Даня розвернувся до мене і розвів руки, показуючи, що не знає, що відбувається. Я підійшов, але мені службовець сказав відійти назад за лінію. Через короткий час Даня забрав свій паспорт з віконечка.
— Мене не випускають, — сказав він мені, відводячи мене трохи в сторону від черги. Я стояв як вкопаний і не міг зрозуміти. — Рішення Подільського суду від червня двадцять першого року про заборону виїзду за кордон через непогашену заборгованість.
— Що було в червні двадцять першого року? — спитав я.
— Є тільки припущення, — сказав сухо Даня.
— Яке?
— Я розбив декілька пляшок в алкогольному відділі магазину на Подолі, а в мене не було чим заплатити. Після приїзду поліції вони склали протокол, і на цьому все.
— Що все? — спитав я, перебуваючи в легкому шоці.
— Мене нікуди не викликали і нічого не приходило на пошту. Я подумав, що справа загубилася, і ніхто не став за пару пляшок морочити собі голову. Через деякий час я про це взагалі забув. Скоріше всього, це ця історія. Я ще накричав на адміністратора в той вечір. Видно, він все-таки став собі морочити голову.
— А чому ти розбив пляшки? — спитав я. Але після того, як побачив, як Даня подивився на мене, то зрозумів. — Ти був п'яний?
— Дві випадково розбив, а потім ще одну спеціально, — згадуючи, сказав Даня. — Тому що, посварившись з адміністратором я, напевно, вирішив, що дві чи три — яке вже це має значення... — промовив тихо Даня, скрививши обличчя, розуміючи, як він облажався.
— Тримай ключі, — відповів я йому, передаючи ключі від квартири. — Нічого. Я навіть не знав, що за якийсь штраф можуть не випустити людину за кордон, — сказав я, змирившись.
Даня мовчки відкрив рюкзак і дістав звідти роман "Біси". Останні слова, які він сказав мені тоді, я пам'ятаю: — На, спробуй. А я перечитаю через два тижні вже, коли повернешся.
Я обійняв його і повернувся на контроль. Стоявши знову в черзі, я дивився, як Даня попрямував назад в сторону виходу. Він ще один раз повернувся і, приклавши два пальці до голови, відсалютував мені. За цим жестом, окрім побажання мені гарної подорожі, ще ховалася його розгубленість. Я це знав. Тоді перед тим же службовцем прикордонної служби я не приховував свого погляду, повного зневаги. В той момент він став мені ворогом, і я дотепер не змінив до нього ставлення.
Рейс затримали більш ніж на пів години. Потрапивши нарешті в літак, я виявив, що моє місце біля ілюмінатора. Ми почали виїжджати на злітну смугу. Я подивився на годинник. Було декілька хвилин до опівночі. Ми злетіли і я побачив під собою вогні міста. Відтоді я не повертався.