояла в суцільній темряві, коли перед нею з'явився ліхтарик, схожий на світлячка. Це неймовірно — ніби малесеньке сонечко осяяло світлом зруйнований й поглинутий темрявою будинок.
Щойно ліхтарик ворухнувся, дівчинка рушила за ним, аби упіймати. Один крок, потім ще крок і ще. Вона забула про страх перед темрявою, хоча довкола була суцільна пітьма, схожа на цупке простирадло. Дівчинка прискорила крок, простягаючи ручки перед собою. Миттєвість, і вона вхопила ліхтарик, схожий на теплий клубочок світла, сповнений добра.
Спершу дівчинка міцно притисла ліхтарик до себе, аби повернути його назад. Вона тиснула міцно— міцно, проте ліхтарик залишався у руках. Аби не втратити своє чарівне світло, дівчинка вирішила його проковтнути, як улюблену цукерку.
Коли ліхтарик опинився в роті дівчинки, все її тіло засяяло. Вона простягнула руки вперед, розтулила широко пальчики й побачила, як яскраве сяйво шириться по ручках. Коли вона поглянула на ноги, помітила таке ж яскраве сяйво.
Усе її тіло почало світитися так само яскраво, як світився крихітний ліхтарик. Але вже за мить світло почало повільно розщеплюватися на мільйон малесеньких світлових піщинок. Згодом дівчинка піднялася над землею й відчула приємну легку невагомість, ніби мама підняла її на руках і заколисує. Це була чарівна сила ліхтарика.
Поступово руки, ноги й тіло дівчинки обернулося на сотні крихітних ліхтариків, які розлетілися в різні боки малесенькими світлячками. Деякі найбільші ліхтарики зібралися до купи й утворили нове невеличке за розмірами тільце. Вона не встигла злякатися й зрозуміти що відбувається. Світло ліхтарика перетворило її на Бусю.
Я був ошелешений усім почутим від Діда й побаченим у моєму видінні.
— А навіщо їй вусики? — спитав я. Проте відповідь чекати не довелося. Я сам на власні очі побачив, навіщо крихітці Бусі потрібні вусики: — Цими вусиками вона досліджує світ довкола себе, — захоплено вигукнув я.
— Так, — згодився Дід. — А ще завдяки вусикам вона знаходить загублені ліхтарики й обирає правильний шлях в будь-якому незнайомому місці.
Завдяки такому талану вона може подорожувати на далекі відстані й завжди повертатися туди, де залишився її зруйнований будиночок. Також вусики допомагають, коли Буся літає в темряві й шукає людей, що ховаються від руйнівного вбивчого зла в підвалах будинків чи спеціальних укриттях.
— Той ліхтарик, що в її лапках, хтось загубив?
Відповіді я не почув. Але я добре розумію, що відповідати на це питання не потрібно. Все ж очевидно без зайвих слів і пояснень. Я дивився на крихітну Бусю і добре розумів, що це неймовірна сповнена світлом і добром істота.
Така істота існує, аби рятувати й берегти світло кожного, хто цього потребує.