III
Якщо оформлення "Осінніх псів Карпат" викликає застереження, то виданий львівською "Кальварією" триптих Василя Герасим'юка "Серпень за старим стилем" навпаки — цей чудово обрамлений "метелик" із багатьох поглядів може вважатися взірцевим. Якнайпалкішого схвалення та дієвої підтримки заслуговує й започаткований проект серії "Ковчег", хоча його "легітимізація", заснована на цитаті з Буття 7.2, породжує внутрішній опір: "Зо всякої чистої скотини візьмеш по семеро до себе…" [підкреслення моє. — К. М.].
Хай там як, але ця книжка утворює художньо-текстуальну цілість — "цитати" з Пітера Бройґеля Старшого тут без сумніву доречні, вони органічно вплітаються в тематику Герасим'юкового триптиху й розвивають те, що називається старомодним словом "стиль" — з усіма численними наповненнями цього слова:
У серпні за старим числом, за стилем
Стефаника і Миколайчука.
Створення власного стилю є створенням невипадкової ідентичності; лише це створення (або, у термінах Юнґа, індивідуація) підлягає змінам і становленню, натомість породжений поетом кшталт самісного образу залишається сталим і, відтак, упізнаваним як постава або лице. Може, у випадку з поетичною творчістю доцільніше було б говорити про належне інтонування голосу, але сам Герасим'юк поєднує зоровий аналог самості, своєрідну мандалу — солярний знак, вирізьблений на сволоку прадідом, — зі слуховим відчуттям ритму "терпкої музики", знайомлячи нас, отже, зі своїм лицем, наділеним голосом:
Нічна стихія загрожує розмиванням цього образу, її води — задухою та спокусами розчинення, нерозрізненності, втечі. Порятунком від цих нічних зваб стає не поетичне слово ("Поет не спас"), а світло нового дня, яке можна витрактувати парадоксально: як осяяння й очищення за посередництвом "гріха" матеріальної дійсності:
…Захисти і відпливи
в цих водах! Серед ночі заховай цю
нечисту міцку… Згасни серед танцю!
Тікай від пастки мертвих і живих!
Найперший промінь врятував, як гріх, —
з тьми вихопив серпневий вилом лісу,
цю музику терпку. І я підвівся,
немовби за наказом: до своїх!
Перша частина триптиху "1745 — Петрівка" заслуговує ретельного вивчення й неодноразового перечитування; у ній Герасим'юк створює власну версію міту про загибель Олекси Довбуша, сплітаючи її з євангельською розповіддю про врятованого Христом розбійника. Кілька опришків, які сидять у корчмі, розмірковуючи над тим, "чим би ще ощасливити бідноту", постають у візії поета новітніми трьома царями зі Сходу, корчмар Давид — біблійним царем Давидом, гуцульська історія стає історією священною, висновок із якої, проте, гіркий, незважаючи на весь її сакральний зміст:
Не поможуть, Олексо, мої псалми.
Ні найтяжче з прозрінь, чи то пак, похміль,
бо гаддє — в цієї землі під грудьми…
Ця потреба перетворення світської історії на священну, по-своєму реалізована поетом, нагадує слова видатного польського філософа Лешека Колаковського про новітню тугу за архаїчною історичністю: "Потреба відшукати себе у племінній приналежності, визначити себе завдяки цінностям національної культури, не слабшає, а набирає сили — всупереч будь-яким раціоналістичним очікуванням… Особливо ожила — всупереч раціоналістичним прогнозам — туга за релігійною ідентифікацією. Посеред хаосу, посеред непевності, у яких нам довелося жити, наша релігійна спадщина дає нам певнішу опору, ніж будь-яка інша реальність… Можна припустити, що світська історія як підґрунтя буття є майже мертва, і що третє християнське тисячоліття, котре розпочнеться незабаром, муситиме наново відкрити наше архаїчне релігійне коріння — задля того, щоб ми могли вціліти" (есей "Чи вмерла "історична людина" і чи повинні ми оплакувати її загибель?" із нової книжки Колаковського "Мої слушні погляди на все").
Дзвінки у туманах, як в богослужіннях, звучать,
коли наближається "Вірую"… Що ж ви, сараки!
Ви ще на землі, де іще не пройшла благодать
Господня… І доки несете дзвінки благодаті,
вам треба іти…