Він сказав Ніколас!..
У збірній Аргентини — три футболісти з ім‘ям Ніколас.
— Один — тут, один — у телевізорі…
— Три — в телевізорі…
— Три…
А там настав день, коли востаннє забирали його з школи. Він показав рукою на схід.
— Там Україна?..
— Там Україна…
Трохи проїхав у візочку, а потім підійшов і підняв руки.
— На руці…
Ще до поїздки мені снився цей сон, я несу його, а він обняв мене міцно ручками. Тепер ми йшли і мали розмову.
— Дивись, ти виростеш і приїдеш в Україну. Там є така хатка, як у вас тут, перед хатою велика черешня, а в саду вишні і яблуні, які розцвітають з весною…
— А ти там будеш?..
— Ну, як тобі сказати…
— Ми будемо плакати за тобою…
— Що я тебе попрошу: аби ви не продавали все те, нехай це буде родинним гніздечком для вас…
— Як для пташок?..
— Як для пташок…
— Я не продам…
На середині дороги бабуся наполягала.
— Нікусику! Сідай на візочок, дідуся ноги болять…
Та які ноги! Ніякі ноги мене не боліли. Ми йшли і я чув його тихе дихання. Ближче до хати відчув, що він засинає. Легенько ввійшли до кімнати, поклав його на ліжечко, зняв черевички і курточку, накрив одіялом.
— Молочка…
— Зараз-зараз…
Він повернувся набік і всміхнувся ввісні.
Аеропорт О‘Хара. Це інша планета й яскрава картина Всесвіту. Наш літак відірвався від злітної смуги, зробив розворот і піднявся над озером Мічиган. Кожна хвиля і кожна миля відтепер наближали нас додому. Але половина наших сердець залишалася тут. Фридерик Шопен помирав у 39, його батько був француз і ховали його в Франції. А своє серце заповів Фридерик Польщі. Класик. Хоча все це відносно тепер, через дві сотні літ, тепер інша музика, інші уподобання. В "Червоної рути", якщо брати від 72-го року, мільйони прихильників серед людства планети. При посадці ми прорізали хмару суцільної води в небі, на Варшаву падав проливний дощ. Командир дивовижно плавно посадив Боїнг і звернувся до нас задушевною мовою. Я подумав, який голос втратило польське радіо! А тоді в літаку стихло все і умиротворено полинула ця мелодія, "Вальс дощу". Було це й зворушливо, і романтично. Та, думаю, не менші емоції викликав би за подібних обставин "Перший сніг" Ігоря Білозіра, ясна річ, в Україні.
На третій день по приїзді я пішов до міста щось прикупити. На чітко розмальованому пішохідному переході коло першої школи ще пропустив справа якийсь автомобіль, який, як виглядало, дуже спішив, а тоді рушив.
— Командір!..
Почув за спиною, коли перейшов.
— Командір!.. У мене нема гальмІв…
Я оглянувся, він висунув голову з вікна зеленого "Москвича".
— Ти ку-ку?..
— Ку-ку… А якби в мене не було гальмІв, а ти навіть не подивився в мій бік…
Під магазином збоку стояв якийсь зівака і сміявся. Сміявся він, звичайно, з мене.