– Соловейку, Соловейку, заспівай! Може, я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила.
– Позичу. Чого б не позичити— У мене їх багато. Тобі який— Цей— – заспівав.
– Чи цей— – затьохкав.
– Чи, може, цей— — засвистів.
Розгубилася, зовсім розгубилася Зозуля. А ти не розгубився б— Такий вибір!
– Соловейку, можна я з друзями пораджусь, га— – запитала.
— Та будь ласка! – відповів той.
А які можуть бути друзі у Зозулі— А ніякі! Бо ні з ким вона не дружить. Хто ж тоді буде з нею дружбу водити— Ніхто! Збрехала.
Летить. Уже і ліс закінчився – летить. Перебирає подумки соловейкові голоси, та ні на одному з них зупинитись не може. Вигін. Поле.
До ставка підлітає. Розмахнулась сісти на вербу – гнучка дуже. Ой, та недалечко ж, яблуня – туди. Відпочиває. Раптом голос:
"Ти хто така?!" — оглядається, а то Шпак – виграє пір'ям на сонці.
– Я— Зозуля.
– А я Шпак. Заспівай – я тебе переспіваю.
— Ти заспівай. Може, я собі в тебе голос позичу. Так мені Мати-Природа сказала, дозволила.
— Будь ласка. Ось так Горобці співають: "Цінь-цвірінь! Цінь-цвірінь!"; так Сорока: "Скре-ке-ке! Скре-ке-ке!"; ось так Соловейко: "Фіть-фіть! Тьох-тьох! Ай-ай-ай!"; ось так…
— Що ти всіх передразнюєш— Своїм голосом заспівай.
— Своїм?
— Своїм-своїм! Підсовує мені тут…
— А який же свій, га— Цей— Ні! Цей— Та ні! А, може…
— Та ну тебе! – і полетіла.
Летить. Крайню сільську хату проминула вже, коли…
— К-кук-ку-ріку-у!!! – ледве не впала на льоту.
— Оце голосище! – приземлилася біля курника.
— Добрий день! Познайомимось, мадам. Я – Петро Зозулястий. Півень. А ви?
— Зозуля.
— Зозуля?! О, а ми з вами, випадково, не родичі?
— Не родичі. Думаю, що не родичі.
Та кури тут таку куряву підняли – повезло що господарів удома не було: "Куд-куди! Куд-куди! Куд-куди!"
— Я у Вас голос позичу. Мати-Природа сказала, дозволила. А Ваш голос мені так подобається, так подобається… Тільки, будь ласка, угомоніть Ваших жіночок.
Поговорив Півень на вищих тонах з курями, ті наче вгамувалися, але косили, косили поглядами на неждану гостю.
— Набираєте в себе повітря і щосили випускаєте, а в цей час язичком так, язичком… Тільки щоб у роті нічого не було. Зрозуміли?
— Зрозуміла – відповідає Зозуля.
Бачить: а прямісінько перед нею зернина проса. "Хоп!" — і клюнула. Почекай, пережуй – ой, та їй же ніколи! "Слухайте!" — а яке там "Кукуріку!", одне лише "Куку!.." і вийшло.
Засіла зернина проса в зозулиному горлі – і ні туди, і ні сюди. "Ку-ку!, ку-ку, ку-ку!" — намагається викашляти цю зернину, та й так навічно зі своїм "Ку-ку!" і залишилася. А хто їй винуватий— Сама! Поспішила – курей насмішила. Отак-то!