Навпроти стовбичив розгублений цензор Бєленбеєв, у руках якого ще залишилася остання папка. Анненков вихопив із неї один із аркушів та трусив ним перед носом Бєленбеева: — Вот этот человек хорош для нас или нет? Можно ему поручить быть винтом империи или он поломается? Будет красть, как все вы крадете? А?! Будет ли верен, негодяй?! — генерал-губернатор викинув аркуш геть. — Не дают ответа бумажки! Все ваши досье — тлен и пыль! — він раптом витягнув із шухляди письмового столу великого старого ще кремнієвого пістоля. — Вот взять какого-нибудь мазепинца, хохломана — можно убить его! — Анненков тицьнув пістолем у чоло цензора. Бєленбеєв мимоволі замружився. — Но то, что в его голове, эти дрянные мысли его расползаются как червяки! — губернатор згинав вказівного пальця, показуючи, як повзе хробак. — Мы не знаем, куда этот червяк может залезть! В чью голову?! Где он сохраняется? А? — Анненков дивився на свого зігнутого пальця вибалушеним оком, з огидою, але вільною рукою продовжував тримати цензора на прицілі. — Но вот всех, кто начинает поднимать голову, мы теперь посчитаем. И сделаем им награду. Вот! — він кинув пістоля на стіл, скинув мундир, розірвав на грудях сорочку, і під нею Бєленбеєв побачив у грудях генерал-губернатора позолочені круглі дверцята, на яких був зверху вигравіюваний двоголовий імперський орел.
— Вот дух святой! Российский дух! — Анненков відкрив дверцята, і чиновник з жахом побачив за ними безліч жовтих коліщат, які всі цокотіли й рухалися. — Это наивысшая награда! Это великий дар госудяря нашего! — Анненков перехрестився, і Бєленбеєв автоматично теж. — С ним мы можем быть уверены в человеке! Он наш, в нем наш механизм, верность на колесиках! Его сердце навек с Империей! — Анненков прикрив груди уривками сорочки…
КІНЕЦЬ ОЗНАЙОМЧОГО ФРАГМЕНТУ!