У круті дороги поміж гір, де край дороги відмежовував від провалля і відкривав очам безмежний простір. У сонце, що, покидаючи височінь, починало котитись до обрію. Що нижче скочувалось, то більшим та багрянішим ставав сонячний лик, все доступнішим для ока ставав розпечений клубок життєдайного вогню. Цей вогонь хизувався й пишався собою — он яке я, Сонце! Милуйтеся мною! Вклоняйтеся мені! Шануйте мене! Бо ви залежите від мене, ви й належите мені. Я ваш опікун, люди. Славіте мене! Як і єдиного Творця цієї неперевершеності — Природи.
Слава не могла відірвати очей від того яскравого, гарячого чаклуна. Могла сидіти там, на улюбленому краю скелі в Порто-Кайо і чекати. Чекати, коли Сонце занурить своє пекельне тіло в глибокі, сині, свіжі води і звільнить її з полону. Солодкого й добровільного. Ще один день закінчиться.
Вечір оповив лагідною пеленою природу, навіть листок не ворухнеться на розлогій виноградній лозі. Слава помила першого столика й кілька крісел, позамітала долівку й відчула, що одяг прилипає до тіла, — впріла. Посеред тиші причаїлася духота. Василіс виніс каву, гаряча й та. Звички не міняли, незважаючи на пору року, лише зрідка влітку, і то вдень, дозволяли собі фрапе, — холодну, збиту з цукром або без, залежно від смаку, каву, з кількома кубиками льоду. Смакота. Цей напій приносив свіжість і силу, повертав бадьорість посеред спекоти, що розморювала до краю.
— Що за духота нестерпна! — мовила Слава до Василіса, присідаючи. — Хіба дощ?
— Не думаю. Дощ — рідкісне явище цієї пори над цими землями. Наступного треба чекати десь у вересні, а то й у жовтні.
— Та це ж засуха! — вигукнула Слава.
— Засуха, — згодився Василіс, — то й що? Того року не бачила, як було? І нічого. Тут Мані, ми до всього звиклі, та й проблем тепер із водою ніяких. Ось у давнину це було проблемою — вода серед літа. Люди будували величезні водосховища з каменю, щоб зібрати в них воду зимових дощів і потім використовувати упродовж літа.
— І вистачало? — дивувалася Слава. — Бо за такої спеки вона ще й випаровується.
— А щось вистачало. Накривали брезентами, чи тими ж камінними плитами. Важкі часи були, дикі.
— І часи, і люди, — згодилася Слава. — А коли прийшло сюди водопостачання?
— Десь на початку сімдесятих, тоді й електрику підвели.
— Ого, як пізно, — здивувалася дівчина. — А у нас світло ще до мого народження було, й телебачення...
— Подумаєш, цивілізація! Зате я тоді перших європейок зваблював, яких тут з'явилося тьма!
Слава дивилась на нього з недовірою.
' й коли це сталося вперше?
О саме?
— Та ж твій перший раз.
— А-а-а... В тринадцять.
— Що-о? — вигукнула Слава. — І було з чим?
— А чи було чим?! Ха-ха! Те, що бачиш тепер щодня, було й тоді, а чи тобі мало?
— Може й так, у мене немає такого досвіду, з тринадцятирічними, — пхикнула Слава, — а чи в тринадцять.
— Отож слухай і навчайся, — хизувався Василіс.
— Якщо все це так, то з ким ти кохався в ті роки? Впевнена, твої ровесниці були надто консервативними, у цій місцевості зокрема.
— А я що, дурний — з ровесницею, аби мене потім ще й оженили?! Молодиця то була, вдовиця, старша років на десять...
— Все одно щось не клеїться, — не йняла віри Слава. — Коли вона в двадцять три встигла овдовіти?
— Знаєш, я її не питав. Тоді й заміж у п'ятнадцять виходили, і часто за досить старших. А у вас у якому віці під вінець ідуть?
— По-різному буває, в селах і з шістнадцяти, але рідко. Загалом біля двадцяти.
— А ти чого ж незаміжня тоді?
— Не знаю, — стенула плечима Слава, — ніхто не підійшов. А просто заради заміжжя ніколи не хотіла. Не можу бути з нелюбом. До того ж навчалася в місті, чомусь там, у студентському товаристві, заміж не хотілося. З п'ятьох подруг моїх лише одна заміж вийшла в ті роки. І красуні всі були...
— Красивіші за тебе?
— Красивіші. Україна багата на красунь.
— Не сумніваюся, — чомусь розреготався Василіс, та його жарту Слава не зрозуміла.
— А регочеш чого? От поїдь в Україну й піди будь-яким містом прогулятися, так і будеш віжки тримати, аби твій вороний куди не поскакав! А він, бідолаха, не знатиме, в який бік кидатися, від того, що очі побачать.
Василіс заходився сміхом.
— Та певно! Які ми впевнені та як себе високо несемо! Хвалився кіт, що він у брід Дніпро перебреде...
— Що-що?
— А є в нас така приказка, чи то вірш, про хвальків. Дохвалився до того, що забрав його Дніпро.
— Та мені море ніщо, не то що ваш Дніпро! — вихвалявся й далі Василіс. — Ось приведи мені десяток і я покажу тобі вищий клас.
Слава у відповідь закивала головою, але всередині мимоволі закипіла, намагаючись все ж таки не показати того. Вона приревнувала його до жартів.
Підвелася з крісла.
— Піду вип'ю чогось холодного, від твоїх дурниць в голові зашуміло.
