Саму ж бо хазяйку, пані Евдокію, ніч виганяла хати і ніч до хати приганяла. Прокидалась вона геть-геть до сходу сонця, поки ще радіо заграло "Кеди раннє встайон зорже". Відчитавши напоспіху ранішні молитви, пані Евдокія збігала через сіни будити свою супряжницю, пані Кунеґунду, та її чоловіка з другого подружжя, пана Вартоломія Плішку. Пан Вартоломій, загальноповажаний на Богданівці шевських діл майстер, як і кожний чесний ремісник, що живе з праці рук, очевидячки, в таку досвітню пору ще не прочуняв був як слід після вчорашнього похмілля. Пані Евдокія мусіла прикладати чимало зусиль, а деколи й досадних штурханців (їх обривав, звичайно, запаморочений пан Вартоломій), поки вирядила цю знамениту пару з дерев'яним візком на одному колесі до Болгарів по свіжу городину.
Потім уже пані Евдокія докінчувала читати вголос решту молитов, одночасно запалювала примус, молола каву і смарувала слив'яним повидлом величезні байди куликівського хліба для мене і для пана Макса на сніданок. Само собою, не забувала теж розставити череп'я з прохарчунком для своїх котусів.
Ми ще переверталися спати на другий бік, як пані Евдокія вже мандрувала на Новий Світ, на базар! Коли ж смерком верталася струджена з базару, то, не переводячи духу, заходилась знову коло примуса, горшків, котів, і так до пізньої ночі, поки радіо не заграло "Єще Польска не зґінела".
Справді треба було дивом дивуватись, як і коли наша господиня, не розриваючись начетверо, кожний день сумлінно обслуговувала Пана Бога, і широку публіку на базарі, і своїхкотусів, та й ще нас, двох гицлів, вспівала обійти, нагодувати, обшити-облатати!
А ми ~ невдячні! Ех, якою чорною зрадою відплатили ми їй за всі добродійства!
***
Коротко — це було так:
—Михайле, чуро мій вірний,— сказав одного разу мій неоцінений пан інструктор.— Скачи-но щодуху на оболоння і приведи сюди Адаська.
Позаміське оболоння, чи як воно шумно називалось — спортовий майдан Робітничого Клюбу, щодень було ареною несамовитих герців, які тут виправляла непроглядна хмара недоростків, що копали м'яч. Розшукати серед тієї комашні Адаська була річ проста: шибеник, найбільше з усіх обірваний та засмальцований, найстрашніше подряпаний, найшвидший у ногах і найголосніший в матюках — це й був Адасько, синок пані Кунеґунди з першого її подружжя. Цей малий опришок своєю страшною зброєю — катапулькою сіяв широко німий жах серед котів, собак, горобців та щонайменшої дітвори. Так само добру половину розбитих на нашій вулиці шибок сміливо можна було покласти на рахунок його катапулькової діяльности.
Цікава річ, що до мого пана інструктора цей гультіпака мав вийнятковий пошанівок. Раніше, поки ще пан Макс іменував мене своїм чурою, всі зв'язані з тією почесною службою послуги виконував якраз Адасько, звичайно, не безкорисливо, так, як я, а за частенькі хабарі то на кіно, то на морожене, то на цигарки, бо це чортеня в хлоп'ячій шкурі курило вже, як старий хлоп.
Переговори, що відбулись між Адаськом і моїм інструктором, були потайні, строго довірочні. Обидва сідали осторонь і завзято про щось перешіптувались. Так і видно було, що пан Макс до чогось-то Адаська намовляє, Адасько ж не конче радий на це пристати. Під час переговорів мій неоцінений пан інструктор двічі лазив до кишені, ніби шукаючи там переконливіших арґументів. Коли ж утретє помацав кишеню й приманливо задзвенів дрібняками, Адасько на знак згоди плюнув під "недокінчену симфонію" і заявив коротко:
—Кляво є! А то буде пацалиха!
І вітром вилетів надвір.