— Ха-ха-ха.... Що пече, пече? Ти мене навіть до фантазій ревнуєш! Геть хвора?
— І зовсім я не ревную. Дивись, що уявив собі...
Слава зійшла сходинками вниз і побачила на порозі Георгія. Добре, що з'явився хоч хтось, бо чергової сварки їм не уникнути.
Наступного дня вирішили братися до саду, бо з кожним вечором у приміщенні теплішало, а іноді від вологості робилося душно й поза шию стікали струмки.
Почали з вулиці. Василіс підрізував кущі жасмину, Слава підмітала й вискубувала бур'яни, обмітала щіткою стіни, щоб легше потім фарбувати. Далі почнеться робота в саду під музику й холодне пиво, після — море для задоволення. Все повторюється. Та фільм цей був улюбленим і могла дивитися його безкінечно. Завтра поїдуть по фарби і з дня на день "road-garden" почне перетворюватися з Попелюшки в чарівну й загадкову принцесу.
На початку червня на вході пабу з'явилися, крокуючи один за одним, четвірка німців. Герман попереду, за ним — Ельза, Томас і Герда. Василіс і Слава сиділи за столиком у верхньому саду, коли почули важкий гул мотоциклів. Це їх не здивувало, здивували самі гості, котрих вони не сподівалися цієї пори.
— О-о-о! Друзі мої! — широко розводячи руки, піднявся їм назустріч Василіс. — Якими вітрами в таку ранню пору?!
статньо в холодильнику, друже? Як собі хочеш, та назад ми вже не розвернемося!
— Завжди радий і будь-якої пори. Та й пива — ріки. У вас, наскільки я знаю, інший час відпустки. Все ж сюрприз приємний!
— А у нас так склалося цього року. Тож минулого закривали сезон, а тепер відкриємо! І май на увазі — ми добрі на початок ... — жартували німці.
— В цьому я ніколи й не сумнівався, — зауважив Василіс.
Слава чи не більше за Василіса раділа давнім друзям. Ніби знала їх завжди. Спілкувались англійською, іноді не все могли висловити так, як хотілось, та порозуміння було поміж ними завжди. Бо розуміли один одного поглядами, серцями. Тримали ці серця відкритими й гарячими, і це робило їхні слова доступними. Передавали одне одному потік інформації, чи то однією фразою, чи то одним помахом голови, одним поглядом, посмішкою. Це було ще одним приємним відкриттям для Слави, як можна порозумітися на чужій мові, без надлишкових слів, без нескінченного й деколи зайвого їх потоку. Коли розмовляєш за допомогою серця, в багатослів ї немає необхідності. А коли розмовляш душею — слова геть зайві.
Тепер щовечора четвірка з'являлася першою в пабі й залишала його останньою. Розмови дозволялося вести про все на світі, лише не про їхню роботу та німецькі будні. Відпочинок, море, сонце, узо й восьминоги — оце має заполонити всю їхню дійсність. Лише на одну згадку про Німеччину є дозвіл, — пиво.
Герда поправила Славине й Василісове волосся своїми професійними ножницями. Незважаючи на всілякі заборони, з аксесуаром своєї праці вона не розлучалася. Любила свою роботу. Герман з Ель— зою теж працювали в поліції за покликанням, як розповідали минулого року. Слава не могла зрозуміти, як можна бути поліціянтом за покликанням, бо, певно, в її пам'яті були не кращі представники цієї професії не стільки за Союзу, як після. Та пізніше вона зрозуміє, що поліціянт — це найперше охоронець громадського порядку й перша допомога та підтримка пересічному громадянину своєї країни, а чи будь-якому туристу. Це ввічливість і гідна поведінка. А щоб виконувати цю роботу належно, треба її любити, як загалом усяку працю.
Четвірка німців і справді виявилася доброю на початок. Після їхнього від'їзду почався такий наплив народу, ніби в пабі задарма наливали. Василіс не встигав калатати коктейлі, Слава не встигала мити посуд, бігали, ніби в гарячці, встигаючи навіть жартувати. Щось схоже відбувалося в перші роки відкриття пабу, тоді влітку Василіс шукав трьох, а той чотирьох офіціантів на підмогу. То могли бути як хлопці, так і дівчата. Потім потік якось спав, загалом поменшало в місцевості туристів. Цього ж року колесо удачі знову повернулося в бік "On the road". Тож Василіс вирішив шукати підмогу. Літом це було неважко, багато студентів шукали підробітку,— тільки свисни на таку роботу — в бар, кав'ярню чи таверну, хоча до останньої не надто бігли, там робота інша. А от бари й кав'ярні
— це те, що треба молодій людині. Справа в хорошій оплаті, плюс в додатковому доході від чайових, зайнятість у нічний час, коли вся молодь, туристи й загалом різні верстви населення перебувають за межами своїх домівок до третьої години ранку щонайменше. Розсипаються по ресторанах, барах, пабах, кав'ярнях, клубах. Греція
— країна нічного життя, особливо влітку. Тож робота в таких закладах дає можливість одночасно заробляти, веселитись, або хоча б просто бути у загальному ритмі життя, а день мати вільним для пляжу й лінивого плазування на піску в товаристві своїх друзів, з великою порцією прохолодного й смачного фрапе.
Василіс кинув розголос по містечку й наступного вечора на вході до пабу з'явилася висока та струнка, з тонкою талією й високим бюстом, з чорним й блискучим, як вороняче крило, волоссям, що важкими кучерями спадало на плечі, смаглява й чорноброва дівчина.