—Михайле, чуро мій вірний!— сказав тоді пан Макс.— Сьогодні ввечері ти будеш свідком подій величезної ваги. Я відважився на рішучий крок у боротьбі з котячим засиллям у нашій хаті! Так, вибила година чину, настав день розплати! Ось-ось, і ми здихаємось нашого відвічного ворога, що обриджує нам життя і в дослівний та метафоричний спосіб затроює повітря. Однак, я не бажав би, щоб цей мій крок був фальшиво тлумачений, щоб опісля всякі "Товариства опіки над кониками-стрибунцями і вагітними божими корівками" не пискували, що я варвар, вандал і ворог всього звірячого ґатунку. Ні, я кожній тварині, навіть блосі, признаю право на існування, раз тая тварина вже існує і без моєї попередньої на те згоди. Але ж я завжди і всюди обстоюватиму Швейкову засаду, що порядок на світі мусить бути: людина повинна жити по-людському, собака — по-собачому, віл — по-волячому, а кіт — по-котячому, так чи ні?
—Так є, прошу пана інструктора!
Тут пан Макс, прибравши прокурорську позу, вп'ялив полум'яне око в котусів нашої господині:
—Лежні! Трутні! Дармоїди!— кидав на них громами.— Скінчилося ваше панування і безсоромне лінюхування і плавання в молоці та сметані! Я прожену вас із цього котячого раю туди — на вулицю, де кожне з вас мусітиме працювати в поті чола, щоб сполювати собі щоденну мишу, яко же полювати мишей єсть собачий обов'язок кожного кота!
…Звечоріло. Не встигла наша пані господиня, з базару прийшовши, розгосподаритись на кухні коло горшків, як тутечки коло неї вже закрутився дзиґою малий Адасько з загадковим клунком під пашиною. В клункові ворушилось щось наче живе і навіть подавало голос, подібний до котячого м'явкотіння.
—Йой, пані Павлово!— залебедів Адасько.— Ви є така добра кубіта, маєте таке злоте серце і так любите всяку звірину, а тут бідна коціна, без тата без мами, сиділа собі на тротуарі коло пекарні Меркурого і сумно-сумно нявкала. А хлопці-батяри, дондер би їх свиснув, отой Збишко пані Міхайлової і Юзько Майхер, давай каменями шпурляти на таку бідну коціну! А потім хотіли кинути її під трамвай! А мені жаль стало сироти, я взяв її та притаскав до вас. Я знаю, що ви маєте злоте серце і не зробите кривди такій мізероті — притулите її до своїх котусів!
Тут чортів Адасько геть зовсім розжалобився, захлипав і двічі шмаркнув у кулак, а при тому швиденько розмотав свій живий пакет, з якого м'яко, мов подущина, висипалось просто на чотири лапки нашорошене, мов їжачок, витрішкувате, сіро-буре котеня…
Не знаю, чи зрадів би так шукач золота свіжовідкритою, багатющою жилою, чи молода мати, якій цигани вкрали дитину,— щасливим віднайденням свого скарбу, або чайка при битій дорозі, якій проїжджі чумаки забрали чаєня,— поверненням її малятка, як зраділа невимовно наша господиня тією знахідкою, що її приніс до кухні малий Адасько!
Добряче, ласкаве, вщерть сповнене любов'ю до котячого роду її серце розкрилося широко, мов ворота раю, на привітання маленького гостя, а в парі з тим чутлива душа пані Евдокії розкрохмалилась, розтанула воском. З очей ринули сльози, справжня злива сліз радости! Пані Евдокія вхопила котеня, притиснула до грудей, поміж якими, не во гріх кажучи, могло б зовсім вигідно заховатись не то котеня, але й доросле телятко, вона міцно тулила котеня до свого лона, рясно, мов мотопомпа, скроплюючи його сльозами, причому нещасній тварині загрожувала подвійна небезпека смерти: від удушення в обіймах пані Евдокії та від утоплення в повені її ревних сліз.
Тут виступив на арену подій і мій неоцінений пан інструктор. Він встромив у стелю надхненний погляд і урочистим та вельми орнаментальним стилем виголосив промову, що її сміливо можна б затитулувати: "Похвала доброчинним ділам та християнським чеснотам раби Божої Евдокії Перепилиці":
—О, благословенне будь,— казав мій пан інструктор,— невмируще, шляхетне, всеперетоплююче вогнем любви людське серце! Благословенна будь нефальшована і щира доброто людей низької кондуїти — єдиний скарбе, що надаєш сякої-такої вартости оцій мізерній шкаралупині, яка зветься землею! Пані Павлово! Самаритянко! Опікунко всіх самотніх, бездольних і покривджених! Те, що ви змилосердились над цією безпритульною істотою котячого ґатунку, пригорнулиїї до себе, зогріли теплом вашого серця, буде записане вам там — перед престолом Всевишнього! Ох, як любо, як привітно тепер у нашій хаті! Глянеш — так і виринає тобі перед очима ковчег нашого прабатька Ноя, в якому сорок днів і сорок ночей плавали поруч у дружній злагоді люди, тварини і боже птаство. Правда, щодо птаства — бракує тут, між нами, того канарка, що його зжер попередник нашого Мацька… Але сказав праведний Йов: "Бог дав, Бог узяв, хай же Його ім'я буде благословенне!"
Пані Евдокія була на вершинах щастя!
—Йой, пане Максю!— аж стогнала від зворушення.— Йой, який то з вас коханий субльокатор, пане Максю! Багацько вже всякої голоти мешкало в моїй хаті, але такого коханого субльокатора, як ви, ще'м ніколи не мала на станції. Ви як вже щось скажете, то хай ся той монах від отців Василіян сховає — аж за душу бере і за серце щипає! Шкода вас на адвоката, вам би йти на теологію, бігме Боже!
Тут пані Евдокія, все ще розливаючи надовкола потоки сліз, пристрасно обняла Адаська, цмокнула його в обчекрижену головину та й заголосила:
—Йой, Адаааасю, та чом ти такий батяр, таке ледащо! Та ти дідьчий вилупку, ти, прокляте байстреня, прости, Боже, гріха, та ж я твоя хресна мама, я ж тебе до хресту тримала, я ж тобі пипку ссати давала, але то надаремне, бо з тебе нич доброго не буде! Бо ти напевно зогниєш десь в криміналі, коли яка добра душа не змилосердиться над тобою та не втопить тебе змалечку в каналі. Але то дуже красно і барзо тя за те хвалю, що ти уйнявся за неповинним створінням, оборонив його від людської злоби. На ж тобі за те!— і тицьнула йому в обидва кулаки по одному запашному яблуку.
—Наша бере!— засукував жмені мій неоцінений пан інструктор, коли ми клалися спати.— Ну, вдався мені той Адасько, що?.. Ти чув, як він по-мистецьки відрецитував тую серцерозриваючу історію про "бідну коціну"? Молодець! Справжній артист: плаче на замовлення і бреше, ні заїкуючись. Бо хіба не треба тобі того пояснювати, що бідну коціну він, звичайно, не знайшов на вулиці, а в простий спосіб украв її в сторожихи з-під дев'ятки. Згідно з нашою умовою, за кожну таку спольовану штуку він фасує від мене п'ятдесят ґрошів готівкою. Завтра, наприклад, він повинен зорганізувати щось в складі вугілля при Городецькій 105, очевидно, якщо при цій нагоді вугляр не розчерепить йому лепети відлупком антрациту. Післязавтра заплянований скок на шинок Розенблята…
—А то ж як?— відважився я спитати.— То замість здихатись своїх, домашніх котів, нам тепер щодня прибуватиме один чужий?
Мій неоцінений пан інструктор якось єхидно підморгнув бровою:
—В тому то й заковика, народній приятелю! Бойова тактика, воєнні хитрощі, капуєш?